Мистецтво проповіді... як засіб політичної боротьби
Візити патріарха Кирила до України з формального погляду, в першу чергу, відносяться до сфери уваги та інтересів українських православних. Хоч трохи критичне обговорення цих візитів неправославними може інтерпретуватися як нетактовність і втручання в справи іншої конфесії. Виправданим таке критичне обговорення представниками інших конфесій може бути, по-перше, якщо зачіпаються їхні релігійні інтереси, і, по-друге, якщо зачіпаються їхні громадянські інтереси.
Аналізуючи хід візиту, можна зауважити, що в наявності і перший, і другий чинник, який викликає, наприклад, у мене як протестанта і громадянина України певну тривогу (в цьому випадку я висловлюю лише свої особисті думки, не маючи права і не маючи наміру представляти яку-небудь релігійну або громадянську організацію).
Основне смислове навантаження під час візиту патріарха Кирила лягає на проповіді. Це прекрасно, що патріарх московський став приділяти велику увагу проповіді і сам є майстерним проповідником. Проте з досвіду християнських церков видно, що проповіддю інколи зловживають і, спираючись лише на окремі цитати з біблії та інших писань, використовують її для розпалювання релігійної ворожнечі, для посилення міжконфесійної нетерпимості, для чинення політичного тиску, для підтримки певних політичних сил тощо.
Що ж насторожило в проповідях патріарха Кирила? В першу чергу те, як однобічно він трактує таке явище, як відділення (розділення). Його трактування відділення сповна може бути використане і православними, і державною владою проти протестантських та інших релігійних організацій. Під впливом візиту Кирила деякі ревні «християни», борці за єдність православ’я, вже вимагають скасувати реєстрацію УПЦ Київського патріархату. Покінчать із Київським патріархатом, то швидко візьмуться і за інших. Кого ще захочуть приструнити або скасувати, борючись із розділеннями?
Так, справді, проти відділень і розділень серед християн направлено багато слів Біблії, і такі розділення серед однодумців — це велика біда. Протестанти дуже добре це знають, оскільки самі виникли конфесійно з церковного розколу, а потім почали піддаватися подальшим розділенням, а об’єднання заново виявляється дуже тривалим і болісним процесом.
Проте в Біблії є чітка вказівка на те, коли розділення і відділення просто необхідне.
У другому посланні до коринфян апостола Павла сказано: «Не приклоняйтеся під чуже ярмо з невірними, бо яке спілкування праведності з беззаконням? Що спільного у світла з пітьмою? Яка згода між Христом та Веліаром? Або яка співучасть вірного з невірним? Яка сумісність храму Божого з ідолами? Бо ви храм Бога живого, як сказав Бог: вселюсь у них і ходитиму в них; і буду їхнім Богом, і вони будуть моїм народом, і тому вийдіть із середовища їхнього і відокремтеся, говорить Господь і не торкайтеся до нечистого; і Я прийму вас».
Тут чітко сказано: якщо християнське співтовариство оскверняється преклонінням під чуже ярмо з невірними, якщо храм поєднують з ідолами, то справжній християнин повинен вийти з такого «християнського» співтовариства. І історія вселенської церкви знає такі випадки розділень. Уже з перших століть християнство піддавалося відділенням і розділенням. Починаючи від суперечок і запеклої боротьби з арианами в перші століття і закінчуючи виникненням нових християнських сект в останні десятиліття, вселенська церква пройшла важкий шлях, і історія християнства — це значною мірою історія відділень, розділень і виявів наслідків цих розділень. Інколи ці розділення були обумовлені суто самокорисливими причинами: наприклад, жаданням влади окремих церковних або світських ієрархів, небажанням ділитися владою. В такому випадку розділення або, навпаки, об’єднання і поглинання залежало від кількох осіб. Частіше до розділень вело різне розуміння єства Бога і специфіки служіння Йому. В цьому випадку розділення було неминуче, а об’єднання було лише наслідком перемоги однієї теологічної течії над іншою — частенько простим методом інтриг або звичайної війни з вбивствами і руйнуваннями.
Але інколи причиною відділення була саме та, яка вказана в другому посланні до коринфян: то або інше співтовариство втрачало велику частину свого християнського єства і, по суті, переставало ним бути. Наприклад, виникнення і виділення протестантизму обумовлене тим неймовірним псуванням, яким піддалася католицька церква до XVI століття. Не варто перераховувати все те, що можна було б назвати як приклади цього псування. Через деякі факти можна, при душевній слабкості й непідготовленості, стати закоренілим песимістом. Коротко це можна сформулювати так: церква перестала бути церквою, а стала організацією, що авторитарними методами керувала життям цілих держав, стягувала матеріальні цінності з прихожан і розподіляла їх на свій розсуд украй корумпованими методами.
Відділення протестантів від католицтва не лише морально очистило й духовно укріпило багато країн, але й дало сильний поштовх для європейського суспільного розвитку, а також підштовхнуло до давно назрілих змін і до самоочищення католицької церкви. Вона знову стала моральним авторитетом для своїх віруючих. Само собою зрозуміле, що це розділення християн було вкрай тяжким і болісним, воно несло з собою багато жертв, але в ті часи, на превеликий жаль, іншого шляху для очищення християнського співтовариства від нечистоти не знайшлося. В екуменічному русі сучасні християни намагаються тією або іншою мірою здолати наслідки цього та інших розділень
Після перемоги більшовиків сталося розділення російського православ’я на закордонне і «прорадянське» в СРСР. «Прорадянське» було вимушене визнати атеїстичну владу і підкорятися їй. Не беручись судити про доцільність визнання й співробітництва з комуністами, разом із тим слід визнати, що відділення закордонних російських православних було корисною справою вже хоча б тому, що частина православних росіян виявилася вільною від впливу більшовицької влади і зберегла свою совість та ім’я православної церкви нічим не заплямованими. Відомо, що комуністична влада для роботи своїх спецслужб за кордоном використовувала будь-які можливості для прикриття незаконної діяльності. Відокремившись від Московського патріархату закордонна російська православна церква зменшила можливості комуністичного режиму зі зловживання закордонною церковною організацією. Важко засуджувати це відділення.
Були й інші приклади відділень, засуджувати які не можна. Наприклад, у 30-ті роки минулого століття офіційні протестантські церковні організації Німеччини прийняли церковний статут, нав’язаний їм нацистською владою, і більшість пасторів почали в своїх проповідях прославляти Гітлера та його режим (хтось робив це добровільно, а хтось вимушено). І тоді група протестантів — справжніх християн — вийшла з офіційної церкви і організувала свою церкву. Деякі з них були страчені. Зараз будь-який протестантський пастор у Німеччині з гордістю виголошує прізвище страченого нацистами пастора Бонхьофера. Однак як глумилися над цим та іншими «розкольниками» в той час багато «благонравних християн», які не бажали розділень і тому одностайно підтримали Гітлера в усіх його злочинах. Цих «борців» за єдність протестантизму всіма засобами підтримувала офіційна нацистська пропаганда.
Тож існують умови, за яких церковне відділення витікає з християнського обов’язку, що виводиться з заповітів Священного писання. Якщо церковне співтовариство не виконує (або погано виконує) своє головне завдання — служіння Богові у згоді з Його заповідями, якщо церковне співтовариство займається переважно служінням певним класам, станам, окремим політикам, жадібним і агресивним устремлінням певних осіб, груп або цілих держав, якщо церковна ієрархія корумпувалася і не може бути прикладом для віруючих — то віруючий має спробувати змінити ситуацію, залишаючись формально в межах церковного співтовариства. Якщо ж зміна ситуації виявляється неможливою, то у віруючого існує лише один шлях — відповідно до заповіту апостола Павла, «вийти з середовища їхнього» і відокремитися, аби не торкатися до нечистого. І досить закономірно в XIX столітті, під час найстрашнішого загнивання не лише правлячого класу і влади в Росії, але й офіційної православної церкви, почали виникати християнські співтовариства, які офіційною церквою були названі розкольниками, а пізніше «сектантами». Вони жорстоко переслідувалися і православною церквою, і державою. Лев Толстой, який розкрив всю глибину розкладання влади, правлячого класу і офіційної церкви у своїх статтях (наприклад, «Листи про голод») і романах («Анна Кареніна» і «Воскресіння») був вигнаний з офіційної церкви.
Як громадянина України мене непокоїть і те, що патріарх Кирило дуже охоче говорить про «наш народ», про єдність «нашого народу». Бажано було б, якби він висловлювався чітко, як це прийнято в християнській церкві, коли говорять про єдиний християнський народ усього світу. Або вже хоча б про єдиний православний народ усього світу або всієї Європи. Не можливо позбутися думки, що патріарх просто в злегка завуальованій формі намагається проштовхнути ідею єдиного народу у складі росіян, українців та білорусів, або щось на кшталт цього. Оскільки експеримент посла Зурабова пройшов невдало, то тепер стати головним проштовхувачем цієї ідеї, мабуть, доручено патріархові Кирилу.
Та й говорячи про «відділення» патріарх вважає за краще висловлюватися «взагалі», тож його засудження розділень цілком можна віднести і до української незалежності.
Хотілося б, аби це було не так, але загалом і в цілому патріарх Кирило досить уміло використовує свої проповіді, для того, щоб у м’якій формі продовжити пропаганду ідей, сформульованих свого часу в так званій «Російській доктрині» (вкрай націоналістичній і ультраконсервативній). Його навіть відносять до духовних батьків цієї доктрини. При цьому він сміливо наступає на лінію, вийшовши за яку дає багатьом українцям повне право вбачати в собі не церковного ієрарха, а політика.
Отже, наступ на демократичну і незалежну Україну явно не слабшає, а з часом змінюються лише методи і засоби боротьби, а також напрями «головного удару». Якщо Москві вдасться в цій боротьбі проти України заручитися підтримкою Президента Януковича ще й на «релігійному фронті», то ситуація в боротьбі за демократичну Україну стане критичною. Скоро українським демократам доведеться оголошувати загальну мобілізацію, але вони все ще не з’ясували, хто винен і хто має бути найголовнішим демократом, а тому й не готові думати над тим, що ж слід робити далі.
