Науковці оцінюють закон про засади мовної політики

Ухвалення 5 червня 2012 року в першому читанні сумнозвісного «мовного» законопроекту Колесніченка — Ківалова, без перебільшення, збурило чималу частину суспільства, привернувши увагу соціуму до актуальних психосоціолінгвістичних проблем й певною мірою поляризувавши протилежні точки зору. Пристрасті тут є річчю природною та зрозумілою (адже мова — це не тільки делікатне, а й життєво важливе для багатьох наших співвітчизників питання), проте саме тому необхідно вислухати думку фахівців — визнаних в Україні вчених у галузі мовознавства, етнології, філологічних наук. Із цією метою «День» пропонує своїм читачам експертні висновки шанованих науковців, які працюють в установах Національної академії наук України гуманітарного профілю. Сподіваємось, що зауваження, котрі містяться в експертних висновках, допоможуть і громадськості, й законодавцям правильно оцінити реальне «наповнення» законопроекту Колесніченка — Ківалова та, відповідно, визначитись зі ставленням до нього.

Законопроект має на меті визначити основні принципи мовної політики держави та механізми й заходи з мовного планування в Україні. З огляду на дійсно складну мовну ситуацію в країні, такий Закон слід було б ухвалювати на підставі всебічного наукового вивчення цієї ситуації, але насправді в преамбулі законопроекту немає навіть поверхового аналізу, який обѓрунтував би необхідність пропонованих змін. Складність ситуації зумовлена, з одного боку, історичними чинниками, а з іншого — двадцятирічною бездіяльністю держави у сфері мовної політики. Адже йдеться не про функціонування низки мов, які автори наводять у переліку потенційних регіональних (насправді кількість осіб, які визнають рідними інші, окрім української та російської мови, не перевищує двох відсотків від загальної кількості населення), а про фактичну українсько-російську двомовність координативного і змішаного типу та незсинхронізованість мовного розвитку країни, гармонізувати який, як переконує досвід інших країн, все-таки можливо. Однак аналіз законопроекту свідчить про те, що його автори такого наміру не мають. Законопроект передусім суперечить Конституції України, містить положення, що мають на меті утвердження офіційної двомовності, пропонує норми, що порушують права громадян України. Зокрема, йдеться про таке:

1. Незважаючи на намагання авторів упорядкувати термінологічний апарат, законопроект переобтяжений термінами й поняттями, які не мають однозначного, несуперечливого і науково обѓрунтованого тлумачення ні з соціолінгвістичного, ні з юридичного погляду. Йдеться, зокрема, про терміни «державна мова», «регіональна мова», «рідна мова», «мова меншини», «мова національної меншини» тощо. Деякі з цих термінів запропоновано вживати паралельно (наприклад, «регіональна мова або мова меншини» — ст. 1, хоч кількома рядками нижче витлумачений термін «мови національних меншин»). Не названо критеріїв зарахування мови до однієї з цих категорій. Водночас у тексті законопроекту немає згадки про загрожені мови, сфера вживання яких звузилася до критичної межі і які потребують захисту. Така термінологічна плутанина не з’ясовує юридичного статусу мов, які поширені в Україні, а, навпаки, посилює його невизначеність. Не сприяє це й рівності мовців у забезпеченні їхніх мовних прав, зберігаючи умови для деформацій мовної ситуації.

2. Пропонований законопроект не відповідає Конституції України, у ст. 10 якої йдеться про державну (українську) мову, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечує держава, мови національних меншин (з-поміж них виокремлено російську), яким в Україні гарантовано вільний розвиток, використання і захист, та мови міжнародного спілкування, вивченню яких сприяє держава. Немає жодної згадки про так звані регіональні мови. Тому передбачений законопроектом статус таких мов є неконституційним.

Якщо в законопроекті взято до уваги положення «Європейської хартії регіональних або меншинних мов», то й у визначенні термінів, зокрема поняття мов меншин, він має узгоджуватися з нею. Зазначений європейський документ було прийнято 1992 року з метою усунення напруженості у відносинах більшості й меншості в європейських країнах. Хартія призначена передусім для захисту мов, яким загрожує зникнення внаслідок низької чисельності носіїв. У тексті цього документа зазначено, що застосування Хартії не може суперечити принципу суверенітету й територіальної цілісності держав. Натомість у Верховній Раді України Хартію було ратифіковано з порушенням Конституції України. До переліку мов, які підпадають під дію Хартії, було внесено низку мов, які не є загроженими. Зокрема, до цього переліку потрапила російська мова, яка не може бути визначена ані як регіональна, ані як меншинна на теренах України. Російська мова є однією з міжнародних мов, у поданому законопроекті номінально її статус зведений до регіональної мови — мови національної меншини.

3. Процедура визначення регіональних мов і заходи, спрямовані на забезпечення відповідного їхнього статусу, порушують права більшості (до 90%) мовців, для яких не буде реалізовано їхнього права визнавати себе одномовними, бути одномовними, зберігаючи власну ідентичність. Законопроект фактично встановлює норму обов’язкового вивчення двох мов у закладах освіти всіх рівнів (ст. 20, п. 7), проте це суперечить правам тих громадян, які не належать до мовців, що використовують регіональні мови чи мови національних меншин. Право на освіту будь-якою регіональною мовою навряд чи може бути реалізоване на рівні вищої освіти (ст. 20, п. 2). Очевидно, цей пункт законопроекту стосується передусім російської мови? В іншому разі він суттєво обмежує реальні права представників нацменшин, мови яких (кримськотатарська, гагаузька, караїмська та ін.) не мають достатньої комунікативної потужності для здобуття ними вищої освіти.

4. У законопроекті заходи держави з розвитку державної мови зведено до декларації про «регулювання суспільних відносин у сфері всебічного розвитку й уживання української як державної, регіональних мов або мов меншин та інших мов, якими розмовляє населення країни» (ст. 2). Водночас, за Конституцією, зобов’язання держави із «забезпечення всебічного розвитку й функціонування української мови в усіх сферах життя на всій території України», безперечно, істотніші. Можна було б сподіватися, що в закопроекті запропоновано розробити систему сертифікації рівнів оволодіння державною (українською) мовою для офіційного спілкування як для держ- та військовослужбовців, так і тих, хто набуває статусу громадянин України протягом терміну, визначеного законодавством України про громадянство, для представників нацменшин в Україні. Проте, на жаль, жодних механізмів та конкретних заходів для реалізації цитованої конституційної норми проект не пропонує.

5. Ст. 6, яка номінально проголошує особливий статус української мови як державної та зазначає, що вона «обов’язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, в міжнародних договорах, у навчальному процесі в навчальних закладах», суттєво обмежує функціонування державної мови доповненням «у межах і порядку, що визначаються цим Законом», тобто цей Закон набуває вищого, порівняно з Конституцією, статусу.

6. Норми української, як і будь-якої іншої літературної мови, словники та Правопис не встановлюють, а лише фіксують: у ст. 6, п. 4 зазначено, що «норми української мови встановлюються у словниках та правописі». Норми випрацьовують у відповідному лінгвоукраїністичному закладі (в Україні найавторитетнішим закладом має бути Інститут української мови НАН України) та при цьому беруть до уваги закономірності розвитку мови. Орфографічні норми встановлює Правописна комісія при Кабінеті Міністрів. Ці моменти також мали б бути відображені в Законі.

7. Ст. 11, п. 1 законопроекту дає змогу місцевим органам державної влади і місцевого самоврядування використовувати регіональну мову (мови) у листуванні органами державної влади вищого рівня. Безперечно, de facto це положення також підлаштоване спеціально під російську мову, оскільки інші регіональні мови навряд чи зрозумілі переважній більшості тих, хто не належить до цих меншин, тож ними звертатися до центральних органів влади буде реально неможливо.

8. Пропозиція, відповідно до якої «паспорт громадянина України або документ, що його заміняє, та відомості про його власника, що вносяться до нього, виконуються державною мовою і, разом з тим, за вибором громадянина, однією з регіональних мов або мов меншин України» (ст. 13, п. 1, 2) призведе до неймовірної плутанини, внаслідок якої буде складно ідентифікувати особу.

9. Потребує врегулювання питання вивісок з іноземними текстами мовами, що користуються алфавітом, який ґрунтується на латинській основі. Однак замість того, щоб навести лад у тому мовному ландшафті, який склався на сьогодні, автори законопроекту пропонують використовувати ще й регіональні мови, що, без сумніву, призведе до цілковитого мовного хаосу — подібного до того, в якому опинилися будівники Вавилонської вежі. Очевидно, саме розбрату між громадянами України, їхньої нездатності порозумітися одне з одним і прагнуть автори законопроекту.

10. Власне текст законопроекту потребує ретельної редакційної правки, оскільки він є зразком інтерферентного впливу російської мови на українське мовлення в умовах білінгвізму (широке вживання пасивних конструкцій на -ся, семантичні кальки, прийменник при- у невластивій українській мові функції тощо), в ньому багато стилистичних і безліч пунктуаційних помилок, зокрема проігноровано коми, якими слід виділяти підрядне означальне всередині головного речення та відокремлені означення. Усе це сідчить про поспіх під час підготовки законопроекту та/або недостатню мовну компетенцію авторів.

Отже, проект закону «Про засади державної мовної політики» суперечить Конституції України, порушує засади конституційного ладу й загрожує цілісності Української держави. Прийняття такого закону спричинить загострення мовного питання в країні, воно може спричинити непорозуміння між громадянами і навіть сутички на мовному ґрунті, а в разі спокійного розвитку ситуації та послідовного виконання положень закону призведе до поступової втрати українською мовою статусу державної, зведе її до положення однієї з регіональних мов, внаслідок чого Україна може втратити статус національної держави.

Світлана СОКОЛОВА, завідувач відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України, доктор філологічних наук, старший науковий співробітник

За 20 років незалежності в Україні так і не була виконана стаття 10 Конституції України. Причиною цього стала непослідовна державна політика у мовному питанні, небажання її виконувати взагалі, а також, не в останню чергу, традиційне толерантне ставлення українців до росіян і російської мови зокрема. Підстав сьогодні для загрози російській мові не існує. Вона навмисне створюється й нагнітається та матиме негативні наслідки насамперед для функціонування української мови.

Серцевиною нового закону є ідея про регіональні мови або мови меншин, які можуть використовуватись на території, де її носії складають 10% або більше від загального складу населення. В окремих випадках цей відсоток за рішенням місцевих рад може складати менше десяти. Подібні формулювання закону є недопустимі, вони викликають не лише питання, а й заперечення.

Сьогодні більшість населення України становлять українці. За цих умов національні меншини, зокрема росіяни, мають можливість широко користуватись рідною мовою в громадському, суспільному, політичному, культурному й приватному житті; одержувати освіту російською мовою, чути її в ЗМІ, а також вільно реалізувати власні національно-культурні потреби.

Відповідно до нового закону національні меншини — це, переважно, росіяни, які компактно проживають у зрусифікованих містах України (за винятком Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Чернівців, Рівного, Луцька), а за радянської влади — також в українських селах, одержують великий мовний привілей від сучасної держави. На законодавчому рівні планується забезпечити всі умови і закріпити права для повноцінного всеохопного використання та розвитку російської мови в усіх сферах суспільного життя — на рівні державної влади, органів місцевого самоврядування, судочинства, економічної та соціальної діяльності, в освіті, науці, культурі, діловодстві, в усній і письмовій формі.

Відповідно до положень закону, носіями регіональних мов є ще 17 етносів — представників неросійських меншин. Але чому автори закону назвали лише 18 меншин? Адже бути включеними до цього списку не завадило б китайцям, корейцям, в’єтнамцям, які сьогодні також становлять значний відсоток серед громадян міст України. У контексті цього варто додати, що історично російський сегмент в містах України поглинув і розчинив мови інших національних меншин — білорусів, поляків, євреїв, і вони, фактично, кількісно поповнили російську меншину в Україні. Тому сподіватися представникам неросійської меншини на те, що даний закон буде на сторожі їхніх мовних інтересів, не доводиться.

Ситуація довкола мовного питання, інспірована Партією регіонів і підтримана Верховною Радою, не що інше, як віроломна спроба нинішньої влади штучно зупинити використання і розвиток української мови і замінити її російською в усіх сферах функціонування мови на великих географічних обширах України (Автономна Республіка Крим, цілі області, міста, селища, села). За таких умов підстав для хвилювання більше не в росіян, а в українців, мова яких сьогодні є незахищеною і перебуває під загрозою, а особливо з огляду на небажану перспективу, що проглядає у новому Законі України «Про засади державної мовної політики».

Неприпустимим, на наш погляд, є формулювання, що проходить наскрізно через текст усього закону та означає пряму підміну української мови російською. Наприклад, у розділі ІІ «Мова роботи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, судочинства, економічної і соціальної діяльності» у ст. 9 «Мова ведення засідань Верховної Ради України» читаємо: «Засідання Верховної Ради України, її комітетів і комісій ведуться державною мовою». У наступному реченні написано: «Промовець може виступати іншою мовою». У ст. 12. «Мова документів про вибори та референдуми» у п. 5 читаємо: «Матеріали передвиборної агітації виконуються державною мовою або регіональною мовою (мовами) на розсуд самого кандидата, політичної партії чи її місцевої організації — суб’єктів виборчого процесу». П. 2: Акти місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування приймаються і публікуються державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова, або мова меншини, акти місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування приймаються державною мовою або цією регіональною мовою, або мовою меншини та офіційно публікуються на цих мовах. У Розділі ІІІ «Мова освіти, науки, інформатики і культури», ст. 20 «Мова освіти», п. 2 читаємо: «Громадянам України гарантується право отримання освіти державною мовою і регіональними мовами або мовами меншин. Це право забезпечується через мережу дошкільних дитячих установ, загальних середніх, позашкільних, професійно-технічних і вищих державних і комунальних навчальних закладів з українською або іншими мовами навчання, яка створюється у відповідності з потребою громадян згідно з законодавством України про освіту». В ст. 23 «Мова у сфері культури», п. 4 читаємо: «Виготовлення копій фільмів іноземного виробництва [...] здійснюється мовою оригіналу або з дублюванням, або озвученням та субтитруванням державною мовою або регіональними мовами...» Таким чином, відповідно до закону, державну мову можна використовувати, але не обов’язково, оскільки для цього є регіональні мови.

Запровадження нової мовної політики в Україні тягне за собою колосальні фінансові видатки. Адже йдеться про те, що необхідно перевести на регіональні мови:

— діловодство і документацію органів державної влади, місцевого самоврядування в регіонах;

— написи на печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках, табличках, квитанціях, квитках;

— паспорти;

— документи про освіту.

А також:

— забезпечити здобуття освіти регіональними мовами або мовами меншин (буквально до формування малокомплектних навчальних закладів);

— створити відповідники топонімів на регіональній мові;

— перекласти і записати імена і прізвища рідною мовою.

Таким чином, прийняття Закону України «Про засади державної мовної політики» веде до конфронтації в колі українського суспільства, до його розриву на окремі роздріблені ланки й анклави за етнічним принципом. Адже, реалізація мовної політики в Україні за цією ознакою виллється у розбрат між різними етносами. Прикриваючись турботою про 18 етносів в Україні, законодавці фактично маніпулюють суспільними очікуваннями і дбають про мовні права лише однієї меншини. Це згубний шлях для геостратегії та геополітики української держави, який працюватиме на далекоглядні реваншистські плани чужих сусідніх держав.

У результаті обговорення Закону України «Про засади державної мовної політики», що відбулося на засіданні Вченої ради Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України 7 червня 2012 року, було прийнято рішення про відхилення цього документа як такого, що є несвоєчасним і несумісним з основними принципами державної мовної політики в Україні.

Ганна СКРИПНИК, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, академік НАН України