Незалежна держава — незалежна Церква

У роботі форуму взяли участь представники єпископату, духовенства, чернецтва та віруючих Української православної церкви Київського патріархату, вчені, письменники та поети, депутати ВР, політики, журналісти та ін.

Промовці відзначали, що нова сторінка в історії українського православ’я (та й українського суспільства) розпочалася 1990 року, коли Українську православну церкву вперше очолив предстоятель в сані Патріарха — Патріарх Мстислав. Важливим був 1992 рік, коли Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) і частина православних, очолюваних митрополитом Філаретом, утворили незалежну Українську православну церкву Київського патріархату. Саме в ті буремні роки було, як здається, найбільше шансів для об’єднання всього українського православ’я. Але так не сталося — 1992 року відбувся блискавично організований Московським патріархатом Харківський Собор (в його організації брали участь не тільки духовні особи московського істеблішменту), який поставив на чолі так званої УПЦ Московського патріархату митрополита Володимира Сабодана. Тоді Москвою було «завербовано» значну частину українського єпископату (у руках «вербувальників» було достатньо компрометуючих матеріалів — за радянської влади майже кожен єпископ РПЦ був вимушений співпрацювати з КДБ). В ті часи українське православ’я втратило, зокрема, обидві історичні лаври — Києво-Печерську та Почаївську. Головною була, однак, втрата єдності Української церкви і українського суспільства, яка досі не відновлена. Гріх розділення роздувається й сьогодні як людьми Московської церкви, так і українськими політиками, які піклуються справами «Единой и неделимой».

Та попри всі втрати й перешкоди незалежна Помісна Українська православна церква Київського патріархату, як сказав на форумі архієпископ Переяслав-Хмельницький Димитрій, відбулася і постійно розвивається. Владика підкреслив, що в історії всіх (без винятку!) Православних церков світу дуже важливу роль відіграв (і відіграє сьогодні) один дуже важливий чинник — держава, від якої залежить становлення і розвиток Помісної церкви.

Патріарх Київський і всієї Русі—України Філарет нагадав присутнім, що йдеться не просто про Помісну Українську православну церкву (вона фактично існує), а про утворення в Україні єдиної Помісної церкви. Це є історичне завдання, яке можливо реалізувати лише за підтримки держави. Про це свідчить, перш за все, історія православних Помісних церков світу — жодна з них не утворювалася без імперативної підтримки держави. Бо держава завжди зацікавлена у незалежній Церкві не менш, ніж сама Церква. (Іноді, однак, здається, що «новонародженій» Україні зовсім і не потрібна єдина Помісна православна церква! — К.Г. ) За словами Патріарха, всі президенти України начебто розуміли необхідність єдиної Помісної церкви. Леонід Кравчук часто говорив: «Незалежна держава — незалежна Церква», а Леонід Кучма згадував про необхідність єдиної УПЦ на всіх зібраннях.

Однак, за словами Патріарха Філарета, тільки Президент Ющенко перейшов від декларацій до дій — він зустрічається з єпископатами православних церков, закликає церкви встановити нормальні міжправославні відносини та ін. Дарма! УПЦ МП послідовно відмовляється від будь-яких переговорів й відкрита тільки для «перебіжчиків», готових «покаятися» (у чому?!). Хоча Патріарх Філарет впевнений, що з політикою промосковського священоначалія згодні далеко не всі батюшки та єпископи УПЦ МП. Але вони все ще бояться Москви і, схоже, не довіряють кунктаторській політиці уряду. Між тим у становленні Помісної Української православної церкви мають бути зацікавлені всі громадяни (якщо вони є дійсними громадянами!), все суспільство України. Адже без Помісної незалежної церкви можлива поразка української ідеї.

Патріарх Філарет зупинився також на нещодавно виданій історико-канонічній декларації Архієрейського Собору «Київський патріархат — Помісна Українська Православна церква» (див. «День» за 08.06.07). В цій книжці систематично викладені, з посиланням на канони, на думки та приписи отців Церкви та на історичні прецеденти, погляди Київського патріархату на головні причини розділення Української церкви. Патріарх розповів, що ця книжка буде перекладена російською мовою — для громадян сходу України і для росіян, а також буде розіслана всім православним церквам світу. Патріарх впевнений, що «Декларація» вельми сприятиме розумінню ситуації в українському православ’ї й доведе, що УПЦ КП належить до Церкви Христової, сповідує православну апостольську віру, дотримується канонів. Принагідно Патріарх Філарет сказав, що у Вселенському православ’ї немає такої формули, як «канонічна церква», яку ввела в широкий вжиток УПЦ МП. Патріарх зупинився і на тому, що великим гріхом є також перехрещення в церквах Московського патріархату тих перебіжчиків, які іноді переходять до Московської церкви.

Патріарх Філарет впевнений, що Вселенський Патріарх стоїть на позиції Київської церкви і навіть почав було вести відповідні переговори з Московським патріархатом, але там — безнадійно. «Поки що!» — сказав Патріарх. — Ми, однак, повинні діяти, боротися, наступати!».

Загалом, предстоятель Київського патріархату констатував, що хоча сьогодні УПЦ КП ніхто не визнає як автокефальну церкву, але ніхто не може заперечувати, що ми є церквою. Таку саму долю, як наша, мали свого часу чи не всі сьогоднішні автокефальні церкви: починається з самопроголошення (підтриманого державою), потім — період невизнання (іноді впродовж століть) церквою-матір’ю і, зрештою, — визнання. Але завжди необхідні визнання і підтримка держави, сумлінне виконання канонів та Апостольських правил, а також — підтримка народу країни. Про підтримку українцями Київського патріархату свідчить те, що за період 1992—2007 років ця церква виросла в 3,5 разу!

Звернувся Патріарх Філарет також до позиції УАПЦ. За його словами, більшість єпископів цієї церкви зрадила сьогодні українську справу. Дійшло до того, що митрополит Володимир Сабодан назвав їх «братньою конфесією» (?!). Їхня тактика полягає у затягуванні, у ставленні перепон на шляху до об’єднання.

Насамкінець Патріарх Філарет ще раз наголосив на обов’язковості участі Української держави у процесах творення єдиної Помісної церкви. Так само, як це робиться сьогодні, наприклад, у Москві, де приєднання закордонної РПЦ було б абсолютно неможливим без активної участі уряду та президента Путіна. Свій виступ Патріарх закінчив словами: «Майбутнє нашої Церкви залежить від нас!»

Радник Президента України доктор Олександр Саган привітав зібрання від імені Президента, в якому, між іншим, говориться про те, що в українському суспільстві Церква завжди тішилася великою повагою. Президент впевнений, що «наші спільні зусилля подолають сучасні проблеми українського православ’я».

Митрополит Львівський і Сокальський Андрій, секретар Синоду УПЦ КП, також зупинився на історичному досвіді — на тому, що православні завжди отримували визнання та автокефалію для уже існуючих церков і, як правило, — за підтримки своєї власної держави. Наші процеси становлення Помісної церкви гальмує політична строкатість України — сьогодні майже немає надії на підтримку всього суспільства. І тому майже все залежить від церкви, вимагає від неї титанічних зусиль. Кожен з нас має працювати на повну силу заради торжества Помісної Української православної церкви. І керуватися ми повинні не статистикою, а тим, як заповнені наші храми, — саме це є головним показником духовних і світських справ в Україні. Чим сильніша Церква, тим більше до неї поваги, голос Народу — голос Божий.

Митрополит Рівненський і Острозький Євсевій нагадав присутнім, що всі Вселенські Собори скликалися не церковними діячами, а імператорами Візантійської імперії. В Україні бачимо те саме: коли після Берестейської унії тут не залишилося жодного владики, у справу втрутився Петро Конашевич Сагайдачний і уговорив Єрусалимського Патріарха Феофана висвятити для Київської церкви п’ять єпископів — так було збережено українське православ’я. Те саме бачимо сьогодні у Москві у справі з приєднанням закордонної Церкви. Тут одне незрозуміле — чому Росія засуджує втручання світської влади України в церковні справи?

Всеукраїнський церковно- громадський форум «За Українську Помісну православну церкву» прийняв кілька важливих документів. Перш за все, це звернення до Президента України Віктора Ющенка. Там, зокрема, говориться: «Переважна більшість громадян України за своїм віросповіданням належать до православ’я. Тому становлення і розвиток Помісної Української церкви не є виключно внутрішніми церковними питаннями. Історія свідчить, що без належної Української Помісної православної церкви не може бути справжньої незалежності Української держави... Глибоко переконані в тому, що причиною розділення Української православної церкви є втручання у її життя, в процес її становлення зовнішніх релігійних і політичних сил, які вороже налаштовані до української державності і бажають її ліквідації. Саме ці сили через залучення спецслужб зібрали і провели в травні 1992 року так званий Харківський Cобор, на якому відбувся розкол не тільки Української церкви, а й було покладено початок розколу самої України».

Було прийнято також текст листа «Його Святості Варфоломію, Архієпископу Константинополя — Нового Риму, Вселенському Патріарху». Там, зокрема, говориться, що «Помісний автокефальний статус Української церкви має тверду основу в церковних канонах (34 Апостольське правило, 17 правило IV Вселенського Собору, 38 правило VI Вселенського Собору та інші). Від імені мільйонів українських православних ще раз сердечно просимо Вашу Святість і Священний Синод Великої Христової Церкви Константинопольської визнати Українську Православну церкву Київського патріархату як Помісну і Автокефальну Церкву України...».

Ще одне «Звернення» форуму було адресоване православним єпископам, духовенству та віруючим України «із закликом дієво сприяти об’єднанню Православ’я в Україні та утвердження Помісної Православної Української церкви... Між Київським і Московським патріархатами в Україні, а також і УАПЦ, немає різниці ні у сповіданні віри, ні в догматах та канонах, ні в традиціях богослужіння. Причина розділення Православної церкви в Україні — це втручання в церковне життя зовнішніх політичних чинників, які не бажають бачити Україну міцною незалежною державою... Вважаємо, що між православними України має обов’язково відбуватися продуктивний діалог з метою подолання упередженості у ставленні одне до одного. Служимо на славу Божу та на благо України!»