«Нічиї» виборці

ЕЛЕКТОРАЛЬНИЙ НІГІЛІЗМ

Олександр ДЕРГАЧОВ, головний редактор журналу «Політична думка»:

— Так, і раніше зазначалося, що понад третину, а можливо, і до 40% виборців не орієнтуються при виборі прийнятної для них кандидатури на її партійну приналежність чи зв’язок із якоюсь конкретною політичною силою. Але це не означає, що вся ця частина населення хотіла б бачити якогось позапартійного лідера. Ми, зрештою, маємо вже 10 років такого непартійного лідера Леоніда Даниловича Кучму, який, я думаю, із досить зрілих міркувань на різних етапах відмовлявся очолити різні партії та тримався над усім цим. Крім того, є значна частина громадян, які не підтримують владу і, водночас, ще далекі від того, щоб чітко підтримати ту чи іншу опозиційну силу. Згоден, основні чинні сили в нас не вбирають у себе весь електорат, і значна його частина залишається в роздумах або просто займає пасивну позицію. Але якщо говорити про сьогоднішніх двох основних кандидатів, то, за опитуваннями, якщо до другого туру вийдуть Ющенко та Янукович, кількість тих, хто голосуватиме проти обох, значна, але не така велика — приблизно 15%.

Так, сьогодні більшості громадян дуже важко зробити вибір. Тим більше, що, крім недостатньої загальної підготовки, вони дуже потерпають від спотвореної інформації, яку їм нав’язують ЗМІ. Значною мірою кількість тих, кого ніхто не влаштовує, — це результат взаємних нападок, критики, неконструктивного ведення політичної боротьби, в тому числі й пропагандистської боротьби, коли йдеться не про посилення кожного суперника окремо, перемоги за рахунок його кращих якостей, а ослаблення противника. Це робота на негатив. Очевидно, багато залежатиме від якості самої виборної кампанії. Сьогодні мало надій на те, що кандидати отримають насправді однаковий і достатній доступ до засобів масової інформації та зможуть піднести адекватно своє бачення актуальних проблем і перспектив їх вирішення. Боюся, що триватиме робота на ослаблення конкурентів, а не на посилення власних позицій за рахунок публічних засобів ведення політичної боротьби.

А що стосується «третьої сили», то фактично їй на цих виборах немає місця. Можна суто статистично говорити, що на виборах у нас і діють три основні сили, якщо враховувати лівого кандидата. Тобто вибір нібито існує. І він зміцнений настроями виборців. Але водночас має місце ситуація, коли багатьох не влаштовує ні влада, ні ліва та права опозиції. Значною мірою це результат якраз недостатньої інформованості та штучної підтримки такого нігілізму. Це результат тієї інформаційної політики, коли дезорієнтована більша кількість громадян, коли вони не мають точної інформації про те, хто яку позицію займає та хто на що здатен на новому етапі в період «після Кучми».

МІФ ЧИ СУСПІЛЬНА ПОТРЕБА?

Володимир ФЕСЕНКО, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:

— У контексті президентських виборів часто звучить тема «третьої сили». (З першою та другою вже, схоже, все зрозуміло: це, якщо говорити про персоналії, майбутній «єдиний кандидат» від парламентсько-урядової коаліції Віктор Янукович і лідер «Нашої України» Віктор Ющенко.) У це поняття вкладають різний зміст, але найчастіше мається на увазі політична сила, що не пов’язана ні з владою, ні з опозицією.

Чи є в Україні суспільний запит на «третю силу»? Потенційно так. Значна частина виборців не довіряє ні владі, ні опозиції. Серед лідерів за рівнем недовіри присутні й представники влади, й вожді опозиції. Рейтинг недовіри провідним політичним лідерам (за даними цьогорічного квітневого опитування фонду «Демократичні ініціативи» та центру СОЦИС) коливається від 36% до 60% стосовно окремих персоналій. За даними опитувань Центру Разумкова (листопад — грудень 2003 року) діяльністю влади були незадоволені 79% виборців, діяльністю опозиції — 58%.

Саме цих українців, які не довіряють одночасно ні владі, ні опозиції, і можна вважати потенційними прихильниками «третьої сили». Центр Разумкова наприкінці 2003 року навіть спробував виміряти електоральну нішу «третього кандидата». Виявилося, що майже третина (31%) опитаних упевнені в тому, що новоспечений «третій» кандидат здобув би підтримку виборців. На думку керівника Центру Разумкова А. Гриценка, дані опитування показують, що «наявний вибір кандидатів недостатній, більшість виборців він не влаштовує». За оцінками А. Гриценка, «третій» має шанси отримати голоси 26% прихильників опозиції, 33% — прихильників влади, 40% тих, хто налаштований голосувати за кандидата, якого не підтримують ні влада, ні опозиція, 35% тих, для кого чинник опозиційності/неопозиційності кандидата не має значення.

Ці дані кореспондують і з вимірюваннями рейтингів провідних представників табору влади й опозиції, на яких сумарно припадає (за даними різних опитувань) від 60% до 66% голосів респондентів. Отже, від третини до 40% респондентів не влаштовує наявний список потенційних претендентів на президентську посаду.

Крім того, слід врахувати, що частина респондентів робить свій вибір із пропонованого списку політиків, але коливається в своєму виборі й аж ніяк не цілком задоволена особистими якостями фаворитів президентських перегонів. Наприклад, за даними опитування фонду «Демократичні ініціативи» та Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) (кінець квітня 2004 р.), особистісні якості В. Ющенка цілком задовольняють 15,7% респондентів (за президентського рейтингу 26% за даними того самого опитування), а особистісні якості В. Януковича — 10,5% (за президентського рейтингу 16,6%). Центр Разумкова в рамках опитування, яке проводили наприкінці квітня 2004 р., попросив респондентів назвати дві найважливіші причини, що визначають — голосуватимуть вони на виборах чи ні. Тільки 43% опитаних такою причиною назвали наявність кандидата, з яким вони пов’язують свої основні надії.

Здавалося б, електоральний потенціал «третьої сили» досить вагомий. Проблема, проте в тому, що «сила» ця — пасивна. Соціологічні дослідження підтверджують таку песимістичну оцінку. 10% опитаних схильні голосувати проти всіх, 9,5% заявляють, що не підуть голосувати, 15,1% респондентів не визначилися з вибором (за даними вищезазначеного опитування «Демократичних ініціатив» та КМІСа).

Потенційні прихильники «третьої сили» не мають чітко виражених політичних орієнтацій та свого лідера.

По-друге, допускати підтримку абстрактного представника «третьої сили» та голосувати за конкретного кандидата — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Попит на «третю силу» є, але немає пропозиції, прийнятної для значної кількості виборців.

Деякі з учасників президентських виборів 2004 року, напевно, заявлятимуть себе як «третя сила», що протистоїть і владі, й опозиції. Зокрема, в цей «ідеологічний камуфляж» виряджатимуться аутсайдери табору влади, яким не дісталася роль «єдиного кандидата» (наприклад А. Кінах). Можливо, «третю силу» буде використано як виборчу технологію, спрямовану на забирання голосів або у В. Ющенка, або у В. Януковича. Але основна боротьба все-таки розгорнеться між табором влади й опозицією. Конфлікт між ними не вирішено, і він стане основним змістом майбутніх виборів. До того ж, не видно яскравих фігур, здатних ефективно представити «третю силу» на нинішніх президентських виборах. Вельми наївно сподіватися на швидке розкручування маловідомого кандидата з допомогою ТБ. Наприклад, масштабна й інтенсивна піар-кампанія Сергія Тігіпка привела до збільшення його президентського рейтингу лише до 2 3% (за даними опитувань різних соціологічних служб).

І все-таки час «третьої сили» настане. Після президентських виборів неминуче зміниться конфігурація політичних сил. Істотно оновиться й склад електорату. Порівняно з парламентськими виборами 2002 року, до 2006 року корпус виборців оновиться приблизно на 17%. А в нових виборців може з’явитися запит і на нові політичні рухи. Ось тоді й зможе вистрілити «третя сила».

АРХІТЕКТУРА ПЕРЕМОГИ

Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:

— Третього кандидата дійсно немає, а ось запит на «третю силу» існує. На мій погляд, у феномена «третьої сили» є два виміри. Один вимір справді електоральний. І пов’язаний він із тим, що, по-перше, виборець уже досить політично підкований і після виборів із гречкою, з лозунгами, хоче бути орієнтований на політичну й ідеологічну позицію кандидатів і, що дуже важливо, на практичність цієї позиції. Тому, зверніть увагу, більшість кандидатів і більшість політичних сил тепер вимушені постійно апелювати до якихось своїх заслуг. Це робить і Ющенко, і провладні сили, й уряд. Тобто вони постійно вимушені аргументувати своє бажання боротися за голоси тим, що вони щось зробили, і це є практичним підтвердженням їхніх ідей і лозунгів. Це дуже важлива специфіка сьогоднішнього передвиборного простору.

Другий момент, пов’язаний з електоратом, полягає в тому, що, на жаль, жоден із нині заявлених політиків не здобув соціального статусу загальнонаціонального лідера. Можливо, це пов’язане з тим, що, будучи в полоні якихось стереотипів чи маючи якісь внутрішні обмеження, найагресивніші кандидати апелюють до чітких груп у плані настроїв, до чітких соціальних груп у плані орієнтацій. Технологічно це правильно, але на практиці призводить до того, що багато виборців не бачать себе в тій політичній картині, яку транслюють ці кандидати. І це питання і до цих політиків, і до технологів, які їх націлюють на так звані «цільові соціальні групи», що є, по суті, втратою електоральної легітимності кандидата як можливого національного лідера.

Пов’язаний з усім цим і ще один аспект. Стихійний пошук альтернатив є пошуком насамперед фігури чи фігур, які можуть запропонувати «альтернативу для всіх». Тобто суть пошуку абстрактного третього — це пошук третього, який запропонує правила, запропонує позиції, запропонує образ майбутнього, який не розриватиме суспільство електорально, а буде найуніверсальніший. Тому що, на жаль, не універсальні ні Ющенко, ні Янукович, не універсальні й кандидати з меншим рейтингом.

Ще один важливий аспект, пов’язаний із «третьою силою», полягає в тому, що в плані політичної організації, політичного пошуку, «третя сила», як кентавр, постає з прорежимних сил. Це, як правило, ті політики, та бізнесова частина, той менеджмент, який не згоден працювати за правилами, які нині склалися в політичному режимі, і є, по суті, своєрідною внутрішньорежимною опозицією. Разом із тим, вони не готові ще до активної та програмно забезпеченої роботи на вибори-2004, тому з цього погляду «третя сила» має вигляд цілого набору різноманітних, різною мірою посталих політичних проектів, які об’єднує мова, інтерес і бажання вибудувати цю третю постальтернативу. Тому на сьогодні «третя сила» — це не бренд якоїсь організації й навіть не бренд якогось блоку. Можливо, це проблема майбутнього, проблема коаліційних побудов одразу після президентських перегонів. Це нова політична тенденція, що зростає з політичного режиму. Тобто відбувається екстраполяція політичних порухів з електоральними очікуваннями. Якщо з’явилося щось, що протиставляє себе, з одного боку опозиційному блоку, а, з іншого — передвиборній підготовці влади, отже, там повинен бути кандидат. Але такий кандидат навряд чи можливий, принаймні як кандидат від «третьої сили». Інша річ, що в «третьої сили» як у тенденції, де є можливість політикам організувати діалог, створити новий політичний формат, можлива нова місія, місія, пов’язана з виборною кампанією. І ця місія дозволить перетворити «третю силу» як тенденцію на політичний проект. У рамках виборної кампанії я «третю силу» вбачаю насамперед як певний політичний і суспільний конгломерат, який би взяв на себе роль своєрідного суспільного організатора виборчої кампанії, монітора виборів із погляду прав людини, прав виборця, організатора політичного діалогу. Тобто такий своєрідний суспільний менеджер виборчої кампанії. Я думаю, що ця тенденція буде запитана і в суспільстві, і в самій політиці. Вона також дозволить «третій силі» сформуватися в один чи кілька політичних проектів уже сформульованої ідеології «третього шляху». Не факт, що так буде. Але якщо говорити про те, як може чи повинно бути, то, найімовірніше, місія «третьої сили» полягала б саме в цьому.

Якщо говорити про 45% виборців, які готові на майбутніх президентських виборах проголосувати за кандидата, прямо не пов’язаного ні з табором влади, ні з табором опозиції, то я погоджуюся з Володимиром Фесенком, що є соціологічний ефект електоральних очікувань альтернативних політиків. Із цим пов’язані, швидше за все, і досить неоднозначні підсумки першого туру — там не буде однозначного лідера. І це свідчить про те, що перемога в другому турі двох фаворитів першого туру — це, швидше, перемога на зразок ситуації 1999 року, коли вибирати доведеться «меншу з бід». Тому я думаю, що є ще час (і це завдання для політиків) боротися не тільки й не стільки за конфігурацію та за одного переможця, скільки за архітектуру перемоги. Це та формула, яку можуть зрозуміти та підтримати виборці. Йдеться про те, що виборцю має бути не однаково, як і яким чином готуватимуться до виборів політичні сили, яким буде характер відносин, взаємних зобов’язань і, в результаті, яка формула перемоги може бути забезпечена тому чи іншому переможцю в другому турі. Це може бути «победа до основания, а затем...», а це означає, що той, хто програв, буде переможеним у всіх розуміннях — його викинуть із політичної архітектури. Або ж це буде перемога як новий варіант загальнополітичного консенсусу. У технологічному розумінні це означає, що виборець має бути зацікавлений, щоб на вибори йшли великі коаліції, щоб між коаліціями були встановлені зрозумілі політичні правила гри в формі певних домовленостей за підсумками виборів, щоб позиція кандидатів спиралася на солідарні програми, які мають ідеологічних і політичних носіїв. У такому випадку перемога не буде нищівною для тих, хто зазнає поразки. І по-друге, виборець, навіть віддавши вимушено голос за переможця в другому турі, буде орієнтований, можливо, не стільки вже на переможця, скільки на тих політиків чи ті політичні сили, які в цій ситуації орієнтовані на даного переможця. Виборець ніби опосередковано віддає свій голос переможцю, розраховуючи, що його симпатія також буде занесена до політичної архітектури майбутнього.