Олена ЗОЛОТАРЬОВА: «Реструктуризація вугільної промисловості не розкіш, а керівництво до дії»
— Олено Леонідівно, існує думка, що корінною причиною того, що не можна підняти вугільну промисловість, є її нерентабельність і, як наслідок, принципова невідповідність вимогам ринкової економіки. Наскільки правильний такий погляд?
— Вугільна галузь енергетики завжди була збитковою й дотованою. Основні вкладення в неї були зроблені ще Радянським Союзом, коли вугілля довгі роки вважалося хлібом промисловості, а від обсягу його видобутку прямо залежали темпи розвитку народногосподарського комплексу країни. Тому в СРСР завжди існував і жорстко виконувався (особливо в роки індустріалізації й післявоєнного відновлення промисловості) загальний план розробок вугільних пластів. При цьому держава завжди знаходила кошти на капітальне будівництво шахт і дотування вуглевидобутку за рахунок ущемлення в правах прибуткових, але менше важливих, як тоді здавалося, галузей економіки. І навіть тоді, коли СРСР з усім світом став переходити на рентабельніші й ефективніші види палива, вугілля зберегло за собою статус стратегічного енергоносія й продовжувало фінансуватися вже за рахунок надходжень до бюджету від продажу нафти і газу.
— Союз давно розпався, національного бюджету хронічно не вистачає навіть на урізані до мінімуму соціальні програми, а держава, як і раніше, повинна субсидувати галузь, від фінансування якої відмовилися навіть багаті Англія й Німеччина? Чи є в цьому сенс?
— Уявлення про те, начебто Англія й Німеччина поставили хрест на вугільній промисловості й цілком позбавили її державної підтримки, є помилковим. Я не вдаватимуся в докладний аналіз того, якими методами країни Західної Європи зберігають «боєготовність» своїх вугільних комор (це тема для спеціальної розмови), але підкреслю, що, маючи можливість імпортувати дешевші види палива практично в необмеженій кількості, свої власні вугільні запаси, вони, як і раніше, розглядають як стратегічний ресурс і будують свою економічну політику відповідним чином.
Ми ж, на словах визнаючи вугілля своїм єдиним реальним національним енергоносієм і протягом останніх років відчуваючи постійну нестачу палива для теплоелектростанцій, кинули галузь напризволяще. Адже Україна, хоч і зараховує себе до Європи, в реальності дуже далека від неї. Ми, як і раніше, не маємо в достатній кількості альтернативних джерел надходження нафти і газу на енергоринок країни і практично цілком залежимо від прихильності Росії і східних партнерів по СНД. Крім того, через брак належної уваги і турботи ми істотно втратили обсяги власного видобутку вугілля й стали залежати від його постачання з Польщі й все тієї ж Росії. Справді, вугілля стало для України «чорним золотом», але ми вдаємо, що нічого страшного не сталося, і про нерозв’язані проблеми галузі згадуємо тільки в дні трауру за шахтарями, які передчасно впали в боротьбі за вугілля.
Адже цих жертв не було б, якби ми розглядали проблеми вугільної промисловості не з точки зору рентабельності виробництва «чорного золота», а, по-перше, з точки зору потреби у вугіллі національної економіки, а по-друге, з точки зору соціально- політичних пріоритетів держави.
— Що ви маєте на увазі?
— Ми рухаємося у відкритий ринок, реформуємо економіку, диверсифікуємо виробництво. Це дуже складне завдання, і основна складність, яка не дає нам його вирішувати швидко й ефективно, — дефіцит капіталу, інвестицій. Гарячі голови, не спромігшись докладно вивчити проблему, але, нахапавшись поверхових вражень про західні реформи, прийшли до висновку, що найпростіше полегшити свій шлях до ринку, якщо скинути з державних плечей дотаційну галузь. Мовляв, ринок не терпить баласту. Але при цьому батьки-реформатори не спромоглися з’ясувати для себе, що коли вугілля й перестало бути сьогодні хлібом промисловості, то його сіллю воно залишається, як і раніше. Як без солі не можна зварити українського борщу, так без вугілля не можна зварити металу, не можна розкочегарити на цілковиту потужність теплоелектростанції, які дають більше як 50 відсотків електроенергії. Адже електроенергія — це й є сьогодні хліб промисловості, а металургія — це її м’язи, без нарощування яких Україна навряд чи зможе подолати економічну кризу, міцно стати на ноги й потім рішуче піти у відкритий ринковий простір.
Погляньте самі, що нині відбувається, на чому ми втрачаємо. Забувши, коли востаннє одержували гроші на відновлення основних фондів і розширення виробництва, багато які шахти сьогодні, щоб вижити, всіма правдами й неправдами, як мовиться, прагнуть виконати державний план вуглевидобутку. При цьому зрозуміло, що однією правдою (мається на увазі нещадна експлуатація давно вже фізично зношеного й морально застарілого обладнання, а також відверте зневажання правил гірничої безпеки) завдання не вирішується, тому повсюдно в хід іде неправда: підприємства продають державним електростанціям вугілля, щедро «приправлене» породою. В результаті, страждають усі, котрі зав’язані на переробному ланцюжку, аж до споживача кінцевого продукту — власне електроенергії. Шахти одержують за свою працю такі ж умовні гроші, як і відвантажене ними вугілля. Збагачувачі «садять» і без того зношене обладнання. Енергетики на бідному пайку так само бідно виробляють енергію, а підприємства через нестачу електрики й постійні перебої з нею не в змозі працювати на всю потужність.
І ви думаєте, що я відкриваю кому-небудь Америку? Про цей та інші «ланцюжки» добре знають не тільки на всіх його ланках, але й усі державні чиновники: від рядового клерка — до міністра. Але ніхто не розв’язує цю проблему. У крайньому випадку, підніме питання хто-небудь на якій-небудь виробничій нараді, але тут же й опустить. Тому що ніхто з учасників цього «ланцюжка» по-справжньому, кровно, не зацікавлений у розв’язанні цієї проблеми. Адже власність на всіх її переділах державна. Страждають усі, а обурюються лише підприємства, що споживають електроенергію, та цивільне населення. Але з їхнім голосом ніхто не рахується, в держави досить важелів, щоб поставити «бунтівників» на місце.
— Виходить, що ситуація безвихідна, патова?
— Аж ніяк. Ви мали помітити, що, ведучи мову про аварійну ситуацію у вугільній промисловості, я ні словом не згадала про шахти, які добувають коксове вугілля. І зробила це навмисно, бо у виробничому ланцюжку «вугілля — кокс — метал» не все так плачевно. І навіть зовсім не плачевно. А все тому, що в цьому переділі хоч і залишилося державне начало — шахти, кінці вже давно в руках приватного капіталу. А приватник не дозволить, щоб йому гнали вугілля неякісне, невчасно або недостатньо. При цьому він не стане, як це робить сьогодні чиновник, боротися з несумлінним постачальником штрафами, затримкою з оплатою продукції та іншими санкціями, які ще далі заганяють бідолашного в кут.
— А як же іще? Хіба суди та штрафні санкції не відповідають законам і правилам цивілізованого ринку?
— Відповідають. І я вже розповідала про цю практику в інтерв’ю вашій газеті. І я впевнена, що донецький приватний капітал, нові власники й керівники коксових і металургійних заводів не відмовилися б від примусового банкрутства й подальшої приватизації державних шахт, якби це було дозволено законом. Але оскільки такий цивілізований метод вирішення конфлікту між добросовісним власником і недбайливим господарем у нашому законодавстві не виписаний, то приватник усе одно шукає й знаходить найоптимальніший спосіб розв’язання проблеми, що постала перед ним. У Донбасі приватний капітал пішов на те, на що не зважилася піти держава, — він став вкладати свої гроші в реконструкцію й модернізацію шахт, які постачають коксове вугілля, інвестувати розробку нових пластів і горизонтів. І він не вважає, що це йому дає збитки.
— Адже нові донецькі власники вкладають гроші тільки в найстійкіші підприємства, які й за незначної держдотації цілком можуть бути прибутковими...
— А хто сказав, що приватний капітал має працювати собі на збитки? Або що приватник не повинен ганятися за максимальним прибутком? Якщо ми дійсно йдемо в ринок, то ми повинні перестати бути ханжами і тверезо дивитися на природні закони ринкової економіки, дивитися в корінь.
— І в чому ж корінь?
— А корінь у тому, що завдяки саме інвестиціям внутрішнього приватного капіталу ланцюжок «вугілля — кокс — метал» є сьогодні не тільки прикладом зразкової роботи виробничого переділу, але й головним здобувачем валюти для країни. І як тоді накажете розуміти спроби уряду Віктора Ющенка втрутитися в роботу чітко налагоджених ланок цього ланцюжка під приводом наведення «порядку» в вугільній галузі? Як можна сподіватися, що після такого вторгнення хтось іще захоче вкладати свої гроші в галузь, яка вмирає із примхи все тих же горе-реформаторів?
— Гаразд, але повернімося до попереднього запитання. Що робити із шахтами, які добувають енергетичне вугілля?
— Я й раніше вважала, а нині твердо впевнена в тому, що вирішення є. Вже будучи радником прем’єр-міністра, я з’ясовувала питання, з якими прийшли під стіни Кабміну гірники приватно-орендного вугледобувного підприємства «Карбон», що в Шахтарському районі Донецької області. Вимоги гірників (їх, до речі, не можна назвати страйкарями, тому що в них немає претензій до дирекції шахти, вони не загрожували припиненням видобутку вугілля) були традиційними: повернути їм гроші за вугілля, яке вони постачили на державну електростанцію. Так ось що найбільше мене приголомшило, то це те, що шахта, яка ще чотири роки тому тихо вмирала без будь-яких перспектив бути хоч би включеною в програму реструктуризації галузі й добувала всього 16 тисяч тонн вугілля за місяць, сьогодні на виробітку ціликів добуває палива у 20 разів більше. За цей час кількість робітників на шахті зросла із 48 осіб до 2 тисяч. Підприємство справно платить заробітну плату, взялося за благоустрій шахтарського селища, викупило в комунальних служб і відновило міську баню. А всього ж і відбулося, що шахту спочатку взяла в оренду, а потім і викупила в приватну власність бригада гірничих інженерів і фахівців, які повернулися додому після роботи в Кузбасі.
— Якими ж секретами вони володіли і чому за такого привільного життя, як ви розповідаєте, робітники приїхали в Київ стукотіти касками?
— Уточню, це дуже важливо: вони приїхали стукотіти касками не в Київ, вони приїхали стукотіти касками під вікнами чиновників Мінпаливенерго, які декілька років не можуть розв’язати проблему неплатежів за постачання енергетичного вугілля. На жаль, тут нові власники шахти, яка постала практично з небуття, нічого не зможуть вирішити без допомоги, підтримки або хоч би відгуку з боку уряду. Вони навели елементарний порядок і дисципліну на шахті й укладають власні гроші в розвиток вугільного підприємства (ось двома словами секрет їхнього успіху), але не мають повноважень наводити порядок на енергоринку, який повністю перебуває під контролем держави. Тобто тут у технологічному ланцюжку «вугілля — збагачувальна фабрика — електростанція — енергоринок» у руках приватника виявилася лише початкова ланка, а кінці (а з ними й фінансові потоки) замкнулися на державу...
— ...і оздоровчий процес по всьому ланцюжку не поширився?
— Ну ось, ми і докопалися до істини. Причому, зауважте, в цьому прикладі новий власник практично ідеально підходить під «анкету» тих, що турбуються про державні інтереси: рядові (щоправда, талановиті) підприємці прийшли на старе підприємство, яке вмирало, заробляють на видобутку дешевого енергетичного вугілля, — але і в цьому випадку головним гальмом у відновленні та підйомі вуглевидобутку є чиновництво, яке буксує на нових поворотах.
— Ви ще хотіли розповісти про соціально-політичні пріоритети держави під час розв’язання проблем, що стоять перед вугільною галуззю.
— І це дуже важливий момент, який ми не маємо права випускати з уваги. Адже внаслідок ситуації, що склалася, доля вугільної промисловості має стратегічне значення не тільки, як я вже сказала, з погляду потреби промисловості країни у вугіллі, але й з погляду майбутнього шахтарських селищ.
— Що конкретно ви маєте на увазі?
— Справа в тому, що, попри очевидну перспективність капітальних вкладень у довгострокові вугільні проекти, нам не втекти від необхідності не менш значних інвестицій у закриття шахт, які випрацювали свій ресурс. А це не тільки й навіть не стільки фінансування всього виробничо-технологічного циклу власне закриття або консервації вугледобувних підприємств, але надання ще більших коштів на диверсифікацію промисловості шахтарських міст і районів, на будівництво нових підприємств і створення там нових робочих місць, на професійну й соціальну переорієнтацію шахтарів, які залишилися не при ділі, та членів їхніх сімей.
Ви, мабуть, пам’ятаєте, як важко переживали шахтарські сім’ї масове закриття шахт в Англії, який потужний соціальний протест зустріла політика Маргарет Тетчер. А тепер можете уявити, як ставляться до планів реструктуризації вугільної промисловості в шахтарських містах Західного, Центрального й Південного Донбасу. Тим більше, що під поняттям «реструктуризація» в нас, як правило, мається на увазі тільки закриття шахт і, на жаль, майже не маються на увазі одночасні (а ліпше — випереджальні за терміном, як це робилося в Англії, Німеччині, американському Пітсбургу) заходи із соціального захисту людей, які потрапили під молох «реформування по-українськи». Це справжня драма, трагедія, яка давно вже мала б прорватися назовні, вибухнути, якби не відбувалося іще гірше. Наші люди, котрі не мають сили для протесту (для цього їм давно вже не вистачає ні сили, ні коштів, ні гідності), вибухають, якщо можна так висловитися, «всередину». Звідси масове зростання кількості самогубств у шахтарських селищах Донбасу, падіння моралі, зростання злочинності. Чи зможе хтось переконати мене в тому, що при цьому Україна не втрачає свого найстратегічнішого ресурсу — людей, патріотів.
— Проте будьмо об’єктивними: в уряді, в президентській адміністрації, в парламенті також усі, без винятку, розуміють, чим загрожує державі те, що немає комплексного підходу до проблем реструктуризації вугільної промисловості. Утім, вони практично не розв’язуються!
— Я б так відповіла на вашу репліку: реструктуризація — то не розкіш, а керівництво до дії. Але вся біда в тому, що Україна досі не має ні керівництва, ні дії. Цим я хочу сказати, що ні в Мінпаливенерго, ні в Кабміні, ні у Верховній Раді поки що немає чіткої стратегії економічного розвитку держави, цілісної програми перетворень промисловості й енергетики країни, загального плану реформування й реструктуризації вугільної галузі, який виконувався б і дотримувався так само суворо, як план освоєння гірничих виробок у Радянському Союзі. Але мені відомо, що прем’єр- міністр чітко бачить це упущення 10-рiчних державних реформ і одним із його перших рішень стала ініціація створення урядової комісії з метою розробки стратегічного плану промислової політики України. На мою думку, в уряду є шанс зробити все можливе для розв’язання вищезазначених проблем. Але на це потрібен час.
Що ж до браку в держбюджеті коштів на належне фінансування закриття зношених шахт і будівництва на їхньому місці нових підприємств, які цілком відповідають потребам ринку, то це блеф. Влада має усвідомити, що там, де не спрацьовує адміністративний ресурс, для реалізації заходів на благо суспільства й держави потрібно залучати ініціативу й ресурси приватного підприємця — великого, середнього, дрібного. Я одного разу вже казала, повторю ще: держава в особі чиновництва дуже довго не може перебудуватися під реалії сучасного життя й весь час займається не своєю справою: замість того, щоб розробити стратегію розвитку галузі, спрогнозувати всі можливі ризики і змоделювати варіанти реагування на ситуацію, виконавча влада сконцентрувала свою увагу на розподілі фінансових потоків у галузі, а ринкове регулювання використала формально, не вибудовуючи цілісної системи. Навмисно гальмувати у зв’язку з відсутністю цієї системи розвиток внутрішнього бізнесу, чинити перешкоди спробам приватного капіталу добровільно взяти на себе розв’язання державних проблем — це злочин і перед народом, і перед його майбутнім.
