«Пістони для Андруховича»

А тим часом за законом спадковості нам дісталося і поле служіння, яке снилося не тільки молодому ніжинському ліцеїстові початку XIX ст. І дісталися самотні вівтарі, що чекають самопосвячених.

Дісталося — такий закон життя.

Нива служіння в нас поросла чорнобилем і дерезою. Там пасуться вівці й кози. Недавно це була нива прислужництва й вислужництва. Сюди приносили з поклоном плоди своєї натужної праці слуги партії. Приносили начебто «для народу», але при тому не підіймали очей до неба.

Не диво, що на ту ниву після розкріпачення молодь приходила без священного трепету. Хтось приніс своє «бубабу». Хтось відповів йому патріотичним тріском. Літературні діди, зачувши волю й моду, пробували себе в сексуальному жанрі. Інші полізли в піар і взялися скандалізувати публіку бадьоро-скрипучими голосами. А молодь здичавіла, і думалося збаламученим, що тут усе можна...

А на високих вівтарях лиш вітер свище. І тріпоче самотня свічка. Колись Поета не допустили з його чистою офірою, то він з’явився свічкою. Щоб нагадувати, що є високі цілі.

На ярмарку марнослав’я є свої герої юрби. Вони повертаються спиною до офірного вівтаря і до «маргіналів» коло свічки. Вони самостверджуються — хто піаром, хто пофігізмом, хто нудизмом. І навколо них є рух. Свої прихильники, вболівальники, кривляки. І в кожного на носі флюгарка.

Цікаво: розумні люди, а не розуміють, що піар — це ракета, від якої за кілька хвилин залишається купка чогось шмаленого.

Легкодухам здається, що «все рівно нема перед ким особливо старатися». Але ж вівтар, гора й високі ніші стояли й стоять просто — під небом.

Усі ці слова смішні на ярмарку. От якби їх взяти в лапки й підписати іменем Ніцше — то ще сяк-так...

На ярмарку визначаються з ідолом. То може бути реальна або напівреальна особа. Ідолу багато дозволяється. Його слова повторюють. А він педалює різні больові точки, що був все-таки вереск навколо нього.

Але от що цікаво: на тому ярмарку поводяться так, наче нас немає. У них ігри ніби опозиційні, але там є своя гра в еліту, авторитети й міжсобойчики. Якщо їх не влаштовують Янукович з Табачником, то передусім через ігнорацію. А не через те, що для януковичів нас немає. Тобто перед нами можна поводитися без поваги і без сорому.

Зараз мені приємно повідомити: ми є! Кожний раз, коли виходиш між люди, що живуть поза віртуальними іграми, переконуєшся, що «народ мій є, народ мій завжди буде». Щоб там не говорили про нього герої ярмарку марнослав’я. І той народ, як і сто років тому, чекає розумного й чесного слова. Він знає ціну телевізорним осам і джмелям, а самовдоволених героїв ярмарку бачить, як на долоні.

Хочу привітати два голоси з народу, почуті нами завдяки газеті «День» за 13—14 серпня (передрук з інтернету). Тетяна Савченко з села Матвіївка Запорізької області написала відкритого листа до Ю. Андруховича. Микола Кульчинський з Рівного надіслав «Пістони для Андруховича».

Сам Ю. Андрухович знічев’я заліз так далеко, що аж сягнув територіального поділу України. Йому снилося полювання на Януковича. Коректний Микола Кульчинський пропонує письменникові більш адекватну зброю — пістони. Лист настільки правдивий і коректний, що він може переконати багатьох молодих авторів у тому, що ми є. І що будуть і читачі, якщо будете підійматися так, щоб вас видно було. Є у нас читачі. І є розумні молоді критики. Вони ще не всі висловилися. Гадаю, хтось надішле ще пістони із Донбасу, із Криму. Такі голоси переконують найбільше: ми є і будемо!