Попередження

«Не думайте, будь ласка, що неонацизм — це суто російська проблема», — сказав у березні цього року режисер, документаліст і публіцист Валерій Балаян, презентуючи в Києві свій фільм про українку з Севастополя Настю Бабурову, яка загинула в Москві від рук нациста-кілера. Тоді більшістю присутніх ці слова були сприйняті доволі скептично, мовляв, не можна порівнювати масштаби російського неонацизму й радикальних, зокрема, українофобських, організацій в Україні. Звичайно, ці величини непорівнювані й сьогодні. Але пройшло всього півроку, і на «Шустер live» цілком серйозно обговорюється проблема радикалізації суспільних поглядів і навіть загроза революційних настроїв. Водночас у Росії до півсмерті забивають журналіста «Комерсанта», і нам це вже не здається далекою реальністю. З’явилось відчуття, що ми стали дуже близько до «лінії фронту». Чи, може, ми тут і були, але вперто не помічали, що відбувається «за окопом»? Що змінилось за останніх півроку?

Сьогодні Міжнародний день боротьби проти фашизму, расизму й антисемітизму. Це річниця Кришталевої ночі 1938 року, коли стало остаточно ясно, що чекає на євреїв в гітлерівській Німеччині. Цікаво, що в цей самий день 1923 року в Мюнхені було придушено Пивний путч, який очолював Адольф Гітлер. Саме Пивний путч був важливим попередженням і застереженням від подальших подій. І якби на той момент німецьке суспільство було здатне зробити правильні висновки, ймовірно, Кришталевої ночі й не було б.

Цей урок історії (як і багато інших) важливо засвоїти українцям, які сьогодні впритул наблизилися до Росії, що вже зіштовхнулася з проблемою екстремізму. Про небезпечні процеси, які сьогодні відбуваються в Україні та Росії, ми говоримо з публіцистом, документалістом, кореспондентом російського «Радіо «Свобода» в Криму Валерієм БАЛАЯНОМ.

— Суть неофашизму добре виразив британський філософ Роджер Гріффін. Він назвав його «палінгенетичним ультранаціоналізмом». Палінгенез — це процес утворення магми в товщі землі. Магма проривається на поверхню або коли платформи літосфери тріскаються, або коли з різних причин руйнуються пробки, що закупорюють жерла вулканів. Ця модель, мені здається, дуже добре описує те, що відбувається. Магма, яка в спокійному стані є завжди, на поверхню випадково не виходить, особливо на пострадянському просторі. Іншими словами, вона з’являється тоді, коли їй дозволяють з’явитися.

Видатний філософ ХХ століття Мераб Мамардашвілі казав: світ не Є — світ від-бува-ється щохвилини. Що це означає? Те, що ситуація, в якій з’являється неонацизм, комусь вигідна. Наприклад, політикам. Для чого? Щоб лякати населення (і Захід): дивіться —хто, якщо не ми. Мовляв, хоч би якими поганими ми були з усіма вибухами будинків, Бесланами, Норд-Остами й іншими злочинами, ті, хто прийде після нас, будуть ще гірші.

Між іншим, Юрій Афанасьєв, видатний історик, якому вже вісім років затикають рот і не дають висловлюватись в ЗМІ, песимістично налаштований щодо майбутнього Росії. З ним солідарні дуже багато відомих публіцистів, такі як Леонід Радзіховський, Дмитро Биков, які теж вважають, що прихід коричневих до влади можливий у двох випадках: або завдяки перевороту, або завдяки справжнім демократичним виборам.

Оскільки з березня цього року Україна взяла курс на реалізацію путінської моделі управління й м’яко, але досить стрімко звертає з європейського шляху до середньовічної «візантійсько-азіатської» системи управління державою, треба розуміти, що на цьому шляху її чекають ті ж проблеми, що й Росію. І неонацистські сили обов’язково з’являтимуться. Зауважте, що такі рухи як «Наші», «Молода гвардія» кремлівська влада свідомо створювала під себе. Ці молодіжні рухи, по суті, сповідують таку ж людоїдську філософію, як і нацисти. Хоча, звісно, вони себе нацистами не називають. Вони державники і патріоти. Ці загони створила і підгодувала влада, дала їм преференції, можливість кар’єрного зростання. Не виключаю, що такого роду рухи найближчим часом можуть з’явитися й в Україні. І влада в цьому вкрай зацікавлена — вона завжди шукає опору. Нічого нового нинішня українська влада не вигадує. Вони дивляться на північних сусідів, як у них усе ефективно виходить. Потім беруть ці технологію на озброєння і, ніби окупанти, роблять усе, щоб підім’яти країну під себе, фактично згвалтувати її, заткнути рота всім, у першу чергу журналістам і правозахисникам, і далі — качати ресурси й вирішувати свої питання.

— Складається враження, що радикальні молодіжні рухи виходять з-під контролю Кремля. Принаймні, Російський марш 4 листопада наводить на такі роздуми.

— Ці сили, природно, зростають, починають саморозвиватися за своїми законами й виходять з-під контролю влади. «Нова газета» 6 жовтня цілий розворот присвятила цій темі. У статті під назвою «Коричневий захід» йдеться про те, що в Орлі арештовано співробітника Федеральної служби охорони, який очолював неонацистську структуру. Йдуть дуже складні різноспрямовані процеси — з одного боку, влада намагаються якимсь чином боротися з нацистами, а з другого — це давно не таємниця — всі ці угруповання знаходяться на гачку у спецслужб і так чи інакше манипулюються ними. Це почалося з відомого Дмитра Васильєва, який ще за радянських часів очолював Національно-патріотичний фронт «Пам’ять». Потім це був Олександр Баркашов (рух «Російська національна єдність»), Тесак (Марцинкевич), зараз це Дмитро Дьомушкін, який очолює «Слов’янський союз», керівники «ДПНИ» («движения против нелегальной иммиграции») . Усі ці люди так чи інакше пов’язані зі спецслужбами. Але ці хлопці вже досить дорослі, й цілі перед собою вони ставлять теж досить дорослі. У тому ж таки номері «Новой газеты» опубліковано їхній маніфест під назвою «Стратегія 2020». Там абсолютно чітко поставлено завдання консолідації всіх так званих націонал-патріотичних сил (читай нацистських сил) Росії, для того, щоб до 2020 року пройти в Думу й стати легальною частиною влади.

Думаю, що на цю ситуацію українцям варто дуже уважно подивитися. Ще раз повторю: те, що зараз відбувається в Україні, — це тупе наслідування російської моделі в силу малоосвіченості людей і звіриного егоїзму, які перебувають при владі. Тому я закликаю всіх національно мислячих людей в Україні на будь-яких майданчиках, де це можливо, роз’яснювати українському народові, що відбувається й уже сталося в Росії. Аби стало зрозуміло, куди країну тягне група, яка зараз при владі.

Дуже яскравий приклад. Я зараз перебуваю в Партеніті в Криму. Два роки тому тут був заарештований глава селищної ради Микола Конєв з безпрецедентним хабаром, який назвали найбільшим у Європі за цей рік, — 5 млн. 200 тис. доларів готівкою. Цей чоловік відсидів рік, вийшов під підписку, а на виборах 31 жовтня його знову обрали головою Партеніта. Чи треба комусь пояснювати, що буде з країною далі?

— Чи не здається вам парадоксальним той факт, що радикальні політичні сили, як «Свобода», починають отримувати підтримку, коли при владі партія, обрана здебільшого людьми радянської свідомості?

— Розплата за радянську епоху в Україні не може бути такою швидкою, як, наприклад, у Прибалтиці або Грузії — надто глибоко коріння радянської міфології засіло в свідомості людей. Це питання роботи з масовою свідомістю. Гірко, що ця робота не була зроблена. Перш за все українською освіченою елітою. У цьому тяжкий урок для учених, мислителів, публіцистів, які цієї роботи не зробили. Мабуть, не вистачило у національно мислячих демократів розуміння того, що відбувається в головах людей. З другого боку, радикалізація настроїв — це природна відповідь на те, що політичні сили, які населення підтримувало 2004 року, втратили величезний кредит довіри, який їм дали. Прихід Януковича взагалі — це результат помилок, яких припустилися Ющенко, Тимошенко й ті, хто був з ними. У жодному разі «Свободу» Тягнибока не можна називати нацистами. Так, вона радикальна, але зауважте, що ультраправі сили приходять до влади в багатьох країнах Європи. Радикалізація неминуча через той тиск, який відчуває Європа з боку третіх країн і масової імміграції. Крім того, підйом «Свободи» — це ще й результат цинічного  нехтування всім національним і українським, що зараз демонструють люди, котрі дорвалися до влади.

— Нещодавно Мирослав Попович сказав, що очевидним став розкол не по Дніпру. Тепер — два Харкова, дві Одеси...

— Це дуже небезпечно. Між іншим, у Москві, про що не говорять, відбувається аналогічна тенденція, але на міжнаціональному рівні. Тут діаспора азербайджанського населення нараховує мільйон осіб, представників Північного Кавказу, за деякими підрахунками, до півтора мільйона осіб. У цих людей є зброя, й не лише холодна. У той же час, за даними московського Бюро з прав людини, 60—70% росіян підтримують гасло «Росія для росіян». Більше того, за підрахунками того ж таки московського Бюро з прав людини, кількість неонацистів коливається від 50 до 70 тис. осіб. Це більше, ніж половина всіх неонацистів світу! І їх підтримує населення. Спосіб їхнього мислення підтримує майже вся міліція, спецслужби, армія. Передчуття громадянської війни витає в повітрі.

В Україні, судячи з усього, небезпека радикалізації теж є. Але чим це небезпечно саме в Україні, — вона робить реальним план північних сусідів — розкол країни. З приходом Партії регіонів цей сценарій став ще вірогіднішим. Обов’язок української еліти — знаходити шляхи діалогу й взаємодії між декількома частинами країни. У цій ситуації заткнути рот свободі слова — це першочергове завдання влади. Цензура на телеканалах з’явилася з перших днів їхнього приходу до влади. Цей страшний симптом ми спостерігали 2003 року в Росії. Почалося все із закриття НТВ, з журналістів, з арешту успішних бізнесменів, а далі — ви знаєте — реалізована поліцейська держава.

Багато російських спостерігачів дивляться з великим сумом на те, що відбувається в Україні. Валерія Новодворська вважає, що Україні варто розділитися, щоб врятувати хоча б її західну частину. Я розумію її логіку — зберегти хоч щось живе. Але для України це буде кінець державності. Це буде геополітична катастрофа.

— Досить вирішені наперед настрої. Невже все так фатально?

— Фатального нічого немає. Я повертаюся до фрази Мераба Мамардашвілі: світ не є, він відбувається. Спершу нам слід зрозуміти, де ми перебуваємо, що сталося й що насправді відбувається. Коли це розуміння прийде, треба думати, що робити далі. Це в першу чергу робота з просвітництва народу, аналізу глибинних, тих «палінгенетичних» процесів. Треба відчути тремтіння тектонічних плит, коли воно реєструється ще лише в сейсмографах. Українському суспільству слід схаменутися й усвідомити саме себе, зрозуміти, куди країна рухається. В Україні величезна кількість мислячих людей. Отже, наступний момент — налагодження горизонтальних зв’язків через будь-які співтовариства тих, хто мислить і тих, хто розуміє. Слід структурувати справжню опозицію й постійно тиснути на будь-яку владу, не спускати жодного її хибного поруху. Не залишати зусиль — момент припинення зусиль означає згубність шляху. В іншому випадку злоякісна влада буде, мов ракова пухлина, рости. А відомо, що ракова пухлина не має мислення, вона не може про себе нічого знати — вона просто функція безсвідомої експансії, вона заволодіває організмом, а потім гине разом із ним.

— Вочевидь, частину роботи, про яку ви говорите, мала б узяти на себе журналістика. Але досвід російських колег невтішний. Останній страшний випадок з Олегом Кашиним приклад цьому.

— Здавалося б, маленький епізод довкола Хімкінського лісу, а скільки через нього потерпілих. Влада в Хімках — це злочинні авторитети, усі це знають. Для людей цієї категорії, яких при владі дуже багато, є одне вирішення проблеми, за завітом товариша Сталіна: немає людини — немає проблеми. Але вони ж не вбивають зовсім — вони всім показують модель: і з вами це буде. І в Україні журналісти, на яких покладено функцію четвертої влади, піддаватимуться тиску з боку влади. Адже свої справи політики можуть влаштовувати лише в німій тиші, у вакуумі, й гласність їм точно не потрібна. Але мене порадувало, що в Україні при перших проявах тиску журналісти солідаризувалися й почали про це говорити. У Росії про це ніхто не говорив. Їм усім запропонували європейські зарплати і настала глуха тиша. А хто неслухняний — ламатимемо щелепи і пальці, язики вириватимемо. Прошу не забувати, що цього року вже вісім журналістів у Росії вбито й сорок зазнали нападів. Це підсумок 2010 року для журналістики в Росії.

— Зовсім недавно був призначений новий радник Медведєва з прав людини Михайло Федотов. І ми в редакції вітали його слова про те, що головним його пріоритетом буде десталінізація суспільної свідомості.

— Ела Памфілова, котра працювала на цій посаді до Федотова, пізніше зізналася, що пішла через повне безсилля й нездатність щось зробити. Про це ж часто говорить Уповноважений з прав людини РФ Володимир Лукін: я, каже, той жилет, у який ви можете поплакатися. Ці суб’єктивно хороші люди в рамках режиму є лише піар-вітриною для Заходу.

Я дуже часто згадую таке розумне слово — симулякр. Симулякр — це певна імітаційна модель. З таких моделей і складається сучасна політична система Росії. Імітація парламенту. Імітація правосуддя. Імітація партій. Імітація політичного життя взагалі. Політичне життя повністю монополізоване. А все, що його наповнює, має назву, але не має ніякого змісту. Завдання цих симулякрів — імітувати звичні західному оку і вуху інститути.

Я був у Хамовницькому суді, коли Ходорковський виголосив останнє слово. У мене було вражаюче відчуття тотального абсурду. Захист каменя на камені не залишив від прокурорських звинувачень. Абсолютно очевидно всім, хто на цьому процесі був, що абсурдніших звинувачень бути не може. Такого процесу ще не було, щоб так нахабно зневажалося поняття права й правосуддя взагалі. Промова Ходорковського справила на всіх незабутнє враження, ми розуміли, що присутні при якійсь біблійній ситуації. Не знаю, який вирок ухвалить суддя Данилкін. Завжди надія вмирає останньою, й, може, Данилкін зробить Вчинок, який запише його в аннали історії. Але шансів дуже мало...

— Настають часи характерів.

— Часи завжди однакові. Щодо цього я згоден і з Афанасьєвим, і з Мамардашвілі. Тут питання нашого особистого вибору. Якщо вважаємо, що з цим станом речей можна миритися, отже, вони й будуть такими. Якщо ми мовчки жуватимемо жуйку, отже, ми гідні того стійла, в яке нас ця влада поставила. Так було, є й буде в будь-які часи. Але слід здійснити власний вибір — змиритися зі статусом скотини чи залишитися все ж людьми. Адже якщо хабарника і злодюгу обирають 90% виборців — щось з нами не так. А тим часом, це політична реальність сьогоднішнього життя. І все залежить від нашого вибору. Світ не є — світ відбувається. Світ відбувається в ту хвилину, коли ми робимо свій вибір.