Про перспективи християнської демократії в Україні

Нинішній стан Верховної Ради VII скликання — втім, як і всіх попередніх — ще більше переконує в тому, що Україні нині неабияк бракує нових молодих партій, лідери і представники яких хотіли б щиро змінити ситуацію в країні на краще. Зрозуміло, змінити те, що можна і потребує змін.
Ймовірно, такі політичні сили невдовзі з’являться, і цілком імовірно, що найбільш творчими і продуктивними виявляться ті з них, які твердо стоятимуть на позиціях християнської демократії — різновиду сучасного консерватизму, соціальна та ідеологічна база якого ѓрунтується на визнанні християнського морального устрою як засадничої цінності.

Нині християнська демократія в Україні в занедбаному стані. Є дві політсили, що нібито працюють в цьому напрямі, — Християнсько-демократична партія України і Християнсько-демократичний союз, який раніше очолював Володимир Стретович. Перша — маловідома. ХДС, у свою чергу, в середині «нульових» була на слуху, але останнім часом про неї вже практично нічого не чути. Розчинення партії в політичній порожнечі посилилося після того, як її лави поповнив Давид Жванія, який з грудня 2012 року став членом фракції Партії регіонів. Судячи з усього, від Християнсько-демократичного союзу вже не варто чекати нових сплесків активності.

Водночас у нинішньому громадсько-політичному житті країни вже досить помітні дві ключові умови, які сприяють потенційній появі і подальшій ефективній діяльності нових і чесних християнських демократів. На цих умовах зупинимося докладніше.

НА ЗМІНУ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИМ КОНСЕРВАТОРАМ

На початку статті вже наголошувалося, що християнська демократія — це різновид сучасного консерватизму. Консерватизму, який у сьогоднішній Україні помітно здав свої позиції порівняно з першими роками незалежності. Вітчизняними консерваторами прийнято вважати такі національно-демократичні сили, як Українська народна партія Юрія Костенка, Народний Рух, Республіканська партія Левка Лук’яненка, Українська національна консервативна партія. Усі вони поступово відходять у минуле, і чекати «нових хвиль» від них, з огляду на все, не варто.

Проте Ольга Бабкіна та Володимир Горбатенко зазначають, що консерватизм як тип громадсько-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає орієнтації і цінності тих соціальних груп, становищу яких загрожують об’єктивні суспільні тенденції.

Ця теза має прямий стосунок до сьогоднішнього становища християнства у світі, в Україні — зокрема. Сучасні ліберальні течії, що домінують на Заході і нестримно осідають на пострадянському просторі, по суті, наступають на традиційні християнські цінності, які історично є фундаментом багатьох консервативних напрямів. Дотримуватися того, чого навчає християнство, перестає бути «модним». Але тренди — справа мінлива і деколи ретроспективна. Те, що сьогодні перестало бути «модним», завтра може стати «модним» знову. Саме тому важливою складовою майбутніх християнсько-демократичних сил в Україні має бути молодість.

ХРИСТИЯНСЬКА ДЕМОКРАТІЯ VS РАДИКАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Останніми роками багато українців остаточно розчарувалися у старих націонал-демократах і скучили за молодими радикально-націоналістичних борцями за справедливість. Це добре ілюструє результат ВО «Свобода» на парламентських виборах, а також поступове зростання популярності партії, згідно з останніми соцопитуваннями. Стиль діяльності свободівців після обрання в Раду, всупереч прогнозам солідної групи політологів та журналістів, поміркованим і конструктивним не став. І навряд чи стане, оскільки «пристрасті розпалюються, а відсотки зростають».

Але, як співав Віктор Цой, «если есть тьма, должен быть свет». Разом з українцями, що бажають бачити торжество радикального націоналізму, є й інші українські громадяни, які скучили за поміркованими національно-орієнтованих політиками, що ставлять як основне завдання християнські цінності.

Тут згадуються деякі думки Остапа Кривдика з грудневої статті «Свобода»: що далі» (pravda.com.ua). У ній автор наголошує, що в Україні альтернативою радикальному етнонаціоналізмові, що набуває популярності, є саме християнська демократія:

«... Це зовсім інші основні пріоритети: Бог, людина, родина, а далі — нація, держава, цивілізація, класи та соціальні групи, територіальні громади. Це — особиста відповідальність кожного за свою долю, долю родини і долю народу й держави, а не пошук винного. Такій силі доконче потрібні люди, які втілюють собою ці погляди, — ті, хто своїм життям довів віру в ці ідеї; потрібні люди нової мережевої культури, що відповідає духові інформаційної епохи».

СУТТЄВЕ УТОЧНЕННЯ

Щоправда, під впливом того ж таки «духу часу» нинішні європейські політики, що називають себе християнськими демократами, часто-густо використовують цю політичну самоідентифікацію як певну символічну формальність, під якою вже практично непомітний реальний християнський зміст.

Наприклад, 2010 року канцлер Німеччини і лідер німецького Християнсько-демократичного союзу Ангела Меркель публічно привітала голову МЗС країни Гідо Вестервелле з укладенням одностатевого шлюбу. Таку реакцію лідера однієї з головних політичних сил Німеччини можна пояснити хіба що етикою світського гуманізму, але явно не основними християнськими цінностями.

Це — приклад, що змушує зробити наголос на основному висновку у контексті перспектив християнської демократії в Україні. Успіх майбутніх українських християнсько-демократичних сил можна буде вважати успіхом лише в тому разі, якщо вони будуть щирими, витримають зовнішній ідеологічний тиск і не здадуть базових християнських принципи на догоду «духові часу».