Про сталкерів
— Складається враження, що рівень політичної «харизматичності» регіону безпосередньо залежить від географічної відстані: найактивніше політичне життя помітне у Львові, Харкові, Донецьку — досить віддалених від Києва містах. Чи спрацьовує ця схема для Житомира?
— І так, і ні. Справді, існує сентенція щодо того, що міста, подібні Житомиру (той же Чернігів), які розташовані поблизу Києва, приречені на вторинність, прикладний характер довічного існування. Дехто прирівнює обласний центр до одного із столичних районів. А ще хтось порадів навіть із жарту про те, що усі проблеми Житомира вирішаться, якщо із Святошина протягнуть до Житомира метро. У кожному жарті є доля правди. У цьому — теж. Якщо на непоганому авто відстань від столиці до обласного центру можна здолати за півтори години, то на підземній електричці — за вдвічі менший час. Тоді все стає на свої місця: пересічний киянин, аби дістатися на роботу, у середньому витрачає годину часу, якщо не більше. Так Житомир перетворюється на один із «спальних» столичних районів. А питання про той чи інший рівень політичної «харизматичності» регіону відсихає і відпадає саме по собі.
Наступна обставина, відсутність чи наявність якої визначає рівень політичних процесів, — економіка. Економіка, підприємництво, бізнес — назвати можна будь-як, але це є гроші, без яких сьогодні важко уявити політику. Чим самодостатнішим в економічному розумінні є регіон, тим потужнішим є його політичний потенціал. Саме Донецьк серед інших регіонів найчастіше згадують у такому контексті. Деякою мірою цьому сприяла спадщина розпаду радянської імперії. «Придане» Житомира, що дісталося від радянських часів, швидше нагадує розбите корито: декілька розвалених підприємств-«гігантів», які продовжують агонізувати, поки їх перерозподіл вирішується у Києві. Новоспечена команда бізнесменів, яким вдалося накопичити капітал на італійських сонцезахисних окулярах або на «човниковому бізнесі», не поспішає інвестувати колишнє виробництво, як і створювати нове. Тим більше, зовсім не рвуться у політику. Швидше всього, туди вони йдуть лише з примусу: або не можуть «викрутитися», щоб не втратити бізнесу, або для того, щоб вирішити своє «виробниче» питання за участі того чи іншого політика. Можна було б говорити і про те, що в міру адміністративної ієрархії столиця є своєрідним пилососом, який із неймовірним свистом витягує політиків регіону. Вони ростуть. І ота «регіональна харизматичність» завжди тихо поступається вертикальній високості. А Житомир знову залишається, як свого часу казала Леся Українка, «містом відставних генералів»...
— Житомирщина є одним із найбільш постраждалих від Чорнобильської катастрофи регіонів. Наскільки резонансною є чорнобильська тематика у місцевих ЗМІ?
— Ми мали достатньо часу, аби зрозуміти, що Чорнобиль з нами — навічно. Ейфорійний шок, що виник лише від усвідомлення того, ЩО САМЕ ТРАПИЛОСЯ тієї страшної весни, дещо пригальмував процес самозбереження. Сьогодні можна пригадати, що ще тоді, у 1986 році, начитавшись найбільше інформації про наслідки ядерних катастроф, певною мірою ніби заспокоїлися (наскільки може бути доречним такий спокій): найстрашніше — попереду, через 10, 20, 50 років... Нинішнього року, 16-го після Чорнобильської катастрофи, іншими стали журналістські публікації, іншими стали і самі журналісти. Хто отримав якусь премію за «чорнобильську» тематику, хто створив благодійний фонд і збирає по гривні на лікування онкологічних захворювань у дітей, хто став називати себе ядерним фахівцем і читати лекції про такі речі, як ядерна журналістика, а хто і сам має хворобу щитоподібної залози... Іншою стала і чорнобильська проблема, з якої певною мірою спала паранджа втаємниченості. Вже давно ніяка цензура не знімає найгостріших матеріалів чорнобильської тематики і не вирізає цілими абзацами розповiдi про найжахливіші факти. Сьогодні на них просто ніхто не звертає ніякої уваги! Публікації, які з’являються не лише напередодні чорнобильських роковин, а й час від часу як звіт із журналістських відряджень, розповідають не лише про проблеми людей, які й досі живуть у зоні відчуження, а й про появу аномальних явищ та процесів. Їх, до речі, підтверджують фахівці, зокрема, медики. І що? А нічого! У відповідь на це з’являється нова Концепція проекту Закону України, який регламентує нові правові норми, статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Якщо коротко, то, за новою Концепцією, окремі села віднині не належатимуть до зони радіоактивного забруднення, відповідно, їхні мешканці позбавляються певного статусу та соціального захисту...
— Проблема журналістської солідарності (а точніше — її відсутностi) залишається досить болючою — і в столиці, і в регіонах. Чи потрібна ця солідарність самим журналістам?
— Як на мене, то солідарність — така річ, яка необхідна у суспільстві взагалі, особливо у нашій державі. Очевидно, у даному випадку варто заплющити очі на такі рудименти, як розподіл на державні і недержавні ЗМІ, політичну заангажованість а чи фінансову залежність від своїх видавців, аби ствердно відповісти, що журналістам потрібна солідарність. Зрештою, вона у якомусь завуальованому вигляді й існує. Мені не раз доводилося спостерігати, як журналісти з різних газет (донедавна це була одна газета, редактори якої, побивши горшки, розійшлися по різних газетах з частиною колективу), довго засиджувалися за чашечкою кави у кав’ярні, демонструючи свою солідарність в обговоренні якихось проблем. Тому навіть з такого міні-прикладу маю підставу стверджувати, що вона не лише потрібна, а й справді є. Але, схоже, існує у дещо деформованому стані. Її треба вивести з кухонно-кавового рівня, провести крізь закомплексованість містечкового (а може, і столичного) кола, підняти над примітивною упередженістю і оприлюднити. Це мають зробити журналісти на всіх рівнях, якщо вони претендують на професійність та виокремлену силу, що має вплив на розвиток суспільства в цілому або громадськості зокрема.
— Житомирщина традиційно голосує на виборах майже однаковою кількістю голосів за праві і ліві сили. Чи можна стверджувати, що область є своєрідною межею східної та західної України, а, можливо, навпаки — Житомирщина єднає ці політично протилежні регіони?
— Справді, не раз доводилося чути, що в західному регіоні житомирян називають «східняками», а на сході України — «бандерівцями». Але, очевидно, Житомирський регіон не належить ні до перших, ні до других. Як на мене, то його політична забарвленість цілком відповідає географічному розташуванню. Згадавши певні історичні події, Житомирський регіон можна визначити як традиційно «червоний». Навіть за радянських часів обласний музично-драматичний театр здобув шаленої ідеологічної популярності тим, що втілив на сцені «геніальні» твори Л.Брежнєва «Мала земля» і «Відродження». Житомирські шістдесятники В.Овсієнко та С.Бабич, які відсиділи у радянських тюрмах по півтора десятка років, можуть також це підтвердити.
— Нещодавно відбулися парламентські слухання «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні». Наскільки вони можуть стати результативними і змінити ситуацію із ЗМІ у державі?
— Сам факт, що такі слухання відбулися, є важливим як для ЗМІ, так і для суспільства в цілому. Це є добрим наміром змінити існуючу ситуацію. Окремо хотілося б зауважити як великий позитив їх пряму трансляцію у масштабах держави. Мені доводилося бути під час трансляції у різних місцях — парламентські дискусії слухали з однаковою цікавістю і у редакціях газет, і в установах, і навіть у «кубриках» електриків на виробництві. Відвертість, відкритість, незаангажованість — до таких понять суспільство не глухе. Як на мене, то досить поміркованим і вдалим є те, у якому контексті розглядалася свобода слова і цензура на парламентських слуханнях. Суспільство, ЗМІ і влада — це і є той бермудський трикутник, у якому можуть тонути не лише легкі вітрильники свободи, а й потужні танкери і торпеди. Це своєрідна зона, в якій без сталкера не пройти. Фальшиве сталкерство, яке наразі існує, своєрідне фінансове а чи політичне покровительство ЗМІ, як показала практика, деформує роль преси, призводить до мутаційних змін, мімікрізує її. У цій зоні єдиним сталкером може бути закон. Обов’язково — діючий. За такої умови ситуація у державі із ЗМІ стане іншою. Зрештою, не потрібно винаходити велосипед — є міжнародні стандарти, які визначають принципи взаємодії журналістики, влади і суспільства.
