Прояв розсудливості

Віднині сержант Швець став відомою (частково одіозною) фігурою в Україні. Герой інтернет-ролика, він, звісно, не може зрівнятися в комічному жанрі з «Допою» й «Гепою» з Харкова, зате в жанрі дискусії, у форматі ток-шоу, врешті-решт, як символ мовної ситуації в Україні сержант неперевершений. Ми ще почуємо про нього. Він, можливо, ще й у депутати подасться — і, на жаль, може раптом перемогти. Навіть якщо він став об’єктом провокації, чи можна сприймати його як жертву?

«ГОЛОС НАРОДУ»?

Якщо сержанта Швеця звільнили б за Ющенка, довкола його імені створили б іще істеричніше шоу. Його б захищали не лише Наталя Вітренко та Ігор Марков — не виключено, що на його захист стала б тодішня опозиція в особі Партії регіонів. Колесніченко, Болдирєв, Чечетов, Левченко — всі ці спікери від ПР, які не раз і не два висловлювали свою думку з приводу української мови, напевно, підхопили б тези про простого служаку, котрий зірвався через обридлу насильницьку українізацію, про те, як помаранчева влада звільняє чесних, хоча, може, вони й допустили різкість, охоронців правопорядку і так далі. З усіх кінців інтернет-форумів лунали б прокльони на адресу Ющенка, який «замучив» українською мовою весь південний схід України, а сержант Швець — ох, молодець! — став «голосом народу». Тепер же чисельна армія співчуваючих сержантові, м’яко кажучи, здивована — адже показово й нестримно розправилася з противником «телячої мови» саме «своя» влада.

Тому коментарі до «показової прочуханки» невдалому даїшникові зводяться до трьох пунктів: заяв про спеціальну провокацію, твердження, що сержант погарячкував, і вимог до влади нарешті вирішити мовне питання в Україні — певна річ, шляхом запровадження російської як другої державної, а заразом уже — й федералізації (читай — розділення) країни. Тобто здійснення двох останніх кроків для повної дезінтеграції українського політичного простору, на які регіонали поки не пішли. Чи підуть?

Проблема, яку ємко висловив однією фразою одеський сержант, зводиться до все того ж таки протистояння двох менталітетів в одній Україні. Неорадянська (грубо кажучи, «совкова») ментальність не сприймає все українське в принципі. Епоха Ющенка для цих людей була чорнішою за ніч, але і Янукович не квапиться подарувати своєму, здавалося б, базовому електорату відчуття особливості, окремості від «цієї України», дарувати йому російську мову та можливість відчувати себе в єдиному просторі з любою серцю Російською Федерацією. А згодом, можливо, — і возз’єднатися з РФ. Для неорадянської людини будь-який прояв українства — акт ворожого націоналізму. Суржик ці люди ще сприймають, та й самі частково говорять ним. Суржик для них прийнятний, бо є символом того, що українська мова — це і є «теляча мова», щось вторинне порівняно з «великим і могутнім». І тепер ці люди шоковані й здивовані показовим покаранням сержанта, який з представника висміяного в анекдотах силового відомства раптом став «своїм у дошку», хлопцем, що постраждав від лукавої влади, сказав «усю правду». Ту правду, що здається цій частині населення єдино істинною.

СПРАВЕДЛИВА ПРОВОКАЦІЯ

Чи був одеський інцидент провокацією? Так, міг бути. Розважався таким чином водій дорогого автомобіля, всіляко кепкуючи з сержанта? Викладена в інтернеті остання частина ролика свідчить про, м’яко кажучи, «мажористу» поведінку водія. Але навіть у цьому випадку сержант не мав права виявляти неповагу до державної мови. Міліціонер як представник влади — хоч би з ким він розмовляв, і хоч би як цей хтось поводився — зобов’язаний не лише знати державну мову, а й не проявляти до неї щонайменших ознак неповаги. Незважаючи ні на які провокації.

До того ж, будь-яка провокація мусить мати прорахований результат. Адже ролик з інтернету міг залишитися непоміченим — для нинішньої влади це здавалося б логічним кроком. Так, журналісти і «національно свідома» громадськість вимагали б покарати сержанта, опозиція прокручувала б відео на шоу Шустера або Кисельова, але фігурантові ролика, врешті-решт, могли б лише докорити. Але Швеця демонстративно звільнили. Повідомляють, що перепало і його начальству. Чому? Навряд чи через раптовий спалах любові до всього українського з боку влади. Заради Заходу? Чесно кажучи, якийсь ролик наших західних колег не зацікавив би. Отже, «прочуханка» сержантові розрахована на внутрішнього споживача. То невже Янукович зміщується до центризму? Невже «зуботичини» від влади віднині отримуватимуть і українофоби?

Так, крайня межа українофобії, яку демонструють епатажні організації на кшталт козачої общини «Соболь» у Криму або та ж ПСПУ, офіційно владою не заохочується або ігнорується. Одних — тих-таки козаків — влада взагалі вважає потенційно небезпечними екстремістами, на інших, на зразок партії Вітренко — не звертає уваги. Але, з другого боку, нові агресивні політпроекти на кшталт відомої одеської (хоча вона має статус всеукраїнської) партії «Родина» почуваються за нової влади більше ніж чудово. І саме одіозний глава «Родины» Ігор Марков, який претендує тепер на одне з перших місць у одеській політичній і бізнес-ієрархії, готовий працевлаштувати опального сержанта. Думаю, незабаром Швець може вступити до партії «Родина». Адже «марковці» збираються на найближчих парламентських виборах претендувати на Верховну Раду.

ОДЕСА ЯК «ТЕПЛИЦЯ» ДЛЯ УКРАЇНОФОБІВ

Чи свідомо з Південної Пальміри печуть черговий оплот «русского мира»? Можливо, що так. Ні в Криму, ні на Донбасі влада альтернативних політсил до «розкручування» не допустить. Ці регіони повністю зачищені під «Регіони». Комуністи, приведені до сервільного стану, ПСПУ не має шансів впливати на ситуацію, російські рухи Криму частково дискредитовані, частково приручені. На Донбасі й у Криму не мусить бути альтернативи ПР — а альтернативою там можуть бути лише ліві або «російсько-патріотичні» сили. Те, що дозволено цим силам у інших областях, в електоральній вотчині ПР заборонено. От і доводиться радикальним антиукраїнським проектам розцвітати в Одесі. Це місто не віддане конкретному клану всередині «донецьких», тому його можна перетворити на «теплицю» для затятих українофобів. І знакових прикладів цього безліч. Достатньо пригадати рішення нового мера Олексія Костусєва про подання йому документації та проведення сесій міськради лише російською мовою.

В Одесі протягом останнього десятиліття взагалі вважалося хорошим тоном проявляти антиукраїнські настрої. Підкреслення одеської особливості деякими політиками виливалося у відверту зневагу та знущання над усіма проявами українства — навіть у тих випадках, коли пересічному одеситові «українське питання» було байдужим. Боротьба з Ющенком, Тимошенко, мером Гурвіцем і взагалі всім, що втілювало «помаранчеву» владу, було сенсом діяльності цілої плеяди місцевих політиків. Частина їх тепер увійшла до ПР і вимушена коливатися разом з лінією партії. Частина, що залишилася, стала депутатами від партії «Родина».

Якщо в Одесі спеціально плекають певну вкрай українофобську силу, то яка мета цього процесу? Не таємниця, що ПР і особисто Президентом незадоволена тепер значна частина радикально налаштованих виборців південного сходу, яка звинувачує нинішню владу в поміркованості, схильності до центризму, а часом і у відвертій зраді. Вони впевнені, що Партія регіонів або свідомо не виконує своїх обіцянок щодо російської мови та федералізації країни, або слабка й намагається балансувати між «двома Українами». І влада сама усвідомлює, що кількість таких людей, особливо з урахуванням економічних і соціальних чинників, буде лише зростати. Як утримати ці настрої під контролем? Їх треба каналізувати, спрямувати в русло певної контрольованої партії, яка стане аналогом «Свободи» для Галичини. Не виключено, що «Родину» розглядають як потенційне ядро такої сили. Поки що конкурентів у неї не видно. «Союз лівих сил», очолюваний нинішнім головою Держфінпослуг Василем Волгою, нічим себе не проявляє й, по суті, залишається проектом одного політика, який тепер, ставши чиновником, абсолютно не зацікавлений в опозиційності. Інші ліві як такі маргіналізовані. Сформувати певний новий лівий проект потенційно можливо ще під керівництвом опального голови кримських комуністів Грача, але ця затія може обмежитися лише Кримом, та й навряд чи Грач здатен залучити до себе молоде покоління. А от Ігор Марков для цього цілком підходить. Як такий собі анти-Тягнибок. Дуже шкода, звичайно, що Одесу, традиційно досить аполітичну, перетворюють на заповідник подібного політпроекту — але ж це лише припущення автора.

КАЗУС СЕРЖАНТА ШВЕЦЯ

Повернемося до сержанта Швеця. Те, що він виявився одеситом, — можливо, й випадковість. Скандал зі Шевцем міг бути й свідомою провокацією українофобських сил — з метою перевірки реакції влади. У такому разі провокацію треба визнати вдалою. Тепер тим, хто вже не вважає ПР «своєю», мусить зайвий раз стати зрозуміло, де слід шукати справжніх захисників «російської України». Тоді сержант Швець виявився лише мимовільною «жертвою» нехитрої операції в рамках розкручування майбутнього проекту радикальних проросійських сил.

У будь-якому разі, влада зробила свій вибір у випадку з сержантом. Вибір, певна річ, правильний. Якщо це тенденція зміщення ідеологічної практики ПР кудись ближче до «центру», то цей сигнал можна лише вітати. Але поки на тій же Одещині й губернатор, і мер обласного центру дозволяють собі відверто й безкарно ігнорувати державну мову, про тенденцію й мови бути не може. Швидше, можна говорити про приклад, про факт, на який влада віднині може посилатися. Так само, як і на арешти деяких представників правлячої партії, як на свідоцтво «об’єктивності й безсторонності» вітчизняного правосуддя.

А однодумцям сержанта Швеця варто замислитися, що їм тепер робити? Чи розуміють вони, що розділення країни все одно не станеться, а отже, й однозначної перемоги їхнього світогляду бути не може? Що представник відвертих українофобів ніколи не стане президентом України? Що Росія аж ніяк не готова брати на баланс український південний схід? Їй би зі своїми проблемами впоратися.

Напевно, для усвідомлення цих сумних фактів їм потрібен час. Можливо, дуже тривалий. Україна такого часу не має. В умовах, коли сержанти міліції дозволяють собі висловлюватися таким чином і в них знаходиться безліч прибічників і заступників, збереження й виживання України як держави мимоволі стає головною метою влади. Яка, хоч би якого кольору вона була, вимушена все-таки хоч інколи проявляти розсудливість.