Приватизація

Здавна відомо, що мова і влада тісно пов’язані. Наприклад, якщо ви говорите тією мовою, що й влада, значить влада зробила з вами все, що вона хотіла зробити — вона вкорінилася у вашу свідомість. Пригадуються суспільствознавці, що, як їм здавалося, мислили радикально. Вони стверджували, що в нових умовах провідним класом є не пролетаріат, а інтелігенція. А їм заперечували, мовляв, інтелігенція зовсім не клас, а прошарок, і що історична місія пролетаріату непорушна. Така ось точилася наукова дискусія. Ні тим, ні іншим не спадала на думку проста річ: адже можна міркувати про життя суспільства, не вживаючи всіх цих слів. Прийняти, як-то кажуть, інший словник. А те, що люди вживали саме ці слова, свого часу запроваджені владою, свідчило про їх згоду з владою на найнижчих поверхах свідомості. Хоч що б вони при цьому казали, засідаючи на поверхах вищих.

Ці нижчі поверхи у темряві, як їм і належить бути. Начебто й свіжим вітром повіяло, і світла стало більше. І людина начебто розкутіша, ніби й мислить вільно. А з нижчих поверхів, iз глибини невідрефлектованої свідомості ні-ні та й потягне чимось застарілим. І все в мові. Ось людина, стурбована політичним становищем у якій-небудь Верхній Вольті (хай пробачать мені верхні вольтяни) або, скажімо, запитанням — чого нам чекати від нової адміністрації США. Звідки це в неї? Від колишньої виховної роботи, головною метою якої була політграмота. Єдність партії та народу передбачала, що кожний свідомий товариш мислить як член Політбюро. Ось товариш досі так і мислить.

Влада, про яку тут мова, — не тільки влада політична. Це — влада масової культури, взагалі влада народу. Про її походження варто поміркувати. Ця влада не зароджується в народі сама собою. Її ініціюють ідеологи — люди, що публічно говорять і пишуть. Але як кінцевий продукт вона все-таки належить народові. Це з’ясовується за деяких несподіваних обставин, що дивують самих ідеологів. Коли вони, як мовиться, формують одну суспільну свідомість, а виходить зовсім інше. Проте така вже природа моралі.

Завдання індивіда — встояти і не датися. Зайняти свою позицію. На це здатна тільки приватна, в широкому розумінні, особа. Індивід нею не народжується, він нею стає, якщо його життєвому середовищу властиве різноманіття, особливо політичне. Якщо нормою є самовизначення. Хоч би у вигляді формування й обстоювання власної думки. Надзавдання — знайти свою мову, свій масштаб проблем, спосіб мислення, стиль життя. Навчитися самостійно прочитувати запропоновані тексти, і саме буття. Міф про існування об’єктивної інформації, яку зобов’язані повідомляти ЗМІ, — один з останніх міфів посттоталітарної свідомості. Для простоти можна керуватися припущенням, що скрізь сама неправда. Але приватна особа все-таки віддасть перевагу життю з усіма неправдами, ніж з однією «Правдою». Влучно висловився щодо цього Бернард Шоу: «Ідея судового процесу полягає в тому, що якщо примусити двох брехунів викривати один одного, правда випливе назовні». Так ось, приватна особа — це присутній на суді й самостійно мислячий індивід. А масова людина панікує. Вона переймається запитаннями: кому вірити, за ким іти. Вона волає про «сум’яття в головах». Вона жадає простоти й уникає важкої праці самовизначення.

У найбанальнішому значенні приватизація — це передача державної власності до рук приватних осіб (денаціоналізація). Народ називає це крадіжкою. Адепти ліберальної економіки — заходом, що істотно підвищує ефективність виробництва. Все це так, але це малоцікаво. Приватизація — акт народження особистості, тобто феномен духовного плану. Але вже самим фактом появи на світ людина приватизує його, приватизує ту частину простору, яку займає її тіло. Приватизація — це звільнення. Цим тільки й зайнятий індивід протягом усього життя. Спочатку за допомогою природи, потім, спираючись на сили власного духу.

Щоб пережити смислові тонкощі цього нового для нас слова, треба звернутися до більш звичного його еквівалента. Це — «відособлення». Тут чітко присутній знайомий ряд — особливий, особа, відособлюватися (жити окремо). І головне — «власність»(особисте). У тому, майже забутому сьогодні, значенні, що його надавав цьому поняттю Джон Локк: моя власність — це моє життя, моя свобода і моє майно. У цьому розумінні власність, що з’вляється природним шляхом, тобто завдяки праці, це завжди — приватна власність (private property). На її основі виникає те, що отримало назву several property. Це — не тільки індивідуальна, але й колективна власність, яка, однак, передбачає чіткі процедури індивідуалізації — визначення пайової участі кожної приватної особи. У рамках цього підходу поняття «державна власність» просто не може бути сформульоване.

Приватизація — це, м’яко кажучи, мирне розлучення індивіда з державою. Помахати державі ручкою і сказати «privet». А якщо жорсткіше — це означає зовсім усунути державу з тих сфер, куди вона свого часу незаконно влізла. І написати — «Private», що означає «вхід стороннім заборонено». Загалом, межі приватизації хоча й існують, проте їх не досягнуто в жодній державі світу. Вважаю, не всі читачі знають, що взагалі приватизується. Не тільки заводи, магазини, лазні й газети. У передмісті Хьюстона знаходиться приватна в’язниця, яка належить «Виправній корпорації Америки». Там все, як у державній в’язниці. Єдина відмінність — утримання й охорона ув’язненого обходиться на тридцять відсотків дешевше. Кому це вигідно? Всім, бо гроші, що виділяє держава на в’язниці, беруться з кишені платника податків. У невеликому містечку штату Аризона гасінням пожеж займається приватна фірма. За бездоганну працю протягом десятків років фірму визнано найдосконалішою протипожежною службою Сполучених Штатів. Таких прикладів безліч. Скрізь приватні підприємства працюють ефективніше, ніж державні.

Особливо постало питання про приватизацію засобів масової інформації. У нормальному суспільстві ЗМІ організуються згідно з одним принципом — вони мають бути доступні для повідомлення фактів і висловлення різноманітних думок.. Думка уряду — лише одна з них. У цьому значенні всі ЗМІ є громадськими. Як, наприклад, громадські туалети. Але це не означає, що вони нікому не належать. Приватні особи, що володіють ними, роблять на них свій бізнес. Важливо тільки, щоб ці кошти використовувалися з метою, заради якої вони виникли — інформувати громадськість. Зрозуміло, що хтось спробує використати ЗМІ не за цільовим призначенням. Так буває з усіма іншими засобами. Саме цьому чітко має запобігати Закон. Ось приклад. Торік троє фінансових оглядачів англійської газети «The Mirror» систематично маніпулювали думкою читачів, забезпечуючи таким чином успіх своїх біржових операцій. Про це якось стало відомо. Вибухнув скандал. І ось нещодавно, наприкінці лютого, уряд Великої Британії ухвалив закон, що зобов’язує журналістів-аналітиків «засвічуватися». Вони повинні повідомляти читачів про свої ділові інтереси, про те, якими цінними паперами яких компаній вони володіють. Власне, такий підхід можна поширити й на всі інші інтереси.

Приватизувати можна навіть гроші. Цю ідею-утопію запропонував Фрідріх Хайєк. Суть її проста — контроль над грошима треба надати споживачеві, тобто приватній особі. Поки це — прерогатива держави, неминуча інфляція. Ф.Хайєк пропонував дозволити банкам випускати приватні гроші. Між ними виникне конкуренція. Клієнти ж вибиратимуть валюту тих банкірів, які більш ефективно керують грошима, — не допускають інфляції й знецінення.

Нарешті, приватизація — це тип мислення або умонастрій. Коли людина ставиться до соціального інституту як до чогось свого. Чиновник, наприклад, приватизує посаду і бере хабарі. Тому-то місця з кабінетами вважаються хлібними, і вельми цінуються. Чесні громадяни цього не люблять і намагаються хабарництво викоренити. Намір цей благородний, проте безперспективний. У будь-якій державі, навіть дуже правовій, ця вада присутня, і зникнути просто не може. Корупція — вічний супутник держави. Її не можна викоренити, але можна обмежити. Найпростіший і найефективніший спосіб — обмежити саму державу.

Звернімося краще до легальної приватизації в значенні умонастрою. Чи можна приватизувати справедливість? Чому б i ні. Треба тільки змінити словник, і відповідно поводитися. Коли нас закликають дотримуватися кодексу, цілком резонно спитати: а навіщо? Можуть відповісти так: розумієте, це порядно, і взагалі, як казали римляни, нехай загине світ, але торжествує правосуддя. Якщо дадуть таку відповідь, приватизацією тут не пахне. Не скажу, що це — погана відповідь. Ні, це просто інша тема. Приватизація як тип мислення виявляється тоді, коли я ставлюся до закону як до СВОГО. Як до засобу, що його я використовую в цивілізованій конкуренції. Тоді порушник закону ніби отримує перевагу в конкурентній боротьбі зі мною, незаконну перевагу. Як футболіст, що підіграв собі рукою й забив завдяки цьому гол. Погодьтеся, що за такого ставлення закон опиняється під пильною і моєю охороною, і кожного іншого громадянина, а не тільки спеціальних органів. Як бачимо, немає більш ефективного способу підвищити дієвість закону, ніж приватизувати справедливість. Тут можуть запитати: а як же правосвідомість? У вас, мовляв, чисто утилітарне й інструментальне розуміння права. Відповім так: правосвідомість прийде сама. Потому, як закон попрацює в руках приватних осіб як зовнішній інструмент. Бо усвідомлення починається з конкретної справи. Тільки таким шляхом люди здатні пересвідчитися, що закон — це ЇХНІЙ закон.