Російський розвиток

Можна тільки вітати бажання Володимира та Ірини (стаття В. Стуса й І. Константинової «Україна як альтернативний шлях руського розвитку») «піднятися над нескінченною суперечкою між україномовними поборниками історичної справедливості й російськомовними борцями за права людини» і спробу організації дискусії на тему альтернативності шляхів історичного розвитку Росії та України. Особливо якщо ця дискусія не зведеться до формату «клятий москаль — хитрий хохол — сам дурень!». Такий формат не має перспективи, оскільки історія дала нам те, що ми маємо, і міняти це не варто. Потрібно прагнути до створення нової реальності, в тому числі — російсько-українських відносин, в основі яких має бути, загалом, несуперечливе прочитання спільної історії. Хоч що б то було, але цей процес зберіг наші країни до сьогодення. Адже так пощастило далеко не всім. Наприклад: де ти, блискуча Бургундіє доби Карла Сміливого? Тому хотілося б, щоб текстуальне оформлення дискусії було гранично коректним, інакше вона зведеться до тріади «москаль — хохол — дурень». І навряд чи варто зі зневагою згадувати про «придворних російських істориків», що обгрунтовували «взяту зі стелі тезу». Для цього потрібно залишити свій слід в історії, подібний тій канавці, яку за десятиріччя протер у цементній підлозі архіву Микола Карамзін (старий полюбляв під час роботи шаркати ногою під столом). Хтось з великих помітив, що будь-який карлик сучасності вище за найбільшого титана минулого, бо сидить у нього на плечах. Але треба усвідомлювати, що якщо карлик злізе з постаменту, то, щонайбільше, він буде дихати титану в пупок.

«РОСІЙСЬКА ЕКЛЕКТИКА»

Але це до речі кажучи. А щодо України та Росії, то ідея Стуса і Константинової розділити «руське» і «російське» цікава, але тільки з методологічного погляду. Для визначення того, за що ми ламаємо списи у своїх дискусіях. Тому що вони ламаються даремно.

Фатальну роль у слов’янській історії відіграли монголо-татари і простір. До навали Русь, неважливо яка: Київська або Русь доби роздробленості, Русь червенських міст або Русь Суздальська, розвивалася у цілком нормальному європейському руслі. Природно, зі специфікою, зумовленою тісними контактами з Візантією і кочовим Степом. Але 36 міжнародних шлюбів Рюриковичів (за даними Баумгартена) тільки в XI ст. — це свідчення включення Русі в європейську систему на найвищому рівні, рівні династичних зв’язків.

Ну, а щодо «простої життєвої практики»...

Ми нещодавно ознайомилися з проектом «Парк «Київська Русь», в рамках якого під Києвом планують побудувати (в розмірах оригіналу, на десяти гектарах) образну репліку київського Дитинця доби Володимира. Так ось, в рамках цього проекту ухвалено програму «етнічних подвір’їв», і на території Дитинця буде побудовано міські садиби, характерні для X—XIII ст. в різних країнах і у різних народів — Франції, Данії, Швеції, також тюркські, німецькі, грузинські.

У стані деякого здивування ми спитали у Андрія Патракова, головного архітектора проекту: «А хіба таке було у реальному стародавньому Києві?». Відповідь змусила замислитися.

«Ми вимушені так вчинити. Під час розробки образу Дитинця ми весь час стикалися з елементами впливу інших культур і народів. Скандинавські вояки, німецькі єпископи, вірменські лікарі, грузинські будівельники, єврейські купці. За нашими підрахунками — щонайменше 25 країн і народів. Все це сформувало у нас своє уявлення про Стародавній Київ як про еклектичний історичний феномен, що інтегрував у собі безліч різноетнічних культурних компонентів. Природно, на слов’янській історико-етнічній базі. І наша мета — цю множинність відбити в загальному образі».

А що! Зараз дедалі частіше говорять про Київську Русь до монгольської навали як про «імперію Рюриковичів». А будь- яка імперія — це конгломерат культурних традицій. І розпад будь-якої імперії завжди приводив до становлення національних держав. Адже практично вся сучасна Європа, південніше Рейну, вийшла з лона Римської iмперії, яка впала 476 року нової ери. І нікого не збентежувала єдина для різних етносів держава або територія походження. Французи і германці вийшли з єдиної каролінгської Франкської iмперії. Прокопій Кесарійський назвав Скандинавію просто і зі смаком: «вагіна народів».

І лише нам, країні молодій, гоноровитій і безмірно образливій, дуже хочеться мати ексклюзивну батьківську землю, до якої іншим — зась. У результаті виходять українські трипільці, хоча сама Трипільська культура з’явилася на території Румунії й там називається культурою Кукутені.

Монгольська навала змела роздроблену імперію Рюриковичів, насильно забезпечивши кожному з її регіонів особливий шлях історичного розвитку. Територія Росії зберегла (ціною дуже великої крові) свою державність, а з XV ст. — суверенітет. Територія України, набагато більш відкрита для нашесть, на століття стала полем бою литовців, поляків, угорців, татар, турок, росіян. І місцеве населення, якому було несила зберегти суверенітет, зберегло віру й історичну пам’ять, які забезпечили українське Відродження XIX— XX століть. Що, зрештою, також привело до суверенітету.

Процес типовий, який багато разів мав місце в історії. І розділяти спільну історію двох сучасних суверенітетів — заняття невдячне, якщо не безглузде. Вихідці з центру «імперії Рюриковичів», з території сучасної України, з віку у вік облаштовували «заокську Україну», як вони називали північно-східний регіон своєї держави. Приклади? Безліч! Починаючи з Х ст.: «в лето 6498-е (990 год) поиде Володимер в землю Словенскую и страну Залесскую, в Суздальстей области и в Ростовстей, и постави тамо над рекою Клязьмою град, и нарече его первым своим именем Володимерь». А князь Володимир-то — наш. Той, що Хреститель і Ясне Сонечко.

Монгольська навала не перервала етно-територіальних зв’язків. Дуже показовий приклад. Під час правління московського князя Івана Калити (1314—1340) до нього на службу з Києва прийшов боярин Родіон Нестерович, «з тисячу сьомастами чоловік дружини». І, до речі, завоював для Москви Переяславль-Залеський. Тисяча сімсот самих лише озброєних дружинників! Це тоді, коли Київ лежав у руїнах і, за свідченням Плано Карпіні, в ньому залишалося не більше 200 будинків.

1308 року до Володимира вирушив митрополит Петро. Наш, волинянин. Адже саме він, перенісши митрополичу кафедру до Москви (1325 року) зробив це місто тим, чим він став — столицею «всієї Русі». Бо ніхто, крім митрополита, не мав тоді права на цей титул.

Наш, волинянин, Дмитро Боброк 1380 року здобув перемогу на Куликовому полі й одружився на сестрі Великого князя Московського.

Наш, киянин, Остей 1382 року до останнього захищав Москву від орд золотоординського хана Тохтамиша.

Зрештою, наша Олена Глинська примусила безнадійно в неї закоханого московського князя Василя III здійснити неймовірне, як за звичаями московського великокнязівського двору — зголити бороду. Але без цього в історії Росії не було б сина Василя і Олени — Івана Грозного.

Такі приклади можна наводити нескінченно. Як і приклади «зворотного впливу» — Русі Північно-Східної на Русь Південно-Західну, Росії — на Україну.

ВЕКТОРНА РОЗБІЖНІСТЬ

Звичайно, можна їх ігнорувати. Але навіщо? Щоб позбавити сусіда історії? Це неможливо, вона вже є. Щоб потішити трепетну душу гуманітарія, ображену російським комплексом «старшого брата» і використанням терміну «Малоросія».

Але що цікаво: ми не зустрічали жодного вихідця з Кракова, який би гордо не казав: «Я з Малопольщі». Тобто звідти, «звідки пішла Польська земля», звідки пішла польська держава, з ядра західнослов’янського етносу. Всі інші — Мазовія, Помор’є, Жмудь, Литва, Україна — це вже так, околиці, «Велика Польща», приведена до покірності залізними корогвами Пястов.

В українському ж випадку форма (словесне висловлення) абсолютно забиває зміст (значення) — нам не хочеться бути «малими», маленькими, підлеглими, що вимагають опіки. Але тоді запитання: це чванливий російський «комплекс старшого брата» чи український «комплекс меншовартості», який сидить глибоко всередині, але рветься назовні?

Тому-то ми і вітаємо ініціативу Володимира Стуса та Ірини Константинової, яка, по суті, дозволяє уникати емоційно- оцінних моментів і прямувати до українсько-російській історії. Нехай навіть за допомогою розведення історії цих країн «альтернативними руслами». Які вже, кожний окремо, можуть бути предметом неупередженого аналізу.

Хоча, як нам здається, термін «альтернатива» тут не зовсім доречний, оскільки передбачає протилежну спрямованість руху. На нашу думку, тут мова йде про різні вектори розвитку, які, особливо з 1991 року, не є паралельними, але і не протилежними. Адже Україна як територія зберегла у своїй історії потенціал еклектичного феномена, який, не будучи фахівцями-істориками, помітили проектанти «Парку «Київська Русь». Протягом сторіч вона перебувала під впливом найрізноманітніших європейських культурних традицій.

На російській території європейський вплив був практично зведений до нуля двома обставинами. Віковим татарським політичним домінуванням і самим фактом існування польсько-литовсько-українського державного конгломерату, що територіально відрізав Росію від Європи, яка динамічно розвивалася. Чи багато європейських імен ми можемо назвати в історії Росії до кінця XVI ст.? Крім Аристотеля Фіорованті та Івана Фрязіна нам, навскидку, і на думку нічого не спадає.

Але обидва цi вектори історично обгрунтовані, історично вистраждані й мають рівні історичні шанси. І вже, тим більше, не потребують поділу історичної основи. Русь буде Руссю практично скрізь, куди в IX — XIII століттях дійшли загони Рюрика і його численних нащадків. І де змогли закріпитися. Але це з точки зору історичного терміну.

Щодо сучасного, політичного права використання терміну «Русь», «руський», то Стус і Константиновська, з нашого погляду, також «добуваються у відчинені двері». Борис Єльцин вже добрий десяток років тому ввів у побут політичного обігу стосовно політичної нації термін «росіяни», об’єднуючий (в теорії) все населення країни. За особистими спостереженнями можемо сказати, що політична нація Російської Федерації (в основному) цю новацію прийняла.