Розслаблятися не можна

Зараз, коли на Донбасі оголошено чергове «остаточне» припинення вогню, в Україні зростає небезпека політичного «запаморочення від успіхів». Часто чути розмови про різке підвищення боєздатності української армії та поліпшення її постачання (і це при тому, що офіцери на передовій скаржаться на різке скорочення потоку волонтерської допомоги). У той же час поширюються явно фантастичні дані про російські втрати. Лише за один день боїв у донецькому аеропорту російська армія нібито втратила чи то 25, чи то 198, чи то 299 убитими, причому остання цифра видається за російську офіційну цифру з посиланням на явно фейковий документ. Я, напевно, погоджуся, що втрати російських військ убитими більші, й, швидше за все, істотно більші за українські в боях із регулярними частинами й підрозділами сусідньої держави. Але ця перевага зовсім не в тій пропорції, про яку говорять деякі українські патріоти.

Мантра про міць української армії дивним чином збіглася з ідеєю утворення міністерства інформаційної політики. Як щодо місяців, що передували 22 червня 1941 року, то про подібні настрої з трагічною іронією написав поет Геннадій Шпаліков: «Ничего, что немцы в Польше, — /Но сильна страна: /Через месяц — и не больше — /Кончится война». Не виключено, що подібна шапкозакидальська пропаганда відображає концепцію нового міністерства інформаційної політики, довкола якого точиться стільки суперечок. Тим часом, вона небезпечна в тому разі, якщо їй раптом почнуть вірити серйозно як населення, так і ті, хто керує антитерористичною операцією на Донбасі. На українців така пропаганда може подіяти розхолоджуюче, а керівництво може привести до фатальних помилок. Пригадаємо, що під час Великої Вітчизняної війни був сумний приклад, коли, базуючись на донесеннях своїх військ, Генштаб Червоної армії на початку травня 1942 року оцінював втрати німців на радянсько-німецькому фронті в період з 6 грудня 1941 року до 20 квітня 1942 року в 2,5 млн убитими, пораненими й обмороженими, зокрема в 786 тис. лише вбитими й 150-200 тис. обмороженими. Насправді німецька сухопутна армія в період з 1 грудня 1941 року до 20 квітня 1942 року втратила 395 989 осіб, зокрема 106 091 убитими й зниклими без вісти. Загальні втрати противника були завищені в 6,3 разу, а безповоротні — в 7,4 разу. Приблизно у такій же пропорції були завищені втрати німців у танках і літаках. Це призвело до сумних наслідків. Сталін вирішив, що вермахт ледь жевріє, й почав великий наступ на Харків, після якого мав бути наступ у Криму, де радянські війська не готувалися до оборони, а лише до наступу. Результат відомий: розгром Південно-Західного, Південного й Кримського фронтів та подальший вихід німецьких військ до Сталінграда й передгір’я Кавказу.

А повертаючись до сучасної України слід підкреслити, що встановлення «дня тиші» ні в якому разі не має розхолоджувати українську армію й суспільство. Росія взагалі не вважає себе зв’язаною якою-небудь угодою про припинення вогню, не вживає ніяких заходів для деескалації ситуації на Донбасі й зберігає безвихідь на мінських переговорах. Ніякого виведення російських військ і техніки з України не відбувається. Навпаки, постачання озброєння, бойової техніки та боєприпасів з Росії на Донбас триватиме. А спроби російських регулярних військ узяти під свій суворий контроль розрізнені банди «ополченців» чудово вписуються не стільки в підготовку дієвого припинення вогню, скільки в підготовку нового генерального наступу. Якби росіяни насправді хотіли миру, не посилали б нове озброєння й техніку на Донбас. І не варто заколисувати себе міркуваннями, що в Росії є лише 60—70 тис. боєздатних військ, тільки які вона й може використовувати в Україні. Така думка, ймовірно, багато в чому базується на тому факті, що Москва широко використовує у боях на Донбасі частини спецназу, яких після двох чеченських війн наплодили велику кількість.

Схоже, російські генерали збиралися воювати в Україні, як у Чечні, де відбувалися головним чином контактні ближні бої, переважно невеликих груп. У подібній антипартизанській війні спецназ дійсно був незамінним. Але на Донбасі зовсім інша війна — переважно дистанційна, безконтактна, великими підрозділами і з використанням обома сторонами в ролі головної ударної сили артилерії. Генерали, вочевидь, зважали на те, що в спецназі служать лише контрактники, тому такі частини легко використовувати в неоголошеній війні. При цьому російські спецназівці в Україні використовуються для виконання суто піхотних атак, зокрема для штурму донецького аеропорту. Але ж вони не навчені діям піхотних підрозділів на рівні роти або батальйону, а заточені на дії малими групами для диверсій, розвідки, атаки штабів тощо. Звідси й великі втрати при піхотних атаках. Але рано чи пізно російські генерали зрозуміють необхідність відправити на Донбас більше звідних бригад з контрактників, які служать у звичайних механізованих і танкових бригадах, і тоді проти України можна буде кинути 200—250 тис. солдатів, які зможуть почати наступ практично у будь-який момент.

КІЛЬКІСТЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ БУДЕ ЗБІЛЬШЕНА З 232 ДО 250 ТИС. ВІЙСЬКОВИХ. ПРО ЦЕ У ПОНЕДІЛОК НА БРИФІНГУ ЗАЯВИЛА ПРЕС-СЕКРЕТАР МОУ ВІКТОРІЯ КУШНІР. РЕЧНИЦЯ ТАКОЖ РОЗПОВІЛА ПРО ПРОГРАМУ РЕФОРМ ТА ОПТИМІЗАЦІЇ ЗСУ НА 2015—2017 РР. «ПРОГРАМА ВИЗНАЧИТЬ КОНКРЕТНИЙ ПЕРЕЛІК ЗАХОДІВ ІЗ РЕФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ. ОРІЄНТОВНИЙ ПЛАН ГОТОВНОСТІ ДОКУМЕНТА — ЛЮТИЙ 2015 Р.», — АНОНСУВАЛА ПРЕС-СЕКРЕТАР МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ / ФОТО ІВАНА АНТИПЕНКА

Протистояти цій загрозі українська армія може, не лише змінивши вище військове керівництво, а й проводячи чергову хвилю мобілізації й активно готуючи резервістів у навчальних центрах. А цього, судячи з низки ознак, не відбувається. Можливо, щоб зайвий раз не дратувати Москву. Ймовірно, з тієї ж причини сили АТО не ведуть таких необхідних в умовах маневреної війні активних окремих операцій у прифронтовій смузі проти угруповань терористів, що обстрілюють українську територію. Без цього бойовики та російські війська продовжуватимуть розширювати свою територію, ставлячи під контроль раніше нейтральні населені пункти.

Що ж до створення в Україні міністерства інформаційної політики, покликаного протидіяти інформаційній війні та російській пропаганді, то це виглядає зайвою бюрократичною новацією. Звернемося до прикладу Росії. Там питаннями координації інформаційної війни проти України й узагалі зовнішньої пропаганди займається один з департаментів адміністрації президента Росії, причому навіть точно не відомо, який саме, оскільки такого роду діяльність, звісно, не афішується. Структури, покликані протидіяти ворожій пропаганді, є у складі РНБО і Адміністрації Президента України, і простіше було б зосередити координацію протидії російській інформаційній війні в одній з цих структур, за необхідності підсиливши її людьми й матеріальними ресурсами. Звісно, авторитарний режим завжди має перевагу перед демократичним у плані організації пропаганди, оскільки створює жорстку виконавську вертикаль і не звертає уваги на таку дрібницю, як свобода слова. Але демократична Україна має в інформаційній війні з Росією ту безумовну перевагу, що бореться за праву справу й може цілком ефективно використовувати як інформаційну зброю всю неспотворену правду про події, що відбуваються.

На жаль, багато політиків України дуже рано переконали себе, що в країні вже настав мир, і зайнялися звичними інтригами. Протистояння різних гілок влади у Вінниці й Запоріжжі, представлених різними партіями правлячої коаліції, дуже швидко може привести центральну українську владу до протистояння за зразком протистояння Ющенко — Тимошенко, чого, власне, й добивається Москва. У принципі, в ситуації, що склалася, Президент України мав би діяти на випередження, міняючи тих губернаторів, які виявилися не здатними до компромісу й до досягнення домовленості зі своїми соратниками по коаліції. Але Петро Олексійович, як завжди, зволікає навіть з давно назрілими кадровими рішеннями. А час не чекає. Уряду належить якнайшвидше здійснити вельми болісні для населення реформи, щоб запустити економіку. Для цього необхідно зберігати реальну єдність коаліції. І досить дивно бачити, коли країна, з якою Росія фактично веде війну, канючить у Москви вугілля й газ. Прем’єр-міністр Яценюк був абсолютно правий, коли сказав, що Україна повинна планувати свою економіку так, щоб обійтися без скільки-небудь серйозних зв’язків з Росією. Постачання російського газу або вугілля — це дари данайців, бо Москва з політичних міркувань у будь-який момент може перекрити постачання, щоб поставити Україну в критичне становище. В умовах війни, напевно, безпечніше купувати вугілля в Австралії або Польщі, нехай навіть дорожче. Якщо в країні буде лише імітація реформ, а пункти коаліційної угоди стануть усього лише відправними точками для нових корупційних схем, західна громадська думка може відвернутися від України, й тоді Києву набагато складніше буде розраховувати й на військову, й на економічну допомогу.