Що «не дійшло» до України?

Інтелектуальна спадщина української еміграції надзвичайно багата. Це добре й погано. Добре, бо свідчить, що інтелектуальний потенціал українців великий. Навіть дуже великий. А погано тому, що українські інтелектуали часто не можуть нормально самореалізуватися в Україні — краще це робити за кордоном.

Говорячи про інтелектуальну спадщину української еміграції, ми навіть не уявляємо, якою великою вона є. Здебільшого акцентуємо увагу на еміграції «недавній», із ХХ ст. І часто говоримо про зарубіжних свідомих українців — переважно гуманітаріїв, тобто письменників, істориків, літературознавців тощо.

Але українська інтелектуальна еміграція — явище давнє. Пригадаймо Феофана Прокоповича, Стефана Яворського й багатьох інших українських інтелектуалів, які емігрували в Росію у ХVIII ст. Та вони ж значною мірою збудували російську імперську культуру! А візьміть ХІХ століття! Пригадайте хоча б Миколу Гоголя. Власне, це теж був український емігрант. Зрештою, таким емігрантом був і Тарас Шевченко — щоправда, який хотів повернутися в Україну. Уявімо собі: якби наш Кобзар за юних років не покинув України й не опинився у Вільно, Петербурзі, чи став би він тим, ким став?

Але ж часто українці, щоб самореалізуватися, емігрували не лише до «братньої» Росії, а й до країн Центральної та Західної Європи, Північної й Південної Америки, імперії Османів. До речі, інтелектуальна спадщина українських емігрантів у Туреччині для нас — терра інкогніта. Нашою найвідомішою емігранткою в Туреччині є Роксолана. Але ж не роксоланами єдиними...

А ще треба враховувати, що інтелектуальна спадщина української еміграції — це не лише гуманітаристика. Українці за кордоном зробили чимало для розвитку точних наук, техніки, медицини.

Ми не замислюємося, чому маємо таку велику інтелектуальну еміграцію. Так, були політичні причини. Але хіба лише вони? На жаль, українці (тут претензії до всього українського соціуму!) не створювали й не створюють умов, де інтелектуали могли б самореалізовуватися. Про це можна довго говорити, адже це окрема тема розмови. Наведу лише один факт: на сьогодні за кількістю виданих книжок на одиницю населення ми посідаємо останнє місце в Європі. І нині український інтелектуал, якщо захоче реалізуватися, а тим більше здобути визнання, мусить їхати в далекі краї.

Антиінтелектуалізм в Україні просто зашкалює. Часто стаємо свідками того, коли середнячки (а то й люди, які до середнього рівня не дотягують) агресивно сунуться — тут іншого слова не добереш — у науку, освіту, мас-медіа... Більше того, диктують свої правила. А суспільство це спокійно сприймає. Що в такому разі робити справжньому інтелектуалові?

Ще одне запитання. Чому ми так погано знаємо інтелектуальну спадщину української діаспори? Зокрема післявоєнного періоду, про яку переважно йшлося на круглому столі? Чому ця спадщина так і «не дійшла» до українців? Чому в Україні творів знаменитих інтелектуалів діаспори майже не видають? А якщо й видають, то часто коштом тієї ж діаспори. Звісно, є тут політичні причини. Цей спадок не комуністичний, а то й антикомуністичний. Наша ж нинішня українська еліта, хоча й активно «будує капіталізм», але з комуністичними стереотипами розпрощатися не може. Для неї згаданий спадок є «дуже чужим». Їхньому серцю ближчий Ніколай Островський чи молодогвардійці, а не «якийсь» Улас Самчук чи Євген Маланюк. Але, певно, причина не лише в цьому. Занадто високо було піднято планку інтелектуалами діаспори. До неї ж треба дотягнутися. А кому це потрібно? Краще ж бо сидіти в своєму провінційному болітці.