«Смiливий режисерський хiд»

«…Заручників терористи не розстрілювали. Тільки в перший день убили молоду дівчину, яка ввірвалася в будівлю. Потім ще розстріляли чоловіка, який прийшов за своїм сином. У одного юнака не витримали нерви і він кинувся бігти, але спіткнувся і впав. Бараєв тоді сказав: «Ну як його не застрелити після цього?» Коли в юнака стріляли, випадково вбили чоловіка і поранили жінку».

ЧЕЧЕНЦІ СКАЗАЛИ, ЩО УКРАЇНЦІ ДО ІНОЗЕМЦІВ НЕ НАЛЕЖАТЬ

Мешканка Краматорська Людмила Ткаченко в Москві до останнього часу бувала часто. У російській столиці живуть її родичі. Саме вони подарували Людмилі квиток на відвідини шоу-мюзиклу «Норд-Ост». Вона отримала місце в партері, у 14 ряду. Коли на сцену вибігли люди в камуфляжній формі, ніхто з глядачів не сприйняв їх за терористів. Люди, які прийшли отримати задоволення від вистави, подумали, що поява людей у масках — ні що інше, як сміливий режисерський хід…

Людмила Ткаченко прийшла на виставу одна. Ще до початку шоу її мучило якесь недобре передчуття — за її словами, внутрішній голос підказував їй не йти на «Норд-Ост» у дощовий осінній день. Проте Людмила подумала про те, що коли ще потрапить на подібне шоу — адже провінційний Краматорськ «зірки» не дуже шанують.

«Мені здавалося, що я дивлюся якийсь жахливий бойовик», — говорить Людмила Ткаченко. — Все сприймалося, як жахливий сон. Тільки коли по периметру залу розташувалися терористки, обмотані вибухівкою, а дія на сцені так і не поновилася, я нарешті зрозуміла, що трапилося».

Тим із глядачів, хто отримав квитки на бельетажі, пощастило більше, якщо, звісно, комусь узагалі може пощастити в такій ситуації… Заручникам, які були там, дозволяли мити руки і навіть виходити покурити. Людмилі і всім, хто знаходився в партері, пощастило менше: навіть у туалет слід було ходити під дулом пістолета, просидівши заздалегідь у черзі з кількох десятків чоловік.

«…Ми навіть пити зайвий раз не хотіли. Як подумаєш, що треба в оркестрову яму йти… Деякі в туалет не ходили, а використовували поліетиленові пакети і паперові мішечки. А що робити? Прийдеш із ями, а музиканти мюзиклу запитують, чи цілі їхні інструменти, і засмучуються, що все розбили. Потім десять чоловік із них загинуло. Поряд зі мною сидів ще й освітлювач. Чеченці пообіцяли його вбити, якщо згасне світло. У результаті цього чоловіка спецназ переплутав із терористом і йому вибили при штурмі всі зуби».

Зі слів Людмили Ткаченко, вона не знала, чи сиділи українці окремо. Коли терористи сказали, що іноземців виведуть із залу, Людмила чекала фрази: «Українці, на вихід!» Та чеченці сказали, що громадяни країн СНД до іноземців не належать…

Чеченки згодом трохи розслабилися і почали знімати свої пов’язки. Виявилося, що це у більшості своїй дівчата 16 — 17 років. Командувала ними жінка років 45. Як потім з’ясувалося, це була дружина вбитого чеченського польового командира Бараєва.

«…Шкода було жінок. Чеченки говорили зі сльозами на очах: «Думаєте, нам хочеться вмирати? У нас також є діти. Вони не ходять до школи і бачать тільки війну». У однієї з них дитині було всього 11 місяців. Усі чеченські жінки, які сиділи з нами, — вдови або ті, хто втратив на війні своїх близьких. До чоловіків-терористів симпатії не було, сьогодні я їх узагалі ненавиджу».

НЕХАЙ ВИСАДЖУЮТЬ У ПОВІТРЯ, ТІЛЬКИ Б НЕ БОЛЯЧЕ

Про що думає людина в хвилину небезпеки? Людмила думала про дочку, яка залишилася в Краматорську. Думала про те, що якщо врятуватися їй не вдасться, дочка виявиться покинутою напризволяще. Мама Людмили перенесла два інсульти, тому на неї було мало надії, а батько дочки давно не живе з сім’єю. І Людмила почала молитися. Знаходила слова, які раніше і знати не знала. Вона шептала молитви і просила зберегти її у цій біді, щоб дочку свою на ноги поставити.

«…Ми могли навіть посміятися. Скаже хто-небудь щось хороше — відразу плечі розпрямляються і уявляєш, як нас виводять із театру. Але потім повертаєшся до реальності і думаєш: не можуть нас просто так вивести! Пригадаю дочку чи маму — сльози течуть…».

Зі слів Людмили, вона не дуже вірила, що терористи можуть висадити будівлю у повітря. Заручники більше боялися не вибуху, а розстрілу. Як тільки хто-небудь із них починав говорити голосніше, відразу ж лунала автоматна черга над кріслами. У цих ситуаціях заручники ховалися під стільці. А чеченці витягували їх назад із криками: «Всім сидіти!»

«…На третій день було вже не страшно. Настало якесь загальне отупіння. Думала, що нехай висаджують у повітря, тільки б боляче не було… Взагалі, перед штурмом розслабилися всі: і заручники, і терористи. Нам повідомили, що об 11.00 повинен приїхати Казанцев, і російська сторона має намір іти на поступки. Майже всі спали, коли до залу вбіг чеченець і закричав: «Гади, газ дали!».

Навіть перебуваючи у стані повного занепаду сил, заручники встигли відчути появу газу в приміщенні. Зі слів Людмили Ткаченко, газ було навіть видно. Всі інстинктивно почали вкутувати обличчя. Людмила натягла на обличчя комір светра і немов провалилася у небуття. За її словами, стан нагадував занурення у наркоз. Секунду тому все можна було чути й усвідомлювати, а потім раптом свідомість немов вимкнули…

«…Коли пішов газ, я бачила тільки одну чеченку, яка намагалася надіти респіратор. Їй навіть хтось із наших допомагав… Але вона все одно впала і не піднялася. Сама я водолазочку на носа натягла і думаю: ну точно, це вже все… Розумні люди, відчувши газ, мочилися на якийсь клаптик матерії і дихали через нього, як вчили на уроках ЦО. Одна дівчинка намочила хустинку, лягла на підлогу, накрившись шкіряним плащем, і вийшла потім із театру самостійно».

Я ДУМАЛА, ЩО БІЛЬШЕ НЕ ЗМОЖУ ХОДИТИ…

Людмилі пощастило, що її місце було в 14 ряду. Вона знаходилася недалеко від центрального проходу, тому винесли краматорчанку із залу в числі перших. До лікарні N 13 її привезли о 8 ранку. Разом із Людмилою в лікарні виявилося ще 300 заручників.

«…Прокинулася я в лікарняній палаті близько 11 години ранку. Діагноз — постгіпоксичний синдром. Сильно обпалила горло. Дуже болів хребет. Поцікавилася у лікарів, ходитиму чи ні? Тягнули мене з приміщення театру по землі — весь одяг у величезних дірках! Розбита брова — наслідки транспортування в автобусі…»

Лікарі з потерпілими особливо не розмовляли. Хворим тільки пояснили, що вводять сумiш, що нейтралізує отруйний вплив газу. Час від часу брали кров на аналіз. Про результати аналізів пацієнтам не повідомляли. Людмила Ткаченко говорить, що почувалася відносно непогано і вже готувалася до виписки, та черговий аналіз затримав її на кілька днів.

Зі слів жiнки, у лікарняній палаті їй усі заздрили, що вона з України. Приїжджали представники українського посольства, постійно виявляли турботу.

«…Жінки, якi мене оточували, не приховували своєї заздрості. А я гордилася. Можливо, вперше за все життя гордилася, що я громадянка України. Там, у Москві, я відчула турботу про себе і української влади, і донеччан, і краматорчан. Напевно, тільки коли тобі насправді важко і тобі допомагають, народжується патріотизм».

Губернатор Донецької області Віктор Янукович, зустрівшись із потерпілою від теракту, намагався не травмувати жінку страшними спогадами. Навпаки, губернатор зі свого боку постарався зробити все, щоб Людмила якнайшвидше викреслила з пам’яті жах «Норд-Оста», подарувавши їй путівку для відпочинку в одному із престижних санаторіїв Криму...

Прогнози стосовно подальших перспектив стану здоров’я Людмили Ткаченко ніхто з медиків робити не ризикує, незважаючи на її нинішній цілком квітучий вигляд. Людмила тримається по-молодецьки: акуратна зачіска, хороший природнiй макіяж, спокійний погляд. Тільки легке тремтіння в голосі й очі, що сповнюються сльозами, вказують на те, що ця жінка перенесла в недалекому минулому надлюдське напруження.

«…Мені здається, що Бог недаремно послав мені це випробування. Я сиділа у залі і думала, що треба буде переглянути все своє життя, якщо залишуся жива. І до дочки треба ставитися по-іншому, і до церкви треба ходити частіше. Я зрозуміла, як сильно мене люблять мої рідні і якi вони мені дорогі. Дивлюся на світ сьогодні цілком іншими очима, неначе повернулася з того світу. Я рада, що жива, поруч дочка і мама. І це головне».