Три «імперські виклики» Україні

— Хоч який би був спектр можливих наслідків тузлинської кризи — особливо для двосторонніх російсько-українських відносин, інтеграційних стратегій і нашої участі в багатосторонніх інститутах — він лише вноситиме додаткові штрихи в посталу глобальну картину відносин.

Усю ситуацію, що склалася в 2003 році, я би позначив як імперські виклики для України. Сьогодні у світі ми спостерігаємо розмивання національних суверенітетів, але це не означає, що не з’являються нові організовані суверенності — у формі глобальних держав, наднаціональних регіонів, регіональних наддержав. Події в Іраку, на Близькому та Середньому Сході, розширення ЄС, зміна позиційного статусу Росії, її претензії на статус пострадянського суверена — все це основні свідчення відновлення ієрархії міжнародної системи у відповідь на некеровану глобалізацію 90-х років. У цьому широкому надконтексті тузлинський виклик Україні — демонстрація пострадянської неоімперськості. Причому я б говорив не про постімперський, а про неоімперський синдром нових російських еліт.

Отже, сьогодні очевидні три «імперські виклики»: з боку глобальної демократичної імперії США, з боку «економічної імперії» ЄС, що закінчив своє розширення на кордонах України, та з боку напівдемократичної Росії, яка претендує на імперський статус у пострадянському просторі.

Тут варто пригадати теорію Карла Шмітта, згідно з якою суверен — це той, хто визначає, коли держава перебуває в надзвичайному стані, або той, хто, використовуючи кризи, конфлікти й напруження, вміє нав’язувати свою волю та просувати свої інтереси. Стан перманентної кризовості, надзвичайності виправдовує силові рішення, додає тому, хто приймає рішення, статус суверена (наприклад, під лозунгом боротьби з тероризмом, нездатністю ряду урядів забезпечити порядок на ввірених територіях тощо). Схоже, останні дії та заяви російської влади вкладаються у логіку «шміттівського суверена» з прицілом на статус арбітра євразійської геополітики. Використовуючи стратегії та технології дозованих, точкових криз, можна провокувати надзвичайні стани і нав’язувати свою волю в територіальних спорах на просторах пост-СРСР.

У зв’язку з вищезазначеними викликами можливі кілька сценаріїв еволюції пострадянського простору.

1. Російське домінування, на що, власне, Росія й розраховує. Основним глобальним і регіональним гравцям, мовляв, не до цього: США, швидше за все, надовго зав’язли в Іраку; НАТО перебуває в кризі своєї місії; об’єднана Європа, яка претендує на статус економічної наддержави, переживає одночасно кризу зовнішньополітичної й оборонної ідентичності.

2. Головним арбітром і шміттівським сувереном Євразії буде США (НАТО і ЄС), що, безумовно, не в інтересах Росії і передбачає зникнення пострадянського простору як такого. Останнє без глибокої регіональної кризи навряд чи можливе. Тому й російське домінування, і домінування західної спільноти на євразійському просторі в будь-якому випадку обертатиметься циклами напруженості та кризами. Третій сценарій — розділене (спільне) лідерство в рамках спільних інтеграційних проектів пострадянських держав. Але для цього інтеграція в СНД має бути не тільки різношвидкісною, а й рівноправною.

Російська влада сьогодні перебуває у стадії централізації та консолідації, зважаючи на низку слушних моментів у зовнішньополітичній і зовнішньоекономічній кон’юнктурі. Якщо говорити загалом про Росію, то в середовищі більшості її політичних сил постає неоімперський консенсус. Від правих до лівих ми можемо спостерігати маніфестації нової регіонально-гегемонної ролі Росії на пострадянському просторі та прагнення до різних «неоімперіалізмів», починаючи від синдромів «державно-патріотичних сил» до ліберального імперіалізму (а фактично — «енергоімперіалізму») Чубайса та нових російських «правих» тощо. Хоч би що казали — мовляв, це виключно піарні технології, передвиборні заготівки, — але сам факт появи саме цієї, неоімперської, теми вже свідчить про істотні зрушення в зовнішньополітичній філософії правлячого класу Росії.

Що стосується України, то слід відзначити кілька важливих окреслюваних тенденцій до змін у структурі української влади. Передусім, наявність міжпартійного консенсусу з проблеми національного суверенітету, територіальної цілісності та державних інтересів. Це дає надію з погляду формування України як політичної нації. Попри жорстку боротьбу навколо президентської кампанії й політреформи, політична еліта одностайна в питанні України як національної держави і політичної нації — на кшталт двопартійного консенсусу в США. Принаймні у це хотілося б вірити. Друге: посилилася роль ЗМІ в національній політичній системі. Незважаючи на претензії щодо обмежень у свободі слова, в редакційних політиках, реакція на тузлинську кризу медійної спільноти чітко продемонструвала велику роль ЗМІ у формуванні сприйняття загроз національному суверенітету та національній безпеці України. Можливо, дії ЗМІ, продемонстровані під час цієї кризи, — це та планка, яка має стати нормою у висвітленні не тільки таких кризових моментів, а й загалом у формуванні вітчизняної політики. І, по-третє, криза показала, що, незважаючи на різне лобіювання, різне розуміння українського вибору та подальшого державного довизначення України, влада й політичний клас є патріотичними. Можна говорити, що у кількох випадках це був вимушений патріотизм. Але в політиці в більшості випадків важливі не наміри, а реальні дії.

Якщо порівнювати українську та російську владу, то очевидно, що в їхній основі — різні політичні філософії та два різні типи дипломатії. Неоімперська суверенність з боку Росії та національна суверенність з боку України. Прагнення до глобальних і зовнішніх проекцій влади — в Росії та внутрішні проекції влади і суспільства в кризових умовах на внутрішню консолідацію — в Україні. Звідси і подальше розходження політичних філософій і світоглядів, на яких базується дипломатія.

Серед різних типів дипломатії сьогодні значно виділяється так звана ревізіоністська дипломатія, спрямована на ревізію структури міжнародних відносин, що залишилися ще з часів «холодної війни». Такою ревізіоністською державою, якщо брати глобальну перспективу, є США. З іншого боку, ряд держав, таких як Франція, Німеччина, Китай та іншi, є державами статус-кво, тобто виступають за збереження багатополярного світу, ООН як провідної структури в організації міжнародних відносин, РБ ООН як своєрідного всесвітнього уряду, що регулює та вирішує суперечності між державами.

Парадокс російської позиції в тiм, що якщо на глобальному рівні РФ виступає як держава статус-кво, тобто яка підтримує структури оонівського світу та не схвалює «ревізіоністські задуми» глобальної американської імперії, то на пострадянському просторі Росія — ревізіоністська держава, що висуває концепції превентивної оборони, тези про слабкі центральні уряди в пострадянських державах, нібито обгрунтовуючи таким чином своє право на втручання i контроль над елітами та ресурсами країн СНД. Отже, сьогодні російська зовнішня політика містить сильний внутрішній антагонізм, який не може не позначатися на конкретиці дипломатії. Виступаючи на підмостках ООН як захисник світового статус-кво, Росія одночасно запозичає в США матриці влади та дипломатії у відносинах із державами екс-СРСР.

Дипломатична практика, що використовується в ситуації навколо Тузли, підтверджує, що Україна виступає державою статус-кво. З метою вирішення кризи українська дипломатія апелювала до ООН, до гарантів суверенітету згідно з Будапештською угодою 1994 року, до структур колективної безпеки та багатосторонньої дипломатії. Україна, таким чином, виступає прихильником традиційного національного суверенітету, згідно з яким основним суб’єктом світової політики є саме національна держава (держава-нація). З одного боку, позиція України може здаватися цілком раціональною. Проте такий принцип «тримає» нашу дипломатію в режимі наздоганяючого розвитку. Українській дипломатії, як і зовнішньополітичним елітам, необхідно опрацьовувати розуміння того, що в сучасному світі формою просування національних інтересів є інтеграція. На виклик імперії потрібно відповісти ідеєю інтеграції: внутрішня і зовнішня інтеграції є сьогодні найефективнішими способами збереження влади національної еліти і приросту державного суверенітету.

У зв’язку з цим для нашої дипломатії можливий і такий сценарій реагування на «триімперський виклик»: це союзництво з глобальною ліберальною імперією США у військово-політичній сфері плюс різні форми економічної інтеграції з ЄС та Росією. Зрозуміло, що така модель не є остаточною. Але необхідно пробувати. І тут нічого поганого немає, оскільки у світі існують різні форми поєднання військово-політичних і економічних форм партнерства, союзництва, інтеграції тощо. Зокрема, якщо говорити про японсько-американські відносини, то, будучи союзниками у військово-політичній сфері (США є військово-політичним гарантом суверенітету Японії), в економічній сфері вони — жорсткі конкуренти. Для багатьох американців Японія — «держава — економічний злодій».

Що стосується млявої реакції на конфлікт в Керченській протоці з боку США та ЄС, то причин може бути кілька. По-перше, конфлікт поки ще не увійшов у стадію повномасштабного територіального зіткнення. Поки що він — на стадії інформаційного та політичного «розігріву». Тому чекати з боку Європи, Америки та міжнародних інстанцій втручання передчасно.

Сьогодні світ перебуває в кризі невизначеності, що зв’язує глобальних гравців і сковує їхні зусилля з надання гарантій територіальної цілісності новим державам. Америка, як уже йшлося, зайнята на Близькому Сході, Європа зав’язла в розширенні й інституційній реформі ЄС, пошуку свого місця в новому невизначеному світі. Менші гравці не хочуть поки що втручатися у цей конфлікт, зважаючи на те, що однією зі сторін є Росія, яка піднімається, на партнерство з якою багато хто розраховує. А головна причина млявої реакції — надія міжнародної спільноти на те, що конфлікт буде погашено в рамках двосторонніх відносин. Проте хоч би чим закінчилися переговори щодо Тузли та хоч які б територіальні та прикордонні конфігурації з’явилися в Керченській протоці, для нової української дипломатії постане ряд серйозних питань про сценарії, орієнтації та відповіді на кардинальні зміни структури світовідносин.