Тривожний ювілей

У Лесі Українки є вражаючий поетичний образ: квітка-ломикамінь, непомітна на перший погляд рослинка, яка, однак, несе в собі таку всеперемагаючу силу до свободи й життя, що пробиває, буквально зламує міцний шар мертвого каміння і виходить на волю, до сонячного світла. (Лариса Петрівна, між іншим, закликала віддати цій скромній квітці більшу шану, ніж «пишному лавру»!) Можемо сказати, що в духовній історії України ХХ століття були такі переломні, визначальні події, котрі, впливаючи на свідомість нації, неначе ота квітка-ломикамінь, пробивали тоталітарну кригу «неправди» і «неволі» (недарма Шевченко в «Єретику» поставив ці слова поруч, геніально відчувши, що тут наявний прямий логічний зв’язок: брехня і насильство — то дві сторони медалі!).

І такою Книгою-Подією, Книгою-Вчинком став для цілих поколінь українців твір Івана Михайловича Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», створений рівно 40 років тому. Ця праця, котру автор, абсолютно не криючись, надіслав наприкінці 1965 року до ЦК Компартії України, зазначивши при цьому і своє прізвище, і домашню адресу! — стала провісником української свободи. Бо саме там була з винятковою силою аргументації, мовою неспростовних фактів доведена одна, але найважливіша для України річ: реальна практика комуністичних «інтернаціоналістів» є смертельно небезпечною для існування української культури, мови, українського соціуму взагалі. Ця практика не тільки є вкрай лицемірною (бо під галасливі, демагогічні заклики до «розквіту всіх народів СРСР» йшло тихе знищення духовного надбання нації), — вона водночас є свідченням ницості та злоякісного безсилля Системи. Заслуга Івана Михайловича Дзюби в тому, що він перший довів це, показав, що король — голий...

Отож уже 40 років ця книга живе в інтелектуальному просторі України, активно змінюючи нас з вами, отже, і свідомість народу, і, таким чином, впливає на хід історії. Але урочисті заходи, присвячені цій річниці, що відбулися 15 листопада в Українському домі в Києві, викликали складні почуття. Швидше — то був тривожний ювілей. Бо, віддаючи данину величезної шани славному авторові, учасники зібрання (і, підкреслимо, передовсім сам Іван Михайлович Дзюба!) говорили про те, що вражаюча актуальність книги через 40 років після її створення не є підставою для задоволення. Навпаки, це — поштовх для тривоги, важких роздумів, це — гіркий докір і суспільству в цілому, й особливо українському політичному класу.

Відомий український історик, професор Юрій Шаповал (він, до речі, ретельно дослідив матеріали КДБ УРСР за 1972 рік, що стосуються кримінальної справи Івана Михайловича), відкривши зібрання, відразу надав слово авторові «Інтернаціоналізму чи русифікації?». Академік Дзюба розпочав виступ iз того, що, по-перше, попросив вибачення перед присутніми за те, що відірвав людей від, можливо, більш нагальних справ (!), а, по- друге, зізнався, що взагалі не дуже любить всякого роду презентаційні заходи та тривалі зібрання. Після цього Іван Михайлович вимовив гіркі, дещо неочікувані і зовсім «неювілейні» слова: «Всі ми перебуваємо у величезному дискомфорті: ми давним-давно вже мали б забути і про книгу, і про проблему, в ній порушену, а автора пов’язувати з іншими його творами. Але сталося не так, і це воістину сумно».

Промовець згадав свою бесіду з «чекістами» доби Нікітченка й Федорчука, коли співробітники органів говорили йому дослівно таке: «Ну що ви там написали?! Через 40 років цю книгу й згадувати ніхто не буде! Це вони вас, молодь, використовують» (на думку Івана Михайловича, «вони» — це, як вважали працівники держбезпеки, класики української літератури Максим Рильський, Олесь Гончар, Андрій Малишко, Микола Бажан, у душі — невиправні «націоналісти»). Але чим же так дратував (якщо не жахав) твір про русифікацію, яка єзуїтськи подавалась як «інтернаціоналізм», вищих чиновників ЦК, КДБ та Спілки письменників 40 років тому? Знову надамо слово автору.

Як відзначив Іван Дзюба, книга мала трьох адресатів (і, відповідно, в ній можна виокремити, якщо завгодно, три стилі): керівництво партії і уряду УРСР; по-друге, російську інтелігенцію, котра дивувалась, слухаючи нищівну критику «ленінської національної політики», щиро або ж лицемірно запитуючи: «Да кто же вам запрещает говорить по-украински?»; по-третє, українське суспільство в цілому, перш за все молодь. Звичайно, згадує Іван Михайлович, «я прагнув розмовляти з кожним адресатом відповідною мовою. Але хоч елемент тактичних маневрів був, — загалом, щиро кажу, я не хитрував. Треба згадати, які то були роки — середина 60-х. З’явилися явні, здавалося б, ознаки «переродження комунізму» зсередини. «Празька весна» зродила реальні надії на краще, — і я їх поділяв». І далі промовець підкреслив: «Варто мати на увазі, що світ комуністичних ідей — це величезний і різнорідний світ. Світогляд Антоніо Грамші, приміром, суттєво відрізняється від поглядів Рози Люксембург. А на мене сильне враження справили матеріали ХII з’їзду партії (1923 рік). І я хотів тоді просто адресувати керівництву ЦК часів Шелеста й Щербицького нескладне запитання: що говорилось у часи «українізації» на початку й в середині 20-х, і що робите ви? А щодо російської інтелігенції, то я бажав би, щоб вона нарешті зрозуміла, що чинити насильство — це не обов’язково означає брутально діяти канчуком. Це означає створити умови, за яких людина робитиме саме те, що комусь потрібно, щиро віруючи при цьому, що це вона сама так хоче».

З напруженою увагою був вислуханий виступ (як завжди, блискучий, відточено гострий, наче лезо бритви!) славетного українського Поета Ліни Василівни Костенко. «Ми з Іваном Михайловичем, — відзначила Ліна Василівна, — обоє належимо до одного покоління — покоління шістдесятників. І я закликаю вас повірити шістдесятникам — тим iз них, хто вцілів! — бо вони знають, хто є хто. Іван Михайлович неповторний і єдиний тому, що він — це людина- етика. Але коли хтось розпочинає читати нам лекції на тему: «Навіщо ворушити минулі часи? Час усе примирив!» — то я хотіла б відповісти так: «Ні, не все! Бо там, де ми примиримся зі злом, ми будем ніщо». І далі Ліна Костенко підкреслила: «На цю книжку рецензію написала сама Історія. Але дуже страшно, що проблеми, порушені в книзі, і зараз є більш ніж актуальними. Не доведи, Господи, щоб актуальність ця збереглася і через 50—100 років! Бо якщо на процесах, про які йдеться в праці Івана Дзюби (насамперед на русифікації), не поставити крапку, то ці процеси поставлять крапку на нас».

Про Івана Михайловича іноді кажуть, що він «не милується своїм минулим», взагалі не любить згадувати його. Ліна Василівна, погоджуючись з цим, запитала зал: «А хіба можна трагедією милуватися? Цим не милуються, але цього не зраджують! А це була саме трагедія. Я запитала свого часу Олеся Гончара (після того, як Івана Михайловича виключили зі Спілки письменників): «якщо таку людину виключили зі спілки, то що ж будуть робити з вільнодумцями — не членами спілки? Чи будуть їх арештовувати? Відповідь була: «так...». Завершуючи, Ліна Костенко поділилася з аудиторією двома сильними враженнями останніх днів: Харків, де підлітки виконують «драйв-поп» біля пам’ятника Шевченку, і села під Коростенем (Житомирщина), мертві села, що прилягають до страшної «зони відчуження»...

Відома письменниця та літературознавець (і теж шістдесятниця) Михайлина Коцюбинська назвала працю Івана Дзюби «протиотрутою для українців». «Це був момент істини для нас, — відзначила вона, — за цим текстом стоять неповторні долі, настрої, події. І час вже фахівцям створювати «дзюбіану», де все, що пов’язане із зародженням книги, було б включене в історичний контекст. Чи знаєте ви, приміром, що Дзюбину роботу в Празі передруковувала сестра Лесі Українки?!». А Іван Федорович Драч закликав усіх до «лютої, каторжної роботи» (автору цих рядків знову пригадався ломикамінь), «щоб ця книга нарешті перестала бути актуальною». Поет поділився враженнями від поїздки до Риги. «Цей маленький, 1,5-мільйонний народ не здався перед імперією. І тому на вулицях їхньої столиці зараз дзвенить латиська мова. Чи треба порівнювати з нашими реаліями?».

Директор Інституту філософії НАН України академік Мирослав Попович, згадуючи, як на початку 70-х читав машинописний «сліпий» передрук книжки, сказав, що то було незабутнє емоційне потрясіння, духовний «ковток свіжого повітря». Цінність твору Івана Дзюби, на думку Мирослава Володимировича, в тому, що він переконливо доводить: немає готових рішень, їх не було тоді й зараз не існує. Треба не шукати шаблонні рецепти (хай навіть європейські чи американські), а мислити самостійно, — тоді досягнемо успіху. І важливо, що серед нас унікальна постать Івана Михайловича Дзюби, людини, яка завжди йде своїм шляхом, «намацуючи серцем», відчуваючи своїм єством, що можна робити, а що — ні. Оце почуття порядності, — резюмував академік Попович, — врятувало в ті важкі роки багатьох людей, ображених безмежним цинізмом Системи.

«Я народилася на Волині, — зазначила головний редактор «Дня» Лариса Івшина, — і проблеми тиску на українську мову чи русифікації не відчувала: край наш україномовний. Тільки згодом, вже навчаючись у Києві, зрозуміла, яким тектонічним зсувом була ця книга! На мою думку, зараз особливо актуальним є дослідження такого процесу, як «русифікація-2», русифікація, що відбувається на наших очах. Не менш важливий аналіз проблеми глобалізації, бо це є виклик, а ми є свідками того, що український світ зменшується вже до критичних розмірів.

Показовим є те, що ніхто з представників Секретаріату Президента, уряду — нової влади в цілому не визнав за потрібне відзначити ювілей доленосної в історії України книги (без появи якої про незалежність не було б i мови, а ці добродії навряд чи стояли б біля керма влади), то воістину українці вже стають «підпільниками» у власній країні (а пароль у цих «підпільників» — Іван Дзюба!)».

Хто був суб’єктом «русифікації-1», про яку йдеться в книзі, запитав віце-президент НАУКМА, професор Володимир Панченко? Відповідь чітка: КПРС. І тепер постає основне запитання: а хто зараз є суб’єктом русифікації-2»? Звичайно, «фактор Росії» наявний, але головне тут — внутрішнє малоросійство, від нього й виходить головна небезпека. Іван Михайлович розповів про випадок, який стався днями і буквально шокував його. В одному з кафе в центрі Києва молода, чарівна й дуже ввічлива офіціантка, хутко подавши страви, раптом мало не з подивом запитала академіка Дзюбу (мабуть, звернувши увагу на його бездоганну українську мову): «Извините, вы с Украины?» Моторошно стає, зазначив промовець, коли замислюєшся над тим, а що ж стоїть за цим, неначе дріб’язковим випадком. Але не треба нічого спрощувати, вів далі академік Дзюба. «Відкидаючи русифікацію, необхідно мати на увазі, що процес глобалізації в тому вигляді, як він відбувається, набагато страшніший навіть від комуністичної інтернаціоналізації. Бо він тягне за собою «термітизацію душі» (формула поета Льва Копєлєва), бо це — голий зиск, коли думають лише про найбільший ефект від експлуатації природних і людських ресурсів», — заявив Іван Михайлович.

Цими словами всесвітньо відомої людини, чий твір перекладений 30-ма мовами (а в Україні щойно вийшло перевидання книги), ми й хотіли б завершити розповідь про цей тривожний ювілей. Зрозумiло однe: ті проблеми, котрі поставив 40 років тому Іван Михайлович Дзюба, не можуть залишатись нерозв’язаними. Такий стан речей загрозливий для самого існування України.