Україна і Росія: історія та образ історії

Наукова конференція під такою назвою відбулася в Москві 3— 5 квітня. Учасники її працювали в Інституті Європи Російської академії наук. Заключний круглий стіл на тему «Українська та російська інтелігенція сьогодні: перспективи та труднощі діалогу» пройшов в Українському культурному центрі на Старому Арбаті.

До роботи конференції було привернуто увагу не лише наукової, але й широкої громадськості. Відкрив її директор Інституту Європи Н. Шмельов, на першій сесії був присутній віце-спікер Державної думи А. Бабаков, в роботі брали участь керівники Посольства України в Російської Федерації О. Демін і Л. Осаволюк.

Стенограму конференції, що цікавила фахівців, буде підготовлено та розміщено на сайті Центру україністики та білорусистики МГУ (www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel). Багато вчених знайдуть для себе в стенограмі цікаві узагальнення та висновки. Для широкої громадськості особливо цікавими є дві теми. Одна з них (про загальноросійський народ) була незримою, але проникала в безліч доповідей. Другу тему організатори винесли на спеціальну сесію й запросили телеоператорів Першого російського каналу (передача повинна була вийти в ефір, як нам сказали, у вівторок 8 квітня). На цій сесії йшлося про голод 1932—1933 рр. у СРСР.

Перш ніж зупинитися на характеристиці обох тем, потрібно охарактеризувати саму конференцію та її учасників.

1. ОРГАНІЗАТОРИ Й УЧАСНИКИ

В Україні вітчизняна історія бурхливо розвивається ось уже два десятиріччя. У всьому світі зростає число вчених, яких приваблює минуле найбільшої за територією європейської держави (за винятком двох євразійських країн — Росії та Туреччини). І лише в Росії історія України майже не викликала інтересу. Точніше буде сказати так: ця історія практично не відокремлювалася від російського минулого.

Ситуація стала мінятися лише в останні роки. Різко активізував свою діяльність під керівництвом молодого та динамічного вченого західної школи проф. М. Дмитрієва Центр україністики та білорусистики на історичному факультеті МГУ. З’явилися перші фундаментальні роботи з української історії у відділі східних слов’ян Інституту слов’янознавства РАН. Із лютого цього року створено Центр українських досліджень в Інституті Європи РАН.

Перераховані установи стали організаторами конференції «Україна та Росія: історія і образ історії». Сама конференція стала можливою завдяки гранту, виділеному Фондом «Російський світ» і Експертною радою з Центральної та Східної Європи Державної думи.

Програму конференції заздалегідь було розміщено на сайті Центру україністики та білорусистики. Вона викликала чималий інтерес, і до Інституту Європи в призначений час прийшло багато людей. Але українських учасників конференції відбирав відповідно до власних критеріїв проф. М. Дмитрієв. Як відбиралися російські учасники, сказати не можу, але серед них випадкових людей не було. Про це свідчить перелік невеликої частини основних доповідачів і дискутантів: Е. Борисенок, І. Міхутіна, О. Неменський (Інститут слов’янознавства РАН), Л. Горизонтов (Російський інститут стратегічних досліджень), В. Мироненко (Інститут Європи РАН), А. Окара (незалежний аналітик), Т. Таїрова-Яковлева (Санкт-Петербурзький університет).

Українська сторона була представлена 13-ма фахівцями. Інститут історії України НАН України відрядив І. Колесника, С. Кульчицкого, В. Марочка, Р. Пирога та Є. Русину, Український інститут національної пам’яті — В. Верстюка та О. Білого, Інститут українознавства НАН України — Л. Зашкільняка. На конференції були представлені викладачі дніпропетровських ВНЗ: В. Городяненко, А. Михайлюк і С. Савченко, проф. О. Захарова з Українського морського інституту в Севастополі та політичний аналітик із Києва П. Жовніренко.

Організаторами було поставлено перед вченими таке основне завдання: проаналізувати, як у сучасній історіографії, історичній публіцистиці та засобах масової інформації трактуються ті аспекти минулого України та Росії, в яких відобразилося переплетіння історичних доль. У програмі конференції явно був присутній намір організаторів звернутися до спірних питань історії російсько-українських відносин і посприяти виробленню критичного погляду на стереотипи минулого, які формували взаємне недовір’я і навіть ворожість у громадській думці двох країн. Наскільки можна судити зі сформульованих у кожній сесії постановок проблем (теми своїх виступів формулювали самі доповідачі), в центрі уваги опинилася не лише історія, як така (минуле, яким воно було «насправді»), але й сучасна історична пам’ять українського та російського суспільств. Такі постановки орієнтували вчених на виявлення чинників, які породжують спотворений або більш-менш адекватний образ історії двох країн у суспільній свідомості.

2. ТІНЬ ВСЕРОСІЙСЬКОГО НАРОДУ

Можу сформулювати спостереження, яке приходить на думку навіть при швидкому вивченні оголошених перед конференцією постановок проблем. Проф. М. Дмитрієв, який створював програму конференції й дуже жорстко керував нею (через велику насиченість порядку денного таке керівництво було необхідне) поставив перед собою та всіма іншими певну надзадачу. Вона полягала у з’ясуванні характеру та динаміки української, великоросійської та загальноросійської самосвідомості, що складалася (на його думку) в Середньовіччя та Новий час. Його особливо цікавили також закономірності формування української, великоросійської та всеросійської культури в ХIX ст.

Конференція, про яку тут ідеться, — небачена за розмахом порушених проблем і кількістю учасників за останню чверть століття. Як я зміг пересвідчитися, тема загальноросійського народу прозвучала в ній ненав’язливо, бо М. Дмитрієв рішуче припиняв епатажні виступи співробітника Інституту країн СНД, яким керує Д. Затулін. Але вона прозвучала досить вагомо. Що ж це за тема?

Судячи з усього, на зміну концепції спільнослов’янської єдності, яка була ідеологічною зброєю дипломатів дореволюційної Росії, а також на зміну винайденої в радянський час концепції єдиної древньоруської народності (яка була ефективною, поки Росія, Україна та Білорусія входили до складу однієї держави), приходить концепція загальноросійського народу, що складається з росіян, українців і білорусів. Нічого нового в ній немає, адже вона була частиною більш широкої концепції спільнослов’янської єдності, лише великороси стали тепер називатися росіянами, а малороси — українцями.

У промові під час відкриття конференції (цитую не по пам’яті, а по тексту, розісланому учасникам) М. Дмитрієв не відмовився прямо від концепції древньоруської народності, а зробив лише таку ремарку: суперечка про те, чи було слов’янське населення Київсько-Новгородської Русі українським, російським або білоруським, давно втратила своє значення. Але, на його думку, етнічна спадкоємність між Київсько-Новгородською Руссю та більш пізніми древньоруський князівствами — це не спадкоємність слов’янського населення, яке на всіх територіях змішувалося з неслов’янськими групами, а спадкоємність історичної пам’яті й, частково, «етнічного» імені.

Над уманість зверненої в минуле радянської концепції древньоруської народності Дмитрієв розкриває таким чином: джерел для скільки-небудь суворих думок про етнонаціональне коріння Східної Європи XIII— XV ст. ні в нас, ні в наших наступників не буде. Тому, як випливає з цього твердження, немає значення шукати те, що apriori неможл иво знайти. Але ось звернену в майбутнє ідеологію загальноруського народу варто, на його думку обґрунтовувати.

У мене інша думка. Співробітництво істориків двох країн і гарні відносини між двома народами потрібно всіляко розвивати та зміцнювати, це безперечно. Такої думки дійшли всі без винятку учасники круглого столу. Але йдеться про відносини між двома народами, а не всередині одного «загальноросійського народу». Тепер немає такої сили, яка змогла б перетворити український народ, який володіє власною державністю, на щось на кшталт розмитої етнографічної маси. Немає такої сили, хоч є ситуація, яка підживлює надії на виникнення в майбутньому всеросійського народу. Адже в нас ще не дозріла політична нація в сучасному сенсі слова.

У нещодавньому минулому така сила була. На останніх етапах існування СРСР вона спробувала підверстати український народ під рамки певної «нової історичної спільноти», яку назвали радянським народом. А в сталінський період для ліквідації національної державності УССР було використано цілу гаму різноманітних репресій. Серед них — і терор голодом. Про те, наскільки сталінське керівництво в Кремлі досягло успіху у вирішенні поставленого завдання, йшлося на спеціальній сесії наукової конференції.

3. МІЖДЕРЖАВНЕ ПРОТИСТОЯННЯ З ПРОБЛЕМИ ГОЛОДУ 1932—1933 рр.

Гострота протистояння між Україною і Росією в питанні про голод 1932— 1933 рр. зростає. Сторони не розуміють одна одну. Кожна з них не може настільки чітко сформулювати свою аргументацію, аби інша сторона почула її.

Здавалося, що постановка цієї проблеми на конференції в Москві мала б допомогти сторонам наблизитися одна до одної у розумінні суті справи. Проте цього не сталося. Доведеться продовжувати нашу роботу в цьому напрямі. Але про все по порядку.

Конференція проходила під акомпанемент міждержавного протистояння, що посилювалося, з питання про голод в СРСР. Коли на сесії Ради ООН з прав людини в березні 2008 р. українська сторона порушила питання про Голодомор, постійний представник Росії при відділенні ООН у Женеві В. Лощинін зазначив: «Була порушена тема так званого Голодомору — масового голоду 30-х років минулого століття. Цю трагедію намагалися представити як злочин геноциду, тобто цілеспрямоване знищення однієї етнічної групи населення. Історична ж правда полягає в іншому. Жертвами трагічних подій тих років стали мільйони людей різних національностей колишнього Радянського Союзу — росіян, українців, казахів, татар, башкир». У відповідь на цю заяву прес-служба МЗС України вибухнула гнівною відповіддю: «Заяви такого характеру, з якими періодично виступають російські представники, є, по суті, нічим іншим, як цинічною спробою принизити і поглумитися з пам’яті мільйонів наших невинно заморених голодом братів і сестер, стерти навіть згадку про цю кричущу сторінку кривавого літопису комуністичного тоталітарного режиму».

У день, коли ми з’їжджалися до Москви на конференцію, радіостанція «Эхо Москвы» передала інтерв’ю (яке негайно ж поширили в інтернеті) з російським письменником, лауреатом Нобелівської премії Олександром Солженіциним. Останній засудив трактування Голодомору українською стороною. Того ж дня голова Державної думи Б. Гризлов в інтерв’ю з представником інтернет-видання «Українська правда» сказав, що трагедія торкнулася не тільки українського народу, але і великої кількості громадян, які населяли Радянський Союз незалежно від національної приналежності. Через кілька годин Дума прийняла заяву «Пам’яті жертв голоду 30 х років на території СРСР», проект якоїбув опрацьований К. Затуліним і його однодумцями.

У заяві говорилося: «Прагнучи будь-якою ціною вирішити питання постачання продовольством різко зростаючих промислових центрів, керівництво СРСР і союзних республік застосувало репресивні заходи для забезпечення хлібозаготівель, що значно посилило важкі наслідки неврожаю 1932 року. Проте немає жодних історичних свідчень того, що голод організовувався за етнічною ознакою».

Тут є два перекручення. По-перше, було заявлено про відповідальність керівництва двох союзних республік, на території яких мав місце голод — Російської Федерації (Казахстан тоді був автономною республікою РСФСР) і України. Адже тоталітарний характер режиму, що панував в СРСР, не брався під сумнів навіть у вищезазначеному інтерв’ю, яке дав «Українській правді» Б. Гризлов. По-друге, йшлося про посуху, оскільки люди пам’ятають, що голод 1921—1923 рр. і голод 1946— 1947 рр. були викликані саме посухою. Аргумент про посуху наводив і перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький в грудні 1987 року, коли від імені вищого радянського керівництва уперше визнав голод 1932—1933 рр., який більше півстоліття замовчувався. Очевидно, що ані Щербицький, ані Затулін не читали промови Сталіна «Про роботу в селі» на січневому (1934 року) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), в якій щодо труднощів з хлібозаготівель говорилося наступне: «Пояснити це поганим станом урожаю ніяк не можна, тому що урожай у нас був цього року не гіршим, а кращім, ніж попереднього року». У заяві Думи наголошувалося, що «ця трагедія не має і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду і не повинна бути предметом сучасних політичних спекуляцій». Таким чином, на думку російських законодавців, тему потрібно закрити.

Продовження у наступному номерi