Українська гуманітарна політика — міф чи реальність

Із задоволенням приєднуюся до дискусії, викликаної публікацією листа «Свобода слова по-дієтичному» («День» №14 від 28.01.2000). Ставлення автора листа до інтерв’ю Ольги Герасим’юк («День»від 31.12.1999) досить цікаве i викликає неоднозначні почуття. Та попри всю повагу до творчості й таланту (підтвердженого і престижними міжнародними нагородами, і глядацькою популярністю в Україні) пані Герасим’юк, не можу підтримати її точку зору на наше ТБ як телеглядач і на питання гуманітарної політики як громадянин.

На жаль, питання розбудови національної держави й культурної політики в нас зводиться до принципу «Повернення на природний шлях розвитку європейських націй», проголошеного в 1990-91рр., і настирливо декларується досить значною кількістю людей, котрі обрали професію вітчизняних пророків. Їхній основний аргумент — у Східній Європі йдуть тим же шляхом і з досить непоганими результатами. Відповідно, проблему співвідношення прав людини й національної держави і «ніби другосортності нашої культури» на українському ТБ (і в Україні взагалі) однозначно вирішено на користь пріоритету прав людини (де-юре), а де- факто — на користь прав національної держави і, відповідно, на користь національної культури — як першорядної і першосортної (хоча, на мою думку, на земній кулі культури другого сорту, як і осетрини другої свіжості, просто не буває).

Для підтвердження нашої «європейськості» досить підрахувати кількість вживання слова «національний» на одну шпальту газетної площі (або хвилину теле- чи радіоефіру), за чисельністю яких протягом останніх 9 років ми обігнали все цивілізоване людство в особі країн Європейського континенту.

Як завжди, цей процес має і зворотний бік — газета «Вечірній Київ», яка, 1992 року перейшовши з двомовної тільки на українську, значно втратила в тиражі. А є ще книжкові розкладки, заповнені російськомовною літературою, російськомовні або російські ЗМІ з їхніми жахливо високими рейтингами (хто має російські канали, ті майже не дивляться вітчизняні) та страшне скорочення тиражу україномовної літератури і преси. Найцікавіше, що масових всенародних акцій протесту проти «інформаційної експансії» начебто й не видно. Навіть у «Столиці Українського П’ємонту» — у Львові — ширвжиткові російські детективи мають досить високу популярність. А ці речі пояснюються просто:

— Україна дедалі більше відстає у якості й обсязі інформації та розвитку інформаційної інфраструктури порівняно із західними та східними сусідами;

— відсутність яскравих особистостей у ЗМІ та літературі (Ольга Герасим’юк, Оксана Забужко, Юрій Андрухович та інші — приємні винятки);

— об’єктивно існуючий через різні причини російськомовний ринок продукції ЗМІ та літератури (25% населення України — етнічні росіяни).

Для підтвердження цього звернімося до цифр. Забезпеченість персональними комп’ютерами (6 на тисячу жителів) у 3 рази нижча, ніж у Росії, Болгарії, Хорватії, у 20—30 раз нижча, ніж у розвинутих країнах Європи (за 1998-99 рр. на українському ринку продано близько 300 тисяч комп’ютерів — не дуже хороші показники для такої країни). Те ж саме і з Інтернетом. Така ж ситуація на ринку друкованих видань. Випуск щоденних газет усіма мовами (50 примірників на тисячу населення) теж у 2,5 рази нижчий, ніж у Росії, i в 6-7 раз нижчий, ніж у Західній Європі . Попит на інформаційну продукцію є — пропозиція українських виробників недостатня (чому — розмова особлива). А ринок, як і природа, порожнечі не терпить — тому і читаємо, і дивимося російське, оскільки 95% населення розуміє російську мову (імперія постаралася). Якби з дитинства знали й розуміли польську чи англійську — із задоволенням споживали б інформаційну продукцію цих країн.

А поки — маємо те, що маємо — знаємо дві мови, що поки є непоганим ресурсом при працевлаштуванні (можемо працювати по всьому СНД). За такої ситуації все впирається у кваліфікацію і професіоналізм не окремо взятого телеведучого («зірки» завжди були й будуть), а в загальний рівень організації команди, «яка робить телеканал». Популярність — це показник ефективності загальної організації роботи людей, починаючи від продюсерів, менеджерів, маркетологів і PRщикiв до операторів і гримерів. До того ж, це сильні тенденції інновації, постійний відбір кадрів серед молоді (див. Голлівуд або медіаімперії Заходу) + збільшення числа програм у режимі реального часу (і прямого ефіру). Найкраще результати такої інформаційної стратегії видно на кабельному або супутниковому ТБ, де транслюється 40–80 телеканалів i в глядача є реальна свобода вибору. Та оскільки число загальнонаціональних каналів дорівнює трьом, і серйозного збільшення їхньої кількості найближчим майбутнім не передбачається, а масовий розвиток кабельного ТБ по всій Українi — щось середнє між казкою і утопією — то дивіться поки те, що є (поки не заборонили), і не чекайте на зміни.

Вихід напрошується сам собою — ситуацію, що склалася, потрібно використати з вигодою для України, а не боротися з нею. Підтверджують це й канали «1+1» та «Iнтер», якi співпрацюють і з Заходом, і зі Сходом, не бояться російськомовних програм та фільмів і випереджають за популярністю офіціозний УТ-1.

На нашому ринку друкарської продукції — повний провал. Порівняно з 1998 роком україномовні тиражі впали вдвічі. За 1999-й в Україні видано 34 млн. примірників книг, із них українською — 18 млн. (на ринку на одну українську книгу — 4 російськомовних, із яких 3 — російсько-білоруський експорт, внаслідок чого з України вивозиться щороку щонайменше 500 млн. грн.). Враховуючи те, що з українських книжок 20% — брошури від 10 до 40 сторінок, 60% — дитяча література та підручники i тільки 20% — серйозна література (на 2/3 перекладена), такий попит на імпортні видання цілком зрозумілий. І якщо тільки 10% україномовних книжок — самоокупні видання (інші — меценатство й державна підтримка), то щодо рентабельності вітчизняного ринку і його наповнення говорити не доводиться. Із цих статистичних даних про кількість і якість (особливо в ціні) друкарської продукції в Україні можна зробити висновок про те, що українські видавництва не можуть закрити російськомовний ринок. Водночас багато цікавих українських книжок виходять сміхотворними тиражами й не можуть задовольнити читацький попит. Апофеозом ситуації стали розмови серед зацікавлених кіл про те, що дешевше завезти український шрифт у російську друкарню, створити в Росії приватне підприємство, надрукувати тираж там і продати його на книжковому ринку в Києві, ніж займатися цим бізнесом тут. Усіх витрат — 2% митних зборів із заявленої суми , якщо ви суб’єкт приватної підприємницької діяльності + транспорт і місце на Петрівці. Для української фірми такі витрати складуть транспорт і 20% розмитнення (якщо тираж надруковано за кордоном) + 40% ПДВ у будь-якому випадку. Книговидавці згадують «незлим, тихим словом» Закон України «Про видавничу справу» від 7. 06. 1997 р. і потихеньку зникають як вид. Загалом, унікальна ситуація на ринку може принести гроші всім її учасникам (державі у вигляді податків, споживачам (якісна продукція) та авторам у вигляді гонорарів і слави), якщо до неї з розумом підійти. Традиційні інструменти на кшталт тотальної мобілізації усієї «свідомої iнтелігенції» для розбудови «правильної» національної держави в інформаційній сфері, офіціозної декоративної дерусифікації та інший примітив вимагають витрат, і вигода буде мінімальною навіть у фінансовому плані (див. сьогоднішню ситуацію). Потрібні нові інструменти й інновації в культурній сфері, потрібні менеджери гуманітарної сфери та інші сучасні фахівці у цій тонкій галузі, яких у нас не вистачає, але це не означає, що їх взагалі немає.

З усього сказаного можна зробити висновок, що потрібне вироблення стратегії всіма учасниками українського гуманітарного ринку, поки їх не перетворили на інструменти витягання прибутку інші, більш активні гравці (?) вищого рівня.

P.S. Я добре володію українською мовою, але російською думати та писати мені зручніше.

З повагою, Євген МОРИН Київ