Уроки московської трагедії
Минуло вже кілька тижнів після трагічних подій у Москві, але їхнє відлуння не стихає і до сьогодні. Для москвичів і мільйонів росіян захоплення заручників у театральному центрі на Дубровці стало «своїм 11 вересня». Біда не обійшла й Україну. Близько трьох десятків наших співвітчизників стали заручниками терористів, деякі з них загинули.
Спіраль неоднозначних наслідків московської трагедії — політичних, правових, соціально-психологічних — тільки починає розкручуватися. Нам, в Україні, також необхідно зробити свої висновки з того, що трапилося в Москві. І дискусія, присвячена цій проблемі, в Україні фактично вже почалася.
Формально все йде благополучно. Явно виражених міжнаціональних конфліктів в Україні немає. Оптимальний баланс інтересів найбільших етнічних громад підтримується і на законодавчому рівні, і в діяльності органів виконавчої влади. Але проблеми все-таки є. Ось простий приклад. Українське законодавство забороняє поширення в будь-якій формі матеріалів, що містять заклики до насильства і розпалювання міжетнічної, расової і релігійної ворожнечі. Та вказана правова норма, що міститься в цілому ряді законодавчих актів (у тому числі, й у Конституції), практично не працює.
Асоціації національно- культурних об’єднань України, яку я очолюю, довелося майже рік судитися з відомою й авторитетною просвітницькою організацією, чия обласна газета для дітей і юнацтва (!) надрукувала підбірку відверто юдофобських матеріалів. Інше видання (популярний всеукраїнський тижневик) опублікувало статтю з розряду кримінальної хроніки про протиправні дії керівника громадської організації німців, які проживають в Україні, і при цьому розмістило шаржоване зображення німецького солдата часів Другої світової війни. Природно, це образило національні почуття представників німецької громади в Україні. Причому після критичних відгуків дане видання і не подумало вибачитися і виправити становище. На діяльність скандальної газети «Ідеаліст», яка від числа до числа друкувала провокаційні антисемітські матеріали, прокуратура звернула увагу тільки після неодноразових звернень до Генерального прокурора цілої низки народних депутатів. І це далеко не поодинокi приклади, список можна продовжити.
Після трагічних подій 11 вересня минулого року у всіх впливових мас-медіа США виступили шановні і популярні у країні люди із закликом стриматися від виявів агресії та нетолерантності по відношенню до мусульман. В американських школах були уроки, на яких вчителі виступили з подібним зверненням до школярів. І це стало кращим виявом етичного здоров’я нації.
Наприкінці минулого року Асоціація національно-культурних об’єднань України виступила з ініціативою про проведення уроків толерантності в українських школах. Міністерство освіти і науки нас підтримало. Але від педагогів і керівників освітніх установ нерідко доводилося чути запитання: «А навіщо проводити ці уроки?» Мовляв, міжнаціональних конфліктів у нас поки немає і слава Богу. Знайома логіка. Відповідно до неї вирішенням проблем потрібно займатися тільки тоді, коли від них уже нікуди не дітися. Тому, напевно, ми й живемо в режимі — від аварії до катастрофи, від катастрофи до аварії.
Наведені приклади свiдчать, що формування толерантності в міжнаціональних відносинах — це не тільки проблема державних інститутів. Характер і культура міжетнічних і міжконфесійних відносин значною мірою залежить від людей, які впливають на суспільну свідомість. Йдеться не тільки про педагогів. Особлива відповідальність лежить на політиках і журналістах, які звертаються до багатотисячної, а іноді й до багатомільйонної аудиторії. Не таємниця, що рівень політичної й інформаційної культури багатьох наших політиків і журналістів залишає бажати кращого. Образити опонента, посягнути на його людську, у тому числі, й національну та релігійну гідність, — дрібниця, майже у рамках «норми». І аргумент залізний — свобода слова. Не дай Бог заїкнутися про які-небудь етичні обмеження чи політичну коректність у подачі інформаційних матеріалів, тебе відразу можуть записати до розряду противників демократії.
Переконаний, нам дуже необхідний також і Кодекс політичної коректності. Ця ідея може видатися наївною та утопічною. Але ж не пропонується щось надприродне. Йдеться про дотримання елементарних норм етики і закону(!). Наприкінці минулого року, ще до офіційного початку виборчої кампанії, Асоціація національно-культурних об’єднань України звернулася до політичних партій і виборчих блоків із закликом не допускати у своїх агітаційних матеріалах і пропагандистській діяльності посягання на національну і релігійну гідність своїх політичних опонентів, уникати будь- яких виявів расизму і ксенофобії, не спекулювати в передвиборних дискусіях на гострих і проблемних питаннях міжнаціональних відносин. Шкода, але далеко не всі учасники виборів прислухалися до цього заклику. Проте він залишається актуальним і сьогодні. І події навколо захоплення заручників у Москві зайвий раз у цьому переконують. Адже коректності і толерантності у політичних дискусіях необхідно дотримуватися не тільки під час передвиборних баталій.
У цьому випадку є ще важлива обставина — йдеться про події в сусідній з Україною країні. Мільйони українців щорічно відвідують Росію, мають там близьких родичів і друзів. Тому, з одного боку, велика імовірність того, що жертвами будь-якого терористичного акту на російській території можуть стати наші співвітчизники. Із другого боку, подібні події неминуче впливають на українське суспільство, у тому числі, і на міжнаціональні відносини в нашій країні. Чеченська діаспора в Україні відносно невелика, але протягом останніх років вона помітно збільшилася за рахунок біженців із території воєнних дій. Українська держава з розумінням ставиться до проблем людей, які змушені покинути свою рідну землю. Їм надається посильна допомога. Свій внесок роблять і громадські організації. Зокрема, Асоціація національно-культурних об’єднань України в цей час створює в Харкові Центр соціальної адаптації для біженців та осіб без громадянства.
У нинішній ситуації потрібно дотримуватися максимальної делікатності в оцінках, уникати узагальнень і радикальних характеристик, особливо коли йдеться про цілі народи. На превеликий жаль, засоби масової інформації розтиражували досить різкі публічні заяви деяких «громадських діячів» стосовно трагічних подій у Москві, що вже призвело до певних дипломатичних проблем. Адже Росія для нас є найважливішим стратегічним партнером і навіть непряме втягування до внутрішньополітичного російського конфлікту надто невигідне, більше того — небезпечне для України.
Вельми насторожує те, що і деякі наші політики намагаються використати драму із заручниками у своїх цілях, перетворити її на предмет власних політичних ігор і спекуляцій. Наприклад, чи доречно нині, слідами гарячих московських подій, заявляти про створення товариства Україна—Ічкерія? Проте партія, що виявилася на узбіччі політичного життя, намагається таким чином нагадати про своє існування. Негативні наслідки для української дипломатії і міжнаціональних відносин у нашій країні при цьому до уваги не беруться.
Дуже неоднозначно сприйняли і спробу кількох народних депутатів України виступити в ролі «визволителів» українських громадян, які виявилися серед заручників. Не маю сумніву в щирому бажанні своїх колег допомогти нашим співвітчизникам, які виявилися в біді. Але вони поїхали до Москви як приватні особи, не маючи офіційних повноважень для виконання посередницької місії. Тому не варто ображатися на російську владу, яка не дозволила нашим депутатам приєднатися до переговорного процесу з терористами. І що в результаті? У російських ЗМІ виникла хвиля спекуляцій на тему про «особливе» ставлення бойовиків до українських заручників. Дехто договорився до блюзнірських тверджень, що, мовляв, українців випускають тому, що їхні військові збили російський літак із ізраїльськими громадянами. У результаті наших співгромадян, як і інших іноземців, які перебували серед заручників, терористи не випустили. А ось чергова порція негатива до україно-російських відносин додалася.
Нерідко виникає запитання: чи все зробили для порятунку українських громадян, які виявилися заручниками в театральному центрі на Дубровці? Всебічна оцінка того, що трапилося, необхідна, у тому числі, і на рівні Верховної Ради. Але цього недостатньо. Треба шукати відповідь і на інше запитання: як повинна діяти наша влада в подібних ситуаціях? Тероризм став глобальним явищем. Жодна країна у світі не застрахована від можливості здійснення терористичних акцій на її території. Необхідно вже сьогодні врахувати драматичний досвід подій у Москві.
Секретар Ради національної безпеки й оборони України Є.К. Марчук висловився за якнайшвидшу розробку цілої низки законодавчих актів, пов’язаних із протидією тероризму. Депутатський корпус Верховної Ради повинен активно підключитися до цієї роботи. Паралельно необхідно виробити чітку схему взаємодії органів державної влади України в ситуаціях на зразок нещодавніх московських подій. Депутати не повинні підміняти дипломатів, а приватна політична ініціатива — офіційну діяльність державних органів. У будь-якому разі дії представників держави у подібних надзвичайних ситуаціях повинні чітко координуватися. Можливо, є необхідність у проведенні спеціальних парламентських слухань із даного питання.
І останнє. Один із головних уроків московської трагедії — ставлення до тероризму. Речі слід називати своїми іменами. Захоплення заручників — акт тероризму. Терор — останній аргумент політичних негідників. І не треба гратися в слова, жонглювати поняттями «боротьба за свободу і національну незалежність», «протидію агресорам». За незалежність можна боротися по-різному. Коли розмінною монетою в такій боротьбі стають життя простих людей, не причетних до бойових дій, то цим діям не може бути виправдання, чим би їх не мотивували. Тероризм не має національності. Це вияв всесвітнього зла. І ті, хто виправдовує терористів, стають непрямими співучасниками їхніх дій.
