Уже сьогодні треба думати не лише про те, як увійти в Європу, а й про те, як залишитися в ній

Україна задекларувала курс на Європу і черговим кроком у цьому напрямку має стати підписання Угоди про асоційоване членство у листопаді цього року. Разом з тим, українцям потрібно знати, з якими проблемами стикаються країни, що вже вступили до європейської спільноти. І в цьому плані досить своєчасною і повчальною є стаття відомого литовського публіциста, поета, перекладача і правозахисника Томаса Венцлови «Я задихаюся». «День» надрукував її з деякими скороченнями у №142 за 13 серпня 2013 року. Повну версію можна прочитати тут. Нагадаємо, що ця стаття торкається дуже гострих питань і проблем розвитку Литви в умовах глобалізації. Вона викликала велику дискусію в Литві. Коментовані литовськими інтелектуалами питання є важливими і для України, яка пережила голодомор і сталінський тоталітаризм, і зараз із великими перешкодами рухається шляхом до ЄС. «День» продовжує розмову на цю тему.

Сьогодні, коли йдеться про інтеграцію України до об’єднаної Європи, є потреба обговорення проблематики лібералізму і європеїзму в нашій державі та спроб утілення цих ідей в соціально-політичне і духовне життя країни. Адже, на мою думку, кожна країна має шукати свій власний шлях імплементації найважливіших положень універсальних теорій. Не буде відкриттям заявити, що ентузіастично-некритичний підхід до зарубіжних ідеологічних віянь властивий певній частині української інтелігенції, яка сприймає ці віяння як символ віри навіть тоді, коли вони в самій Європі вже вважаються «секонд-хендом».

Скажімо, ліберальні економічні схеми Заходу, бездумно експортовані Міжнародним валютним фондом у країни з перехідною економікою за їх формальної правильності незрідка провокують в таких країнах катастрофічні наслідки. Наприклад, коли пропонують за приписами ліберально-ринкової економіки відмовитися від державних дотацій ЖКГ, повністю віддавши ціноутворення в цій сфері приватно-підприємницькій стихії, не усвідомлюють, що в практичному житті це призведе до зростання комунальних тарифів у 2—3 рази і колапсу комунальних платежів, а також утрату житла мільйонами українців, що завтра стануть безхатченками. Є досвід багатьох країн Азії, Африки, Латинської Америки, що беззастережно виконували вимоги МВФ і закінчували економічним крахом, переворотами і громадянськими війнами. Чи не найяскравішим прикладом такого роду є Болівія, яка кілька десятиліть була «дослідним полігоном» МВФ і закінчила приходом до влади неокоміністичного уряду, який тісно співпрацює з наркокартелями.

Некритичні запозичення модних ідеологічних гасел негативно позначилися на українському державотворенні в період 1918—1920 рр. Тоді в Європі зажили популярності ідеї соціалізму, пацифізму, федералізму і автономізму. Керівництво української Центральної Ради сповна віддало данину цим модним захопленням. Такий чільний діяч національного відродження як Володимир Винниченко виступив із закликом: «Або соціалістична, робітничо-селянська Україна, або ніякої». Це стало основою багатьох авантюрних соціалістичних експериментів, що сприяли хаосу в УНР і зрештою сприяли її загибелі. Водночас вождь незалежної польської держави Юзеф Піл судський за його словами: «увійшов у трамвай на станції «соціалізм», а зійшов на станції «Польща». Йому належить ще й така політична максима: «Спочатку Польща, а там подивимося, яка...» Історія підтвердила мудрість Пілсудського і наївність Винниченка.

Зрозумілий після жахіть Першої світової війни пацифізм також нашкодив Україні, провід якої в ЦР не хотів формувати потужну кадрову армію, переконуючи себе та інших, що Україну захистять тимчасові добровольчі військові формації. Маючи можливість зорганізувати могутню національну армію, спроможну мілітарним шляхом вирішити долю країни, ЦР цим не скористалася, дарма, що в Україні та за її межами відбувалися масові процеси українізації багатомільйонного війська колишньої Російської імперії. Некритичне ставленні до доктрин федералізму і автономізму призвело до поширення небезпечних ілюзій, від яких діячів Центральної Ради вилікував тільки збройний наступ більшовицької Росії. Дуже показово в цьому сенсі, що коли 1917 року в Києві великий натовп на вулиці Володимирській вітав Михайла Грушевського на балконі Центральної Ради гаслом: «Хай живе самостійна Україна!», він відповів: «Хай живе федеративна Росія!» Після Жовтневого перевороту в Петрограді федералізм і автономізм утратили будь-який сенс (бо в партійно-тоталітарній державі ці засади перетворюють на фікцію), але ці доктрини встигли стати політичними бомбами під УНР.

«Нині Україна практично не присутня в Європейському культурному просторі, вона не має належних інституцій, що визначали б стратегію й тактику української культурної присутності. Якщо британці мають «Британську раду», французи — «Альянс франсез», іспанці — «Інститут Сервантеса», німці — «Інститут Гете», то Україна поки не спромоглася на створення такої установи, що ще раз нагадує про необхідність подолання певної інтеркультурної провінційності»

Тенденції такого штибу не зникли в Україні дотепер, бо посилено нав’язується «найактуальніша» європейська ідея «мультикультуралізму», що передбачає утворення такої собі мозаїки різних в етнічному відношенні культур в одній державі, де в ідеалі жодна з них не повинна бути пріоритетною. Це, як відомо, призвело до виникнення багатьох паралельних, самодостатніх і незалежних один від одного культурних світів, «держав у державі» на території однієї країни. Приїжджі, мігранти використали мультикультурну модель, щоб відмовитися від вивчення мови країни перебування, щоб існувати виключно в просторі власної етнічної культури. Ця модель вела до національно-культурної, етнічної фрагментації європейських держав, до розмивання єдності суспільства, зрештою до поступової заміни населення. Лідери ряду держав Європи уже визнали, що мультикультуралізм не спрацював. Справді, багато мігрантів почало в доволі жорсткій формі нав’язувати європейцям привезені з «третього світу» цінності. Європейці поки що побоюються їх заперечувати, незважаючи на чітке усвідомлення неприйнятності. Можна навести промовистий приклад. Україну в Європі часто і справедливо дошкульно критикують за фізичне винищення безпритульних собак. Але в столиці Каталонії Барселоні місцева ісламська громада вже давно винищила всіх собак, що за канонами ісламу вважаються нечистими тваринами. На відміну від України, це не викликало ніякого обурення європейських лібералів.

Тут ідеться не лише про подвійні стандарти, а й про прийняття факту існування багатьох «не-Європ» у середині Європи. Хоча не можна не бачити інші позиції, зокрема щодо мультикультурності. У Європі зростають асиміляційні настрої, переконання в тому, що мігранти повинні культурно асимілюватися, а незгодні з такою вимогою мають повернутися до тих країн, із яких вони приїхали. Дуже неочікувані лібералами плоди дає й так звана політкоректність, що реально виступає забороною називати речі власними іменами, говорити правду, якщо вона може бути неприємною для якоїсь меншини. У реальності політкоректність змушує мовчати, коли, приміром, у лондонських мечетях проповідники терору ведуть свою пропаганду, а критика їх уважається «неполіткоректною».

В Україні також у певних інтелігентних колах і деяких ЗМІ українцям намагаються нав’язати речі, від яких неабияк потерпає Європа; речі, що вже апробовані Європою, й продемонстрували свою непридатність. Європа досягла своєї величі, ролі лідера людства абсолютно під іншими гаслами, ніж ті, які пропонують сьогодні й які можуть бути лише ідеологією європейської деградації, «присмерків Європи», за Освальдом Шпенглером. Колишній радянський дисидент, а нині професор біофізики Кембриджзького університету в Британії Володимир Буковський, який не боявся катівень КГБ, не побоявся й західної громадської думки, публічно заявивши, що «політкоректність гірша за ленінізм».

Є ще одна особливість псевдолібералізму як в Європі, так і в Україні. Йдеться про його, на перший погляд, дивне об’єднання з ультралівими неокомуністичними догмами, із закликами до нових соціалістичних експериментів, до нехтування цінностями національної держави. Із лівими його єднає ненависть до консерватизму, до традиції, до всього питомо національного тощо, а ще — шалена критика капіталізму без будь-якої притомної альтернативи, якщо не вважати такою СРСР, Китай Мао Цзедуна чи Кампучию «червоних кхмерів». У теоретичних конструкціях українських (за місцем проживання) псевдолібералів лівого штибу жодного місця самостійній Українській державі, українській мові й культурі — немає.

Ці явища інтелектуального життя стосуються насамперед української інтелігенції й меншою мірою — політиків. Це, говорячи словами Євгена Маланюка, «інтелігентська хвороба». Схильність до некритичних запозичень модних ідеологем, безвідносно до обставин власної країни, засвідчує певну інтелектуально-креативну слабкість нашої ще не дуже національно виробленої інтелігенції, а також абсолютну незахищеність інтелектуально-ідеологічного простору (як і внутрішнього ринку України, куди можна «зливати» геть усе), що також можна поставити на карб інтелігентському прошарку суспільства, який ще й досі не створив основ національної ідеології на засадах українського патріотизму, україноцентризму. А це дало б можливість тверезішого погляду на сучасну Європу з усіма її особливостями, неоднозначними процесами й доволі болючими проблемами. Хоча варто визнати, що всі ці хвороби таки ж є хворобами розвитку, фундаментальних трансформацій і цивілізаційних викликів, а не занепаду чи застою. Об’єктивний погляд на європейське суспільство побачить там і доведену до абсурду політкоректність (як відомо, Папа Іван Павло ІІ пропонував дописати в Європейській конституції цілком правдиве положення про особливу роль християнства в історії та культурі Європи, у формуванні європейських цінностей, але через протидію Франції від цього відмовилися), ерозію національних традицій європейських народів (за повідомленнями ЗМІ, у деяких містах Данії місцева влада заборонила встановлювати різдвяні ялинки, щоб не обурювати мусульманську громаду, проти цих абсурдних рішень висловилися впливові тамтешні мусульмани, але їх не послухали...), ультрамультикультуралізм. Наслідком такої політики є посилення ультраправих партій у Скандинавії, Австрії, Франції, Нідерландах, Греції тощо. Є підстави вважати, що це лише початок.

Україна потребує лібералізму та європеїзму, але в межах здорового глузду та в рамках української традиції, а не в деградованих формах, коли права людини порушуються в ім’я доволі сумнівних «вищих ідеалів», визначати які здобуває право та чи інша найенергійніша група, коли, використовуючи демократичні механізми і цінності Європи, починають заперечувати самі себе. Наприклад, повага до різноманітних меншин передбачає й повагу меншин до прав більшості, але про це дуже часто забувають, захопившися захистом усіляких міноритаріїв.

А ще європейські лідери дбають про права людей у маленьких і слабких країнах, не наважуючись робити зауваження з цього приводу країнам великим і потужнім, над усе якщо ті мають нафту, газ чи (та) ядерну зброю. Така позиція неминуче породжує підозри щодо нещирості й подвійних стандартів. Захід мало що робить у питаннях реальної боротьби проти корупції (наприклад, толерантно ставиться до так званих офшорних зон, що є головним і найпотужнішим чинником корупції в глобальному вимірі), не дуже активно реагує на факти зберігання в західних банках капталів корупціонерів (переважно зі Східної Європи), що накопичили їх завдяки злочинним оборудкам. Не є секретом, що злочинні гроші зберігають не в Китаї, не в Росії, не в Аргентині чи Північній Кореї, а банківських установах найдемократичніших західних держав: злодії потребують гарантій демократичних суспільств з їхнім верховенством права, а чимало корупціонерів і геніїв незаконного збагачення вважають за краще з’ясовувати стосунки між собою в лондонських судах. Невипадково, що останнім часом іде процес експортування на Захід кримінальних і напівкримінальних схем підприємництва і фінансової діяльності зі Сходу. Такий експорт був би неможливим, якби в європейському світі не було б відповідних правових і ментальних шпарин; якби не було скандальних постатей у середовищі політиків, державних діячів і підприємців Європи.

Таких казусів доволі багато, й про них українська громадськість має знати, щоб робити усвідомлений вибір і чітко розум іти, що Європа — то не рай на Землі, а соціокультурна й політико-економічна система зі своїми складними колізіями та проблемами. І європейський статус не означатиме, що український соціум зможе насолоджуватися досягненнями такого без жодних суперечностей і зусиль. Навпаки, в Європі, як і скрізь, доведеться напружено боротися за престижне місце в економічних і політичних структурах ЄС, захищати інтереси національного бізнесу, проводити реформи, тобто «спати на волі» (за виразом Тараса Шевченка) не вдасться.

Постає також питання, наскільки адекватно українські інтелектуали розуміють Європу як культурно-історичний феномен. Саме поняття Європи сягає глибокої древності. Але Європа — це не стільки географія, скільки і насамперед культура. Основа європейської культури — античність. Саме тоді людство зробило величезний крок уперед у пізнанні світу. Антична філософія, мистецтво, наука, римське право, афінська демократія більшою чи меншою мірою живуть у сучасній Європі. Майже весь політичний, науковий, філософський, мистецький словник європейців (аристократія, демократія, тиранія, республіка, диктатура, партія, назви наукових дисциплін, жанрів літератури і драматургії), запозичений у давніх греків і римлян.

У Середньовіччі під Європою мали на увазі насамперед території, де сповідувалося християнство. Між іншим, сьогодні 1-й культурний регіон (за класифікацією ЮНЕСКО) із шести, що є у світі, що називається «європейсько-північноамериканський», дивовижним чином охоплює тільки країни з переважно християнським населенням. Церковний розкол ХІ ст., що поділив Європу на католицьку і православну, спровокував на Заході велику кількість творів, автори яких намагалися спростувати приналежність східної частини континенту до Європи і християнства. Ця традиція почасти зберігається дотепер. Ще й сьогодні можна почути заяви, що кордони «справжньої Європи» збігаються з кордонами між Західною і Східною Римськими імперіями, а модерніші твердження переконують, що це кордон між латинською абеткою та всіма іншими.

Якщо керуватися останньою тезою, тоді Румунія (неофіт ЄС і НАТО) є Європою, а Греція (колиска європейської цивілізації й один із найдавніших членів ЄС і НАТО) Європою не є (не кажучи вже про Болгарію з її кирилицею). Поза всяким сумнівом, Європу неможливо сприймати в культурному вимірі поза християнством. Як стверджував Томас Манн, без християнства західна культура неможлива — воно забезпечує їй глибину і перспективу, допомагає зберігати внутрішню форму і моральний закон, визначало її гуманістично-демократичний, а відтак і соціально-політичний характер, бо демократія, за Томасом Манном, є «політичним аспектом західноєвропейського християнства». Як висловлювався письменник, «християнство — цей цвіт іудаїзму, є однією з двох підвалин, на яких стоїть європейська цивілізація, друга — античне Середземномор’я».

Провідною ідеєю європейської культури впродовж століть була ідея єдності в різноманітності. Про це влучно сказав голландський дослідник Брюгманс: «Інколи мені здається, що Європу можна порівняти з музичною темою з варіаціями... Наші національні й регіональні відмінності є варіаціями, котрі можна зрозуміти, лише розглянувши загальні «теми».

Англійський романтизм природно відрізняється від польського, який ближче до германського та італійського різновидів. Але всі ми належимо до однієї й тієї ж історичної сім’ї, що ніколи не знала замкнутих національних кордонів». Україні доведеться напружено шукати свого місця в цій культурній спільноті, й цю роботу треба робити вже зараз інтелектуальній верстві нашого суспільства, а для цього розповідати про себе Європі мовою, що буде їй зрозумілою, в прийнятних для неї формах і символах, не втрачаючи водночас власної самобутності, інакшості. Нині Україна практично не присутня в Європейському культурному просторі, вона не має належних інституцій, що визначали б стратегію й тактику української культурної присутності. Якщо британці мають «Британську раду», французи — «Альянс франсез», іспанці — «Інститут Сервантеса», німці — «Інститут Гете», то Україна поки не спромоглася на створення такої установи, що ще раз нагадує про необхідність подолання певної інтеркультурної провінційності.

Уже сьогодні українській інтелігенції треба думати не лише про те, як українській нації ввійти в Європу, а й про те, як зберегтися в Європі, не розчинитися в ній і не зникнути в цьому величезному європейському універсумі, який, до речі, сформувався завдяки принципу нації. Як писав іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет: «Саме завдяки індивідуальному розвитку маленьких націй, що їх формували, Європа змогла скластися як єдине ціле; можна сказати, що найхарактернішим європейським винаходом якраз і є почуття націоналізму і національна ідея».

Звісно, сьогодні далеко не всі в Європі погодяться з цією тезою, але саме на цій засаді Європа стала Європою, яку ми знаємо як світового лідера, в тому числі в духовній сфері.

Проте нині в ЄС точиться гостра суперечка, чим має бути Європа: наддержавою чи союзом держав, супернацією чи ансамблем націй, «Європою вітчизн». І на ці питання українським інтелектуалам треба готувати свої відповіді вже тепер. Ця маса має право не думати на таку доволі віддалену в її розумінні перспективу, інтелектуали повинні намагатися «зазирнути за обрій». Тим більше, що в умовах прискореного розвитку світових процесів цей обрій може наблизитися значно швидше, ніж очікувалось, і тоді неготовність виявиться трагічно дошкульною. Адже над Україною ще й досі тяжіє спокуса євразійства і «русского міра», що виступають запереченням європейського шляху розвитку, пропонуючи натомість азійсько-деспотичні моделі суспільного устрою. Абсолютно не випадково перша програмова книжка російських євразійців, видана 1921 року, називалася «Вихід на Схід». Як справедливо зазначили упорядниці антології «Мир России — Євразия» Л.Новикова та І.Сіземська, «Однак головну «спокусу» євразійців, що породжує отруйні плоди, Бердяєв убачав у етатизмі, сконструйованому за зразками більшовизму й італійського фашизму. Намагаючись замінити комуністичну ідеологію євразійською «ідеєю-правительницею», що спиралася на догматизоване християнство, євразійці лише посилюють тоталітаризм держави авторитетом церкви, але тим способом змушують її служити «царству кесаря», якщо не «царству мамони». Тотально-ідеократична держава, що посилена авторитетом догматизованого християнства, яке бере на себе організацію всього життя, всієї культури і навіть сфери духа, може виявитися російським фашизмом. Це попередження Бердяєва аж по цю пору зберігає свою зловісну актуальність».

Є дуже багато запитань, на які українські інтелектуали мають уже зараз відповісти собі та українському народові: «Що таке Європа?», «Що означає бути європейцем?», «Де починається Європа і де вона закінчується?», «Що таке лібералізм справжній і карикатурний?», «Що таке європейська Україна?» тощо.

Ми пропонуємо платформу для дискусії на цю тему.