«Відкат — один відсоток»

Віктор НЕБОЖЕНКО, керівник Соціологічної служби Національного інституту стратегічних досліджень:

— Мій досвід роботи з 1989 року на виборах показує, що 4-відсотковий прохідний бар’єр — це дуже важко, але добре. Якщо буде 5% — ми виростимо мастодонта з двох-трьох партій-коаліцій, які домовлятимуться, — і це буде велика проблема. 3% — це певною мірою відкат до 1991 року. Але з новими умовами, де з’явиться безліч оригіналів, демагогів. Це означає виростити нову одноразову еліту. А ось 1% — це вже просто дуже складно. Як професіонал я розриваюся. З одного боку, як громадянин України, котрий оцінює це з погляду національних інтересів країни, я розумію, що 1% — це жахливо. Як для політолога, іміджмейкера, 1% — це конвеєр, золоте дно для будь-якого доморослого професора, який у будь-якому місті вирощуватиме цю «одновідсоткову» партію. А взагалі, це справді, передусім, удар по багатопартійності, доведення її до абсурду. По- друге, це не дасть можливості створити реально діючу більшість. І по-третє, це така собі «російська рулетка»: від місця в списку для голосування залежатиме доля тієї або іншої партії. Більш того, тут почне впливати те, що називається статистичною похибкою. До парламенту проходитимуть партії, успіх яких не зможуть пояснити всі політологи країни разом узяті. Також цілком безсумнівне те, що ми отримаємо в парламенті «оперетковість». Нарешті, відчутно постраждають великі та середні партії. Оскільки з’явиться кілька соціал-демократичних партій, кілька «Наших Україн» тощо. Лівих буде дуже багато — від 7 до 10 партій. Тобто, за великим рахунком, потрібно застерегти наших мажоритарників, що це не спосіб вирішення їхньої проблеми. Такий закон також надто невигідний для нашоукраїнців та «донецьких», бо вони дуже активно користуються таким ресурсом як мажоритарники.

Я також хотів би звернути увагу на ще абстрактніші речі. Річ у тім, що «партії як провідний чинник розвитку політичної системи України» — це трохи застаріла теза для ХХI століття. Сьогодні дуже багато чинників впливають на політичний розвиток конкретної країни. І нам слід зміцнювати партії як провідний чинник політичного розвитку України, НЕЗАЛЕЖНО від того, переходимо ми до парламентсько-президентської форми правління чи залишаємося з президентською. Це принциповий момент.

Володимир МАЛИНКОВИЧ, директор Українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно- політичних досліджень:

— Без політичної реформи нам не вдасться створити реальну багатопартійність в Україні. Сьогодні, на мій погляд, такої багатопартійності немає. Найсильніші партії, я маю на увазі КПУ та Рух, виникли в Україні ще до незалежності, і їхнє завдання, по суті, пов’язане з минулим, а не з майбутнім. Одні хочуть повернутися до минулого, інші хочуть добиватися незалежності й особливих прав для українського населення нашої країни, що сьогодні вже не дуже актуально, тому що нам треба будувати Україну для всіх. Для того, щоб справді створити багатопартійну систему, треба, щоб наші партії мали можливість формувати владу. Іншими словами, щоб партія, яка перемогла на виборах, яка має підтримку значної частини населення країни, могла формувати уряд, відповідальний саме перед цією партією, парламентською більшістю і, відповідно, виборцями.

Але для того, щоб провести політичну реформу, потрібно, щоб усі політичні сили або, принаймні, найважливіші з них, насправді були зацікавлені в прогресі держави, а не тільки в тому, щоб всидіти на своєму власному місці або захопити місце, яке їх цікавить. Сьогодні я не бачу такого підходу ні в більшості, ні в опозиції. Опозиціонери, особливо права їхня частина, до останнього часу взагалі не демонстрували готовності проводити політичну реформу, а що стосується партій влади, то вони хоч і ініціювали цю реформу, проте постійно намагалися прив’язати до стратегічно важливих для України процесів політичної реформи свої тактичні інтереси і, більш того, висували їх на перший план.

І ось сьогодні, коли, здавалося б, уже окреслюється компроміс, і лідери опозиції, зокрема Ющенко та Мороз, заговорили про готовність підтримати основні положення політичної реформи, закріплені в законопроекті №4105, партії більшості висувають законопроект, який фактично зводить нанівець усю ідею політичної реформи в тому, що стосується багатопартійності. Я маю на увазі законопроект про одновідсотковий прохідний бар’єр. Якщо цей законопроект, боронь Боже, приймуть, то, на мій погляд, можна буде поставити хрест як на багатопартійності, так і на політичній реформі загалом. Тому що зараз перемогти на виборах можуть партії, за якими стоять значні маси. А один відсоток дозволяє прорватися до парламенту і потім вирішально впливати на формування уряду партіям-одноденкам, партіям, сформованим «на дивані» в інтересах невеликої групи людей, які мають гроші або політичний вплив. Можливість цих партій перерости в справжні політичні партії європейського зразка виключається. А ось перешкодити формуванню відповідального уряду на партійній основі вони можуть. Якщо провести до парламенту 10 таких партій, то це буде близько 100 депутатів, які ні за що не відповідатимуть. Тому мені здається, що зараз потрібно закінчувати ці тактичні ігри з політичною реформою і формувати партії. Особливо в центрі. Це буде реальний внесок тих партій, які нібито піклуються про Україну, в формування багатопартійності. Про те, що вона потрібна Україні, я думаю, говорити не випадає

Володимир ФЕСЕНКО, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:

— Дуже важко визначити, що таке політичні партії. Партії в США — це одне, партії в Західній Європі — це друге, партії в Японії — це щось третє. На пострадянському просторі, як сказав Віктор Черномирдін, хоч яку б ми партію не створювали, вона так чи інакше відтворюватиме КПРС. Це, очевидно, неминуче, і має змінитися щонайменше одне покоління, щоб партії в нас трансформувалися і подолали цю родову травму. Дуже важливо, що нині закладаються законодавчі основи для зміцнення ролі партій у політичній системі України. На мій погляд, дуже важливий крок було зроблено, коли парламент прийняв, а Президент підписав закон про партії. Це дуже важливо для інституціоналізації та стабілізації інституту політичних партій в Україні.

Наступний важливий крок — перехід до пропорційної виборчої системи та порядку формування уряду правлячою парламентською коаліцією. Тут деякі промовці говорили, що однаково, яка буде форма правління — президентська чи парламентська. Насправді порівняльні політологічні дослідження показують, що це дуже важливо. Пропорційна виборча система погано поєднується з інститутом сильного президента. Поєднання цих двох інституційних чинників створює конфліктну ситуацію між виконавчою владою в особі президента та парламентом. Інша справа — парламентські системи та прем’єр-президентські системи. Ось тут якраз певну гармонію можна знайти.

Наступний важливий момент — оцінка виборчого закону. Тут уже звучали критичні висловлювання на адресу одновідсоткового бар’єра. Я його для себе назвав «відкатом в 1%». «Відкат» — це дуже популярний термін у ВР та в бізнесі. Фактично — завуальована форма хабара. Кому? Формально начебто мажоритарникам. Але я думаю, не тільки. Одновідсотковий бар’єр може бути вигідний для тих партій, які входили до блоку «За єдину Україну!». На сьогодні з них тільки Партія регіонів може подолати 4-відсотковий бар’єр. І тут виникає одна гіпотеза. Мені здається, що цей закон — не тільки пошук компромісу, але в ньому закладена і своєрідна політична технологія, яка пов’язана з тим, щоб перешкодити формуванню і подальшій трансформації великих виборчих блоків у сильні політичні партії. Оскільки той самий одновідсотковий бар’єр фактично закріплює фрагментацію партійної системи. І це перевірено на досвіді багатьох країн світу. Якби в 1998 році вибори відбувалися з одновідсотковим бар’єром, то до парламенту потрапили б 16 партій. У 2002 році — 13. Справді, в таких умовах надто складно сформувати правлячу парламентсько-урядову коаліцію. Проте, на превеликий жаль, — і тут я хочу звернути увагу на складніший аспект цієї проблеми, — це пов’язане не тільки з виборчим бар’єром. Якби вибори 2002 або 1998 року проходили за пропорційною системою в загальнодержавному окрузі, то легко виявити, що і за 4-відсоткового бар’єра створити правлячу урядову коаліцію було б надто складно. Наведу простий приклад. Вибори-2002: стійку більшість можна було б створити, наприклад, якби до цієї коаліції ввійшли депутати від «Нашої України», «За ЄдУ!» та СДПУ(О). Погодьтеся, варіант фантастичний, хоча Іван Плющ пропонував такий варіант. Інший варіант — опозиція. Насилу виходить 226 депутатів, але тільки з допомогою комуністів. Але НУ, БЮТ і комуністів в одній коаліції можна уявити тільки суто теоретично. І ця структура, яка не дозволить створити стійку парламентсько-урядову коаліцію, з великою часткою ймовірності повториться і на парламентських виборах 2006 року. Тому що в парламенті залишиться сильна Компартія, яка матиме близько чверті, а можливо й більше депутатських мандатів. Буде сильне правоцентристське крило, і, природно, 30—40% мандатів отримають центристські партії. І тут вихід один — це формування коаліції правих центристів і центристів. Проте ми ще не знаємо, які будуть колізії та структурні протиріччя після обрання нового президента. Адже будуть розколи між пропрезидентськими і новими антипрезидентськими силами. І вони також створюватимуть додаткові складнощі в формуванні коаліції. Отже, насправді реалізувати цю схему навіть за пропорційної виборчої системи буде дуже складно. І я у зв’язку з цим прихильник — і як компромісного варіанта, і з погляду поступового перенесення принципів пропорційності в регіони — виборів за пропорційним принципом не в загальнодержавному окрузі, а за регіональними багатомандатними округами. Тут, до речі, можна маневрувати з бар’єром. Але його також не можна опускати істотно: 4%, максимум — 3%. Інакше ми закріпимо фрагментарність і сприятимемо появі регіональних квазіпартій. Це не піде на користь ні стабілізації політичних еліт і партійної системи, ні її зміцненню та посиленню ролі партій.

Олексій ГАРАНЬ, директор Школи політичної аналітики при Національному університеті «Києво-Могилянська академія»:

— Я думаю, що будь-яке зниження прохідного бар’єра на парламентських виборах в Україні призведе до посилення нестабільності парламенту. А зниження до 1% — це взагалі катастрофа. І я сподіваюся, що політики все-таки піднімуться над своїми вузькопартійними інтересами й подумають про загальнонаціональні.

Мені здається неправильною теза, що тільки парламентська модель забезпечує підвищення ролі партій. Я особисто переконаний, що французька — президентсько-прем’єрська — модель абсолютно нормальною була б і для України та абсолютно непотрібно було б затівати такі далекосяжні конституційні реформи. У Франції теж уряд формується на підставі парламентської більшості, і в той же час президент обирається прямими виборами. Я думаю, що до цієї моделі дуже легко було б прийти, прийнявши кілька ключових законів і внісши мінімальні зміни до Конституції.

Олександр ДЕРГАЧОВ, провідний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України:

— Зосередимося на тому, що влада мала б зробити для покращання умов формування партійної системи. Тут, на мою думку, існує дві групи питань. Перша пов’язана з нормативним забезпеченням виникнення та існування партій, і особливо — обґрунтування їхнього існування. Те, що партії є необов’язковим елементом формування центральних органів влади, на жаль, усім очевидно, й ми бачимо, які недоліки виникають у функціонуванні такої системи. Непотрібно було б говорити про одновідсотковий бар’єр, якби малі партії, регіональні партії мали б свій предмет клопотання — йшли б на вибори до місцевих рад і отримували владу. А згодом, досягши успіхів на регіональному рівні, перетворювалися б, можливо, на національні. Таким чином ми можемо говорити про те, чого не вистачає в Конституції, в системі законів для того, щоб партії знали, навіщо вони виникають і існують. Це важка, але не найважча проблема.

Інша група проблем пов’язана з існуючою політичною практикою. Вона, на жаль, не надає партіям належних функцій. Функції, які притаманні в Європі партіям, вже захоплені в Україні й виконуються іншими структурами, хоч інколи й збігаються з керівництвом якихось партій. Давайте перевіримо, як функціонують партії в Верховній Раді: чи є там механізм внутрішньопартійної демократії, чи виконуються дійсно партійні програми, чи їх можна пізнати в діях партій, або вони гуртуються в інший спосіб і виконують якусь іншу невідому суспільству програму? На жаль, сьогодні партії й у парламенті, де є хоч якісь умови їхнього існування, все ж таки не виконують своїх класичних функцій. Тим більше функцій зв’язку між владою та населенням.