Віктор МУСIЯКА: Я обома руками за політреформу, aле...
— На даному етапі Верховна Рада, як відомо, віддала перевагу законопроекту про зміни до Конституції №4180, схваливши його в першому читанні. У чому різниця між ним та законопроектом №3207-1, який також розглядала Конституційна комісія?
— №3207-1 виріс із №0999, який пройшов експертизу Конституційного Суду ще 2001 року. Конституційна комісія ВР багато працювала над цим законопроектом. №3207-1 технічніший, ретельніше прописаний, крім того, в тексті законопроекту враховані побажання «Нашої України», що, здавалося б, підвищувало шанси на його схвалення. Що стосується №4180, то він є «клоном» №4105 і містить у собі ті домовленості, які раніше були вмонтовані в проект №4105. Але кінцевий варіант усе-таки трохи відрізняється на краще, принаймні юридичних нісенітниць і неточностей там набагато менше. Узяти, наприклад, так званий імперативний мандат: згідно з №4180, «провинника» позбавляє депутатського значка вищий орган партії. У трактуванні №3207-1 аналогічне рішення приймає суд, що убезпечує нас від диктатури партійних вождів. У №3207-1 краще виписаний механізм створення парламентської коаліції й умови формування нею Кабміну.
— А стосовно президентських повноважень?
— №4180 залишає за президентом право призначення на деякі основні посади, в тому числі — міністерські. №3207-1 це заперечує, оскільки в парламентсько-президентській республіці такі речі неприпустимі, коаліція не може формувати уряд лише частково. У президента й так залишається безліч повноважень, головні з яких — право вето та право на законодавчу ініціативу. Нагадаю, що законопроекти, якi надходять до Ради з подачі глави держави, розглядають у першу чергу. В №4180 дуже старанно виписана процедура розпуску парламенту, на відміну від процедури імпічменту. Також надзвичайно важливо приділяти увагу деталям: термінам проведення парламентських виборів (не в останню неділю березня, після закінчення чотирирічних повноважень попереднього парламенту, а в останню неділю місяця, коли виповнюється чотири роки чи п’ять років роботи Ради), зрівнянню прав депутатських фракцій і груп тощо.
Але «сіль» проекту №4180 у «перехідних положеннях», яких у №3207-1 немає. Перший законопроект, у разі затвердження, набуває чинності лише після виборів президента, другий — через 10 днів після опублікування та підписання. Але якби кожен із них ми, як і годиться, розглядали постатейно, то, напевно, зуміли б знайти компроміс. Я виступав за те, щоб попереднє схвалення пройшли обидва ці законопроекти. Потім вони пішли б на експертизу до КС, а восени, орієнтуючись на висновки КС та загальнополітичну ситуацію в країні, парламент приймав би вже остаточне рішення.
— На думку деяких ваших колег, доля будь-якого конституційного законопроекту, «хай він хоч золотий», без участі «НУ» «вельми сумнівна»…
— Помилка «нашоукраїнців» у тому, що вони хочуть зробити реформу під одну людину. Під час роботи над згаданими законопроектами були спроби внести до №3207-1 такі поправки, як: право президента призначати Генпрокурора, голову СБУ, голів обласних адміністрацій тощо. Я не знаю, які ще зміни запропонувала б «Наша Україна», але сумніваюся, що вони будуть спрямовані на обмеження повноважень лідера країни.
— Якою буде, на вашу думку, роль опозиційних лідерів у конституційному процесі, що продовжиться восени?
— Гадаю, боротьба за 300 голосів вибухне неабияка, і на рахунку буде кожен «багнет».
— До речі, чому ви залишили «Регіони…»?
— Історія мого членства в «Регіонах» досить цікава. Я довго працював у фракції, яку прийнято вважати одним із стовпів парламентської більшості, не будучи при цьому членом ПБ. Сталося це ось як: після виходу з «Нашої України» я аж дев’ять місяців був позафракційним. Але в грудні 2002 року, при спробі перерозподілу парламентських комітетів, група «Європейський вибір» у зв’язку з принциповістю свого становища опинилася під загрозою зникнення. Колеги попросили, зокрема, мене врятувати ситуацію, вступивши до «Євровибору». Проте я оговорив дві умови: працювати в групі, не вступаючи до ПБ, а голосувати на власний розсуд. Умови прийняли, і я спокійно пропрацював у «Євровиборі» до моменту його злиття з «Регіонами...». Це скликання для мене не перше, і я чудово розумів, що працювати поза фракцією, м’яко кажучи, непродуктивно. Більше того, позафракційному депутатовi багато речей, що відбуваються в Раді, просто незрозумілі: чому голосують так, а не інакше, чому приймають рішення, хто керує процесом? У «Регіонах» мені було затишно, мою позицію поважали, її брали до уваги, і я жодного разу не відчув тиску. Але в зв’язку з виборами настав момент, коли фракція абсолютно з усіх питань повинна виступати єдиним фронтом, непорушним монолітом, а я зі своєю позицією в цю картину явно не вписуюся. У якийсь момент я відчув, що почав обтяжувати фракцію, тому вирішив, що буде чесніше її залишити.
— Чому ж ви свого часу не захотіли вступати до ПБ?
— Нинішня більшість створювалася в жовтні 2002 року. Я тоді, на жаль, хворів і бути присутнім у залі не міг, проте написав відкритого листа всім депутатам, який потім опублікували в «Голосі України». Я намагався переконати колег, що зразки більшості, які ми мали раніше, доводять її неефективність, що необхідно створювати не більшість, а парламентську коаліцію й об’єднуватися навколо ідеї проведення конституційної реформи. Життя показало, що я мав слушність, до тієї коаліції могли б увійти представники всіх політичних сил, включаючи опозиційні.
— Ви були одним із тих небагатьох, хто 8 квітня не голосував за законопроект №4105…
— Я обома руками за реформу та сам доклав чимало зусиль для того, щоб вона відбулася. Але в проекті №4105, на жаль, не було розуміння того, що конституційна реформа — це довгострокова перспектива. Я ще тоді пропонував, крім того документа, проголосувати ще два наявні варіанти, тоді сьогодні ми б не перебували на тій самій стадії попереднього схвалення, коли обидва законопроекти знову треба посилати до Конституційного Суду, а одразу могли б голосувати «в триста голосів».
