Володимир Семиноженко про «фiзику» та «лiрику»

— Існує думка, що регулятори ринку спрацювали не на користь української мови, і російськомовна продукція без нашого будь-якого протекціонізму витісняє українську. Асортимент книжкового ринку «Петрівка», до речі, є тому яскравим свідченням. Як ви вважаєте, чи немає в тому, що й досі не створено ефективних протекціоністських механізмів, провини законодавців та представників виконавчої влади?

— Думаю, ви маєте рацію. Для підтримки нашої національної інформації, нашої книги, друкованої як державною, так, до речі, й російською мовами (остання користується попитом за межами держави, — чомусь ми про ці речі забуваємо) мають існувати чіткі ринкові механізми регулювання та економічні стимули. Однак, на жаль, говорити про це «з трибуни» – і на з’їздах письменників, і в інтерв’ю — у нас люблять набагато більше, ніж проводити ці ідеї в життя. Потрібно запровадити певні податкові стимули, чітко виписати закон, тобто добре над цим попрацювати. А провести цей закон через Верховну Раду не так вже й складно. Я пам’ятаю, як, без перебільшення, фантастично ми лобіювали деякі закони. Скажіть, хто свого часу міг повірити, що пройде такий сучасний і актуальний закон про науку, який забезпечує гарантії розвитку цій сфері? Збиралось спеціальне міжфракційне депутатське об’єднання «Наука України», закон підтримала громадська думка тощо. Чи, скажімо, закон про технопарки, який є стимулом для внутрішнього інвестування в найбільш якісні, інноваційні науково-технічні проекти. Ніхто не міг уявити, що нам вдасться конституційною більшістю його прийняти, бо це означало, що певний час гроші замість того, щоб безадресно потрапляти до бюджету, йтимуть на спецрахунки технопарків і витрачатися на їх розвиток. Я хотів би, щоб люди, які займаються балаканиною про те, що сьогодні не стимулюється українське книговидавництво, запитали себе, що вони особисто не так зробили? Я сам тяжію до технічних наук, де завжди зважуються питання за наявності визначеного чіткого плану дій. Ті ж правила повинні працювати й у політиці, й у лобіюванні визначених ідей. На цей момент у мене немає жодного проекту змін до закону, що є, буквально, п’ятьма рядками, жодної конструктивної пропозиції. Пробачте, а де ж ідеї тих, хто так багато говорить про необхідність прийняття цього документу? Їх немає, тому що саме ті люди, які й викликали теперішню ситуацію в інформаційній сфері, узагалі нічого не хочуть робити. Ми, до речі, цей закон зараз самі доробляємо, там необхідне коротеньке доповнення й, думаю, до 31 березня його цілком можна буде провести, тим більше, що це саме той вдалий період, коли усі будуть «за».

— Хотілося б почути вашу думку щодо російсько-українських відносин. Нещодавно, наприклад, відомий своїми ліберальними поглядами режисер Сергій Соловйов все ж не втримався від реплік стосовно того, як нашим країнам було добре разом. Взагалі, в силу нещодавньої близькості, подібні ностальгічні нотки на побутовому рівні час від часу відчуваються. А інколи зустрічаються й висловлювання про Україну як про колонію. Ви постійно відвідуєте Москву, знаєте настрої російських політиків. Чи позбавились вони на державному рівні від подібних настроїв, від ставлення до України, як до своєї вотчини? Незабаром розпочнеться Рік України в Росії. Якою є головна задача цієї «акції», чи є в цьому сенс, і яким чином, за допомогою чого ми можемо про себе сьогоднішніх розповісти росіянам?

— Росію я справді знаю дуже добре. Я не люблю слово «кар’єра» і часто відмовлявся від різних посад, — у тому числі, був такий факт, — і від першого секретаря Харківського обкому Компартії. І дуже вдячний Борису Євгеновичу Патону за його намагання вберегти мене від цієї справи. І все ж моя кар’єра управлінця почалася з призначення генеральним директором всесоюзного науково-виробничого об’єднання. Тому Москву я бачив кожного тижня по два рази – доводилось бувати в ЦК. Зрозуміло, що в мене залишилось багато зв’язків, я був знайомий майже з усіма членами Політбюро часів перебудови. До речі, і дуже добре знаю мера Москви Юрія Лужкова, який під час перебудови був моїм колегою по Мінхімпрому СРСР.

— На наш погляд, зараз це виявляється і по-новому. Нещодавно російське радіо «Свобода» провело «круглий стіл» під слоганом «Рік України в Росії чи рік помсти України Росії?» Зрозуміло, така постановка питання дещо перекручена. Але, можливо, ми самі винні в тому, що за десять років ми не змогли представити себе в новому конкурентному образі? І в тому поблажливому ставленні до нас — також?

— Замість того, щоб захищатись від прямого, а часом і уявного впливу Росії, ми повинні стати більш активними і, в доброму розумінні цього слова, більш агресивними, йти на контакт iз власної ініціативи. Адже велика кількість спільних проектів могла б з’явитися й раніше. Слава Богу, активізувалася співпраця, про що свідчать багаторазові зустрічі наших президентів. Згадати хоча б найважливішу зустріч у Дніпропетровську. Але ж, з іншого боку, співпраця у сфері космосу та літакобудування й не могла перерватися через розпад СРСР, тому що наші країни взаємозалежні в цьому питанні. Одночасно, існують й інші точки зіткнення.

— Склалося враження, що робота попереднього уряду, «найдемократичнішого» за брендом, призвела до абсолютного гротеску в наших відносинах…

— Я, до речі, відчув це в Москві. Тому зараз надію варто пов’язувати з тим, що в перспективі велика кількість помилок буде виправлена. Й Україна повинна не боятися активно пропагувати свої потенційні можливості.

— А як ви ставитеся до того, що президент Росії Путін оголосив Рік України у Росії в Кремліському палаці з’їздів? Це сучасно, красиво?

— Звичайно, Кремлівський палац був і залишається, свого роду, ритуальною річчю, але, з іншого боку, потреба в ініціативах саме гарно сформульованих є завжди. До речі, у фізиків є вислів: якщо формула гарна, вона є вірною. Дай Боже, щоб те, що вже зроблено гарно, виявилось правильним, і щоб реакція на це також була позитивною. Додайте до цього ностальгію росіян за українською естрадою та українськими виконавцями...

— Як ви думаєте, Шарварко — це краса по-українськи?

— Це традиція по-українськи.

— А вам не здається, що цей наш образ самих себе трохи застарів?

— Але ж хіба тільки у цьому проблема?

— Так, може, варто з чогось почати?

— Дійсно, ми втратили час і конкретні можливості кооперації з Росією. Втрачає імідж і Україна, тому що, вважаю, ми могли б стати більш мобільними. Ми часто говоримо: у Росії, мовляв, ВВП становить 1500 доларів на душу населення, а у нас тільки 800. Насправді, у Росії куди більше проблем, ніж у нас. Так, у росіян є нафта і газ, але ж є і Чечня, і цілий пакет невирішених соціальних питань, наприклад, пенсійного забезпечення. Росія — велика країна з дуже амбіційними політиками, тоді як Україна — унікальна за своїм менталітетом, ми більш спокійні та вміємо працювати більш конструктивно. В нас часто все набагато простіше та мобільніше, але наша мобільність трохи інерційна. Тому що не вміємо ефективно використовувати свої переваги, наприклад, гуманітарний потенціал суспільства. Ми постійно виходимо лише з того, що найголовніший пріорітет — вирішувати проблему паливно-енергетичного комплексу, проблему газу. Це, без сумнівів, вкрай необхідно, але ми ніколи не замислюємось, на основі якого початкового капіталу ми дійсно можемо будувати нашу політику й потенційні взаємовідносини з Росією. Майбутній рік має показати те, що наша культура, духовна сфера, наука та освіта є нашим головним капіталом. Ми багато говоримо про власні можливості. Але, на жаль, з точки зору можливості адекватно відповідати на виклики, ми так і не навчились використовувати наші наявні пріоритети.

– Володимире Петровичу, днями вас обрали главою Партії регіонів, і вже наступного дня ви від імені партії підписували договір про створення блоку «За єдину Україну!». Дуже багато тоді говорилося про великі перспективи блоку, про те, що він стане стержнем майбутньої парламентської більшості і т.iн. На чому, на вашу думку, базується така впевненість у перемозі? Адже до того, як блок очолив глава Адміністрації Президента, такого блискучого майбутнього йому ніхто не прогнозував. Тобто все у тому ж горезвісному адмінресурсі?

– У використанні адмінресурсу нас звинувачують конкуренти. А який у них ще може бути аргумент, яким чином вони ще можуть нас «дістати»? Хіба у нашому блоці найслабші люди, які не розуміють, як будувати економічну політику? Подивіться на склад нашого блоку, хіба у нас не найпрофесійніші люди? Наш головний ресурс – програмний. Наш блок відрізняється від інших тим, що ми об’єднуємося не під певну особистість, а під ті програми, які ми можемо реалізувати.

До того ж, зараз цілком інший час, і людину не примусиш зробити те, чого вона не хоче. Тим більше, ви бачите, яка планується прозорість підрахунку голосів на майбутніх виборах.

– Це потрібно сприймати як заклик до громадян України: «Не реагуйте на те, що будуть говорити начальники на роботі, не слухайте податкових інспекторів, не слухайте пана Кирпу, який говорить, що всі залізничники будуть голосувати за блок «За єдину Україну!», – робіть так, як вважаєте за потрібне»?

– Якщо начальник розумний та здатний створити хороші умови для співробітників і забезпечити розвиток своєї сфери діяльності, то його будуть слухати.

– Гімном для такого розвитку політичної ситуації повинна стати пісня Михайла Поплавського «Навпростець від сердець до сердець». Але чи не призводить це спрощення до того, що ми дійсно не можемо констатувати політичне зростання нашої партійної еліти?

– Сьогодні наше завдання – об’єднати величезну команду. Нехай хтось говорить про ніби існуючі конфлікти стосовно передвиборного списку, – переважно це — нісенітниці. Це можна пояснити звичайною заздрістю конкурентів.

– Проблема в тому, чи природне це партійно-блокове будівництво чи це відчайдушні жести влади зі створення групи прориву...

– Давайте поділимо побажання влади і роботу партії, яка будувала свої ряди самостійно, а Партія регіонів якраз така. Сьогодні тільки програмний підхід до будь- якої державної діяльності може дійсно дати якісь гарантії непопадання, так би мовити, знову в епоху експериментів. Для цього існує абсолютно чітка технологія під назвою «партія». Партія повинна бути великою й мати більшість не тільки у парламенті, але й політичне у суспільстві, тому що це головний тест на спроможність партії. А багато партій думають, що їм у черговий раз вдасться обдурити виборця. У нашій програмі написано, що необхідно зробити для того, щоб нам повірили і ми виправдали надії.

– Коли сталася відставка Віктора Медведчука, виникло відчуття, що у рядах партій, які входять до блоку «За єдину Україну!», зустріли її із погано прихованою злорадністю. Як вам здається, це виглядає таким чином через те, що блок налаштований на одноосібну перемогу й на більшість у парламенті, і не може домовитися у рамках якоїсь коаліції?

– Ну, цей блок ніяк не можна запідозрити у тому, що він не націлений на коаліцію. Це єдиний блок, всередині якого не можна констатувати якісь протиріччя. Подивіться, що твориться в інших блоках, особливо з правого флангу!.. Ви собі не уявляєте напруження внутрішньопартійних дискусій, якими супроводжувалося злиття у єдиний блок. Але ми пройшли через це. Ви і зараз не відчуваєте якоїсь міжпартійної дискусії. І цим ми показуємо, що ми серйозні люди.

– А ось з іншими, з есдеками, наприклад, ви готові будувати коаліцію?

– Ми завжди виступали за адекватність таких відносин для того, щоб навіть зовнішні вияви відповідали цивілізованій формі. Щодо злорадності окремих людей, то це, очевидно, реакція на тимчасову невдачу людини, яка досягла успіху. Я думаю, що Медведчуку як блискучому політику заздрить добра половина українських політиків. На жаль, замість того, щоб робити висновки і прагнути до такого ж успіху, багато хто з них чекає, поки хтось випадково оступиться. Але мистецтво політика полягає в тому, щоб будь-яку ситуацію використати з користю для себе. По-моєму, у Медведчука, який тепер дійсно набагато більше часу може приділяти тій же публічній політичній діяльності, багато шансів отримати вигоду з даної ситуації.

– А міжпартійні дискусії, про які ви згадували, ведуться відносно чого – списку блоку?

– Це спрощене розуміння. Чим гарна ринкова економіка? Тим, що є конкурентне середовище. Чому сьогодні політика є наймогутнішим джерелом розвитку суспільства? Тому що вона фокусує на собі всі його проблеми. Але в політиці також є серйозна конкуренція. Ти повинен щодня доводити своє моральне право на те, щоб бути не просто формальним лідером, який чекає чергової відставки конкурента, а складовою тієї великої команди, яка називається «партія». Я думаю, це стосується будь-якого менеджера. Проблема реального підходу до менеджменту – це найголовніша проблема країни, не кажучи вже про політичний менеджмент. До речі, характер внутрішньопартійної дискусії, конкуренції багато у чому залежить від мистецтва менеджера.

– Список вашого блоку грамотний у плані менеджменту?

– Давайте доживемо до 12 січня.

– А ви вже знаєте своє місце?

– Сьогодні всі партії проводять з’їзди для того, щоб виключити з партійних списків небажані ефекти, які не дозволяють згуртувати наші ряди. А в якому порядку хто там буде стояти – це вже не має значення.

– Хіба це не важливо для партії?

– Важливо і те, як складено список, і те, хто дійсно буде працювати у парламенті...

– Чи потрібна нам ця «тіньова» політика?

– Мається на увазі, що хтось може відмовитися, й список посунеться... Насправді сьогодні йдеться про ту команду, яка буде формувати виконавчу владу.

– За якими критеріями, на вашу думку, повинен формуватися виборчий список? Що повинно лягти в основу? Ми вже знаємо про математичний підхід, що передбачає наявність «красивої формули»...

– Так, список повинен бути красивим. Враховуючи, що сьогодні всі політики амбіційні, необхідно розглядати коефіцієнт корисної дії кожного. Ти повинен публічно виступати, повинен бути мінімально вразливим, з погляду своєї аргументації, повинен мати достатній запас міцності, щоб пройти цей марафон, у тому числі й запас фізичного здоров’я. Треба частіше дивитися не тільки у дзеркало, але й на обличчя людей, які тобі довіряють. Чим їх більше, тим більше шансів на перемогу.

– Перемога – це 51 відсоток місць у ВР?

– Ну, якщо хочете, то так.

– Микола Янович Азаров у бесіді з нами висловив думку, що гостра конкурентна боротьба якраз свідчить про неможливість вашого блоку і есдеків домовитися про те, хто буде майбутнім прем’єром і спікером. Як тільки, мовляв, ви наближаєтеся до цього питання, далі нічого не виходить. Чому?

– Цілком зрозуміло, що сьогодні під одну особистість блок не створити. Гармонізувати стосунки учасників великої політичної гри – головне мистецтво політичного менеджменту.

– Володимир Литвин на запитання «Дня» стосовно опонентів сказав, що на виборах всі конкуренти. Ви згодні чи у вас є інша думка? Все-таки спостерігається дуже велика товкотнеча у центрі. Й замість того, щоб конкурувати зі своїми ідеологічними конкурентами – комуністами, соціалістами, Тимошенко і навіть Ющенком, партії центру конкурують між собою.

– Конкуренція в центрі, так само як і на правому та лівому флангах політичного спектра, цілком зрозуміла. Але це ж здорова конкуренція – з погляду суперництва програмних та іміджевих моментів.

– А може, ресурсних?

– Безумовно, і ресурсних. Але сьогодні ресурси конвертуються досить дивно. Маєш ти газету, яку не купують, канал, який не хочуть дивитися, – громадська думка та результати виборів покажуть, яка твоя конвертація. Маючи канал і газету, ти думаєш, що усе гаразд, проте це не так.

А конкуренція у центрі – процес недовгочасний. Пізніше, коли вже стартує виборча кампанія, всі зрозуміють, що дійсно треба системно конкурувати і з лівими, і з правими. Дайте мені хоч би одне запитання, з якого я міг би провести дискусію з представниками правого і лівого блоків! Праві будуть посилатися на виплату пенсій. Я скажу одне: 10 грудня цього року виконано річний план Пенсійним фондом завдяки рішенням, прийнятим в 1999 році. Тому нехай той, хто намагається привласнити собі ці заслуги, замислиться. Укази Президента, законодавчі рішення дозволили вводити до бюджету додаткові відрахування з продажу валюти, коштовностей, автомобілів. Згадаємо персоніфікацію пенсійних рахунків, виплату грошей через банки. Цього року на 10,7 млрд. виплачено більше грошей через банки у вигляді зарплат, тобто з тіні виводиться видача зарплат, які обкладаються відрахуванням до Пенсійного фонду. Тому не випадково вдруге в історії України за півроку підвищуються реальні пенсії.

– Які галузі науки ви зараз вважаєте найбільш перспективними, і чи можете ви як віце-прем’єр гарантувати, що всередині наукового співтовариства кошти діляться ефективно?

– Ні, звичайно, неефективно. Рівень грандів недопустимо малий. Минулого року не фінансувалися навіть державні пріоритетні науково-технічні програми. І ситуація не зміниться доти, доки ми не змінимо ставлення до науки як до галузі, яку ми повинні «утримувати», – хоч мій рідний «Монокристал», скажімо, державою фінансується тільки на 10%, решту «заробляє» на ринку послуг.

– Нещодавно ви зустрічалися з людьми, які пікетували Кабмін, вимагаючи, зокрема, фінансування науки на рівні 1,7%. Як бути, у бюджеті ж інша цифра?

– Це найслабкіше місце виконавчої влади і бюджету наступного року. Хоч позитивна динаміка є.

У своє виправдання можу сказати, що у нас грунтовно облаштовуються технопарки, і, сподіваюся, наступний рік буде роком бюджетного пріоритету в науці. А зараз ми шукаємо позабюджетні кошти, зокрема, ведемо переговори із Світовим банком. Прийнято відповідне рішення РНБО – одне з найсерйозніших концептуальних рішень, що стосуються саме науково-технологічної сфери.

– Ви були доповідачем ще на одному засіданні Ради безпеки, де розглядалися проблеми у сфері Інтернет-технологій. На жаль, там багато хто чув те, що хотіли чути, але не те, про що ви говорили. Адже є речі, які потребують елементарної гігієни...

– Інформаційна сфера – це не ящик для сміття. Трактування спроб вирішити цю проблему, як намір ввести загальну цензуру, виглядає настільки примітивно, що це не хочеться коментувати. Тим часом на цьому засіданні говорилося про те, що ми увійшли в інформаційну епоху, і маємо справу з інформаційними викликами, причому, дуже серйозними. Американська трагедія 11 вересня стала світовою саме тому, що була інформаційною... А прогресувати країна, що не має концепції інформаційного розвитку, просто не може. Ви б бачили проект концепції інформаційної політики, який я отримав, коли знову прийшов працювати віце-прем’єром, – він узагалі не витримує жодної критики! Зараз вже зібрано групу, яка відпрацьовує цю проблему, що охоплює пресу, Інтернет, інформаційну основу в гуманітарній політиці. Сьогодні мислячі люди хочуть зробити серйозний документ. Тому я дуже вдячний РНБО, що приділяє цим питанням таку увагу.

– Чим, на вашу думку, є інформаційні війни, які зараз ведуться в Україні?

– З одного боку, це вияв політичної нетерпимості, з іншого – це можна трактувати як політичні технології, наслідок конкуренції. Інше питання, що ця конкуренція повинна пройти за осями відмінності програм, але не за якимись персональними справами. Тобто щоб інформаційна сфера не була переповнена брудними чутками.

– Коли великі партії і великі політичні лідери не реагують на застосування брудних технологій, це говорить або про відсутність у них гидливості до цих речей, або про їхню, вибачте, боягузливість.

– Більшість думає, що якщо людина починає відповідати на ці випади, отже, вона виправдовується. Це кліше дуже поширене у нашому суспільстві.

– Найгірше, що кожен у цій ситуації повинен виправдовуватися за себе. А політичне життя передбачає, що політики, публічні люди реагують і на те, що не стосується їх особисто.

– Якщо хтось зараз буде виступати проти Партії регіонів чи блоку «За єдину Україну!», я буду активно вести з ним будь-які дискусії. Якщо ж хтось скаже те, що стосується мене персонально, – будь ласка, ради Бога, нехай це буде на совісті тієї людини.

– Ми почули від Миколи Яновича, що одним iз перших кроків майбутнього парламенту буде імплементація рішень референдуму 2000 року. Ви також вважаєте, що успіху на виборах варто прагнути, у тому числі, й заради цього?

– Концептуальні позиції, отримані внаслідок референдуму, співпадають iз моїми поглядами. Наша партія виступала і виступає за двопалатний парламент. Через одну просту причину – в нас Партія регіонів, тому головна теза партії – це регіональні інтереси. Сьогодні повинна бути палата, яка забезпечила б повноцінне регіональне представництво у парламенті. Така позиція нашої партії. Називайте це як завгодно, у тому числі й імплементацією результатів референдуму.

– Вам не здається, що у нас може вийти двопалатний парламент, який буде декоративним внаслідок верховенства верхньої палати та маргінальності нижньої?

– По-перше, хто сказав, що верхня палата буде призначатися, і заздалегідь до неї увійдуть уже призначені губернатори. По-друге, є різні схеми призначення губернаторів в умовах формування верхньої палати. І зрозуміло, що зрештою ми прийдемо до виборності губернаторів.

– Наші північно-східні сусіди вже продемонстрували результати аналогічних трансформацій.

– Вони пішли іншим шляхом, оскільки у них була більша незалежність регіонів. Зверніть увагу тільки на кількість там президентів. Тому перехід до федеральних округів – це вимушена політика Путіна.

– А чи не вийде, що з ослабленням центру наша політика перетвориться у політику не регіонів, а одного регіону, Донецького, — колосального, могутнього за енергоресурсами, за капіталомісткістю.

– Але й з величезною кількістю проблем, що вимагають вирішення.

– Інші, не такі могутні регіони цілком можуть назвати це небезпечним перекосом.

– Донецький регіон не завжди буде в традиційному розумінні металургійним, вугільним регіоном. Він приречений стати дуже рентабельним, привабливим для реалізації різного роду інноваційних програм. Я хотів би, щоб кожен губернатор ставився так до свого майбутнього, як Якунович. А головне, що будь-якій людині, яка займає державну посаду, потрібен, скажімо так, баланс надійності, тобто умови для реалізації своєї програми.

– Ви, як людина інформована і знайома з самими губернаторами, відчуваєте їх психологічну готовність обиратися? І де гарантія того, що це не буде конкуренція політичних і економічних преференцій у відносинах iз центром?

– Губернатор не в змозі нічого зробити, якщо він не відчуває підтримки. Тому він повинен отримати вотум довіри людей, без якого «працює» стереотип, що хтось править кимось. Губернатору цей вотум довіри потрібен, як політичній фігурі, а як він його отримає, якщо не буде обиратися народом? Хоч, якщо ми торкаємося теми можливої виборності губернаторів, думаю, вона реалізується нескоро.

– Не можемо не порушити ще й таку важливу для нас гуманітарну тему як реконструкція столичного майдану Незалежності. На жаль, ми були єдиною газетою, яка вела цю тему послідовно, подаючи різні точки зору. І, на жаль, на наші публікації не було жодної офіційної реакції. Результат закономірний: на нашу думку, незабаром першим особам держави навряд чи буде зручно виходити на головну площу країни під час усіляких парадів, народних свят і т.iн. — через те, що там набудовано. Виникає почуття глибокої незручності за нашу еліту, за наших, не побоїмося цього слова, боязливих політиків, які, будучи обтяжені своїми мандатами, постами, не можуть чітко сформулювати своє неприйняття того, що робиться. Олександр Олександрович Омельченко – людина, безсумнівно, з великим будівельним розмахом і ентузіазмом, однак щодо смаків з ним можна, м’яко кажучи, посперечатися... Вам не здається, що те, що відбувається на майдані, – це колосальний виклик нашій еліті?

– Мені важко не погодитися з деякими вашими твердженнями...

– Чому ж ви не заперечували того, що відбувалося?

– На це запитання відповісти непросто...

– Спробуйте...

– Площа була абсолютно пустою, і з нею треба було щось робити. Очевидно й те, що потрібно було робити з набагато більшим смаком і меншими витратами. Однак якщо береться якийсь проект, то потім вже важко бути, так сказати, поза ним, – вічно піддаючи все сумніву, можна опинитися у ще більш безглуздому становищі. Це часом свідчить про силу політиків, а не тільки про їх слабості: ось, мовляв, я такий хоробрий, зараз визнаю всі свої помилки... Від цього мало хто виграє. З іншого боку, я виходжу з наступного: безглуздо, на мій погляд, повертатися назад, треба намагатися максимально удосконалити дану ситуацію.

– Але погодьтеся, те, що зроблено, – це помилка.

– Цілком можливо. Особливо після чергових скульптурних доповнень. Я б зробив по-іншому, – з погляду естетики, смаку, історичної гармонії, художньої гармонії, яка повинна бути у самому серці України.

– І все ж нам здається, що тут потрібна якась більш певна позиція. Адже пройде п’ять, десять років, – і з цією еклектикою в серці України перестануть миритися... Там знову будуть бульдозери…

– Мені здається, говорити про те, що ми щось будемо руйнувати, – це вже у нашому характері. В нас багато речей, що не відповідають нинішньому рівню вимог, однак у них є якась своя – ностальгічна, чи що, – привабливість. Вони – пам’ятники своїй епосі. Інша річ, що політичні рішення – від глобальних до приватних – повинні прийматися відкрито, у форматі «круглих столів», на конкурсній основі, з урахуванням громадської думки тощо.

– А зараз влада, з вашого погляду, прислухається до громадської думки, зокрема, до висловленої у ЗМІ?

– Певна реакція, безумовно, є. Але, можливо, річ у тому, що газет, до яких тягнулися б політики, вважаючи, що їх читання приносить користь, і бажаючи звірити з ними свою реакцію на події суспільного життя, дуже мало. Або поверхнева розважальність, що дозволяє комусь вбити час у громадському транспорті, або вже така упереджена «агітка»... Чомусь кожна стаття, наприклад, «Файненшл таймс» стає об’єктом такого геополітичного аналізу на вищих рівнях!..

– Однієї з причин залишення Миколою Азаровим поста голови Партії регіонів було, з його слів, бажання захистити партію від критики щодо сумісництва ним лідерства з постом голови ДПАУ. Однак що ми бачимо? Тепер партію очолює віце-прем’єр. Де гарантія, що точно такої ж критики не буде і на вашу адресу? Ви до неї готові? Що б ви сказали своїм критикам?

– Якби я не був готовим до критики і чогось боявся, то не йшов би у політику. Політика слабких не любить. Те, що відбувається, тренує нас усіх – людей, які займалися і займаються побудовою Партії Регіонів. У нас зараз багато лідерів, і кожен, загалом- то, сьогодні є вразливим. Але тут зважуються всі чинники, тому що ми – дійсно команда, і у нас колективний принцип прийняття рішень. У нас немає внутрішньопартійних опозицій, розколів. Ви звернули увагу?

– У КПРС також такого не було до певного періоду...

– У нас же не Комуністична партія, – навпаки, навіть у Блера і Шредера так не прописано новий центризм, як у нашій програмі! Вони тільки маніфест оприлюднили, а у нас вже програма була готова, – я жартую, звичайно...

– А ситуація з Петром Порошенком, чия партія спочатку начебто зливалася з іншими у Партію регіонів, а потім виявилася у «Нашій Україні»? Ви не могли б пояснити, як це сталося?

– Кожен політик має право вибрати для себе найзручніше. Сказати, що вибір Порошенка виявився для мене несподіванкою, я не можу...

– Ви говорили, що свого часу не стали першим секретарем Харківського обкому...

– Це добре чи погано?

– Це цікавий факт біографії. У якому році це було?

– У 1989.

– Тоді дійсно не вартувало. А голова Партії регіонів – це рівень губернатора? Чи кого?

– Важко сказати. Мені здається, наше партійне будівництво ще не має таких аналогій. Поки порівнюють тільки Кабмін і Верховну Раду: кажуть, що народний депутат – це нижче міністра, а голова комітету – віце-прем’єра. Мене це завжди трошки забавляло... До речі, до питання про ресурси: якщо я прошу в міністра фінансів грошей на реалізацію тієї або іншої соціальної програми, то це означає, що у мене немає жодного фінансового ресурсу, а є тільки право аргументувати свою позицію й вирішувати силу-силенну проблем. Тоді мене звинуватити в тому, що я, використовуючи адмінресурс, лобіюю свою політичну силу, дуже складно. Я жодного ректора вузу чи директора школи не просив вступати у нашу партію...

– Самі прийдуть та попросяться?..

– І чудово, якщо прийдуть, – значить, довіряють.

– Як би ви охарактеризували свої ідеологічні погляди? Ви хто?

– Узагалі-то, назва – це кліше. Але найближча до суті нашої ідеології – це регіональна ідея, а назва — це «новий центр», «третій шлях». Ми не виключаємо сьогодні кращих напрацювань ні лівих, ні правих, – вони можуть накладатися одне на одне та дати цілком нову якість. Наша програма – єдина в своєму роді в Україні. Нам допомогли, до речі, одні з найкращих у країні експертів, тобто тут ми можемо конкурувати з ким завгодно.

– Проте до вашого «зібрання крісел iз багатьох кабінетів» треба ж підібрати якесь визначення...

– Якщо сформулювати наші пріоритети, то це регіональна економіка, регіональна демократія, регіоналізм як концепція.

– Чому, з вашого погляду, на минулих виборах «партія влади» – НДП – ледве потрапила до парламенту?

– Ну, це у них треба спитати, я тоді не був членом їх партії...

– Але тепер ваш блок претендує на звання «партія влади». Ви ж повинні аналізувати помилки попередників?

– Ми з колегами вважаємо за краще вести мову не про партію влади, а про партійну владу. Так, партія – це джерело кадрів, але це ще й джерело експертних думок, програм, які ми спроможні реалізувати.

– Ви є членом Національної спілки художників. Коли ви востаннє займалися творчістю?

– А хто сказав, що політика – це не творче заняття? А щодо живопису – у майстерню заходжу часто, щоб поговорити з людьми, але за пензля беруся рідше, ніж хотілося б, востаннє в 2000 році. Але якщо беруся, можу чотири- п’ять картин за день написати.

– А з Ющенком конкуруєте?

– Ні. Я конкурую тільки у своїй ваговій категорії: Віктор Андрійович пише великі картини, а я – маленькі...