Втрата персональна та історична

Майже 8 тисяч чоловік прийшло у неділю до київського Будинку вчителя попрощатися з лідером партії Конгрес українських націоналістів, найстарішим народним депутатом України Ярославою Стецько, яка померла на 83 у році життя 12 березня в Мюнхені. Як передає агентство Інтерфакс-Україна, з 9.45 до Будинку вчителя йшли люди, які прийшли віддати останні почесті голові КУН. Вони несли вінки, перев'язані траурною стрічкою, жовто-блакитні національні прапори, корогви з надписом «Конгрес українських націоналістів», червоно-чорні прапори «Організації українських націоналістів (бандерівців)». Попрощатися з видатним політичним і громадським діячем України прийшли відомі політики, зокрема, спікер Верховної Ради Володимир Литвин, віце-прем'єр Дмитро Табачник, міністр освіти і науки Василь Кремень, посол Німеччини в Україні Дітмар Штюдеманн, народні депутати — лідер блоку «Наша Україна» Віктор Ющенко, голова БЮТ Юлія Тимошенко, лідер Соцпартії Олександр Мороз, лідер фракції СДПУ(О) Леонід Кравчук, лідер Народного руху України Геннадій Удовенко, перший український космонавт Леонід Каденюк, Борис Тарасюк, Юрій Кармазін, Анатолій Матвієнко, Левко Лук'яненко, Микола Томенко, Іван Плющ, Андрій Шкіль, Роман Безсмертний, Степан Хмара та інші. Після 13.00 траурна процесія пішки рушила вулицею Володимирською у напрямку Байкового кладовища. Труну з тілом Я. Стецько везли в автобусі, рух вулицею було перекрито. Я. Стецько поховали на ділянці, розташованій неподалік від могили українського поета Василя Стуса. На кладовищі відбувся траурний мітинг, де виступили колеги, друзі Я. Стецько, політичні діячі. Поминальну службу провів владика Києво-Вишгородської екзархії Української греко-католицької церкви Василь Медвіт спільно з православними єпископами.

ВІДДАНИЙ СВОЄМУ НАРОДОВІ ПОЛІТИК І ВИСОКООСВІЧЕНА ЛЮДИНА, ЯРОСЛАВА СТЕЦЬКО ЩЕ ЗА ЖИТТЯ СТАЛА ЛЕГЕНДОЮ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ, ВІДОМОЮ УСЬОМУ СВІТОВІ

Перший президент України, народний депутат України Леонід Кравчук познайомився з пані Славою у 1992 році, коли вона, повернувшись на Батьківщину після майже піввікової вимушеної еміграції, вирішувала питання українського громадянства. У ті часи, коли багато наших співвітчизників ще не встигли усвідомити, що таке незалежність, Ярослава Стецько буквально випромінювала, за словами Л.Кравчука, непохитну віру у правильність обраного шляху. «Якби таких людей було більше, — сказав Леонід Кравчук «Дню», — державотворчі процеси в Україні йшли б швидше. Ярослава Стецько була переконаним антикомуністом (маючи, безумовно, на це право), — підкреслив також Л.Кравчук. — Водночас із нею було дуже легко спілкуватися. Пані Слава завжди сповідувала і демонструвала цивілізовані принципи і підходи, тобто була передбачливим політиком. У парламенті нинішнього скликання Леонід Кравчук сидів майже по сусідству з пані Славою, отже, йому часто доводилося чути, як влучно вона характеризувала деякі виступи своїх колег. «У Ярослави Йосипівни було чудове почуття гумору, — згадує Леонід Макарович, — шкода, що про це мало кому було відомо...»

СЛАВА ВМЕРЛА. ПРИНАЙМНІ ОДНА...

Смерть Слави Стецько, окрім природнього жалю за померлою, ще раз примусила усвідомити складність проблем особистості та історії. Наскільки особистість реалізує себе в історичному процесі та наскільки історія втілюється у життєвому шляху особистості — від цього вирішально залежить оцінка громадсько-політичного діяча.

Життя Ярослави Йосипівни, її страдницький шлях від Ганни — Євгенії Музики — до Слави Стецько — це шлях від приватного до громадського, від особи до особистості, від людини до символу.

Історія України останніх семи десятків років багатогранна. Уособленням однієї з цих граней стала і пані Слава. Її смерть — це втрата і персональна, й історична. Незважаючи на те, якою мірою усвідомлюють та яким способом оцінюють це сьогодні.

НЕКРОЛОГИ ЧИ ПОЛЕМІКА З ЖИВИМИ?

«Некролог» означає — «слово про мертвого». Переглядаючи або слухаючи некрологічні відгуки про небіжницю, ловлю себе на відчутті — некро є, логічності немає. Точніше — історичної логічності. Бо у багатьох відгуках логіка яка завгодно — поточно-політична, принципово-ідеологічна, кон’юнктурно-групова — але аж ніяк не історична.

Навіть у тих відгуках, які... відсутні. Почну з них. Те, що ліві не відгукнуться, очікувалось. Смерть бандерівки, колишнього керівника Антибільшовистського блоку народів — звісно, не привід для печалі вірних (та й недостатньо вірних) ленінців. Але мовчання цілого ряду начебто респектабельних ЗМІ — ознака того, що їхні господарі здебільшого пірнають у політичній піні сьогодення, а глибоко зануритись у темні води історичної течії не вистачає дихання.

Коли центральний телеканал детально розказує про похорон Джинджича та його роль у югославській історії і ні слова (чи кадра) не дає про похорон С.Стецько, то це не просто прояв ідеологічної вузькості — це синдром історичної сліпоти.

Коли серйозна газета розміщує некролог від націонал-демократів, але не додає до нього ні слова від редакції, ніяк не співчуває, не оцінює, не сповіщає — то це що — некролог чи публікація за канонами рекламного оголошення?

Двоїстість офіційного ставлення до цієї події з боку влади полягає у тому, що, з одного боку, Президент та прем’єр висловили співчуття, але особисто не прибули (не той ранг померлої?), а голова Верховної Ради особисто став до почесної варти біля труни, та некролог підписав настільки обережний, що жодного політичного епітету в ньому знайти не вдалося. Просто «померла народний депутат», хоча й «мужня, мудра, стійка, готова до самопожертви»...

Підсвідомо прихована політична полеміка з живими призводить до того, що у одних, що називається, язик не повертається назвати історичну фігуру історичною, а у інших — до можливого перебільшення історичного масштабу цієї фігури.

Коли деякі визначають її у неофіційних розмовах як «бандерівського недобитка», а інші у офіційних заявах як Українку, рівної якій ще не було в історії країни, то стає ясно — потрібен час, щоб пристрасті вгамувалися, історія України чіткіше виявила свої магістральні та тупикові шляхи. Тоді і персони будуть оцінюватися більш об’єктивно — зокрема, і залежно від того, чи робили вони історію України, чи гробили її. А поки що уважне око і в некрологах побачить відгомін політичної боротьби.

СТАТУС, РОЛЬ, ПОЗИЦІЯ — ШТРИХИ ДО ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ ОЦІНКИ

Виважена інтегральна оцінка фігури С.Стецько складеться з часом. Спробуємо лише звернути увагу читачів на деякі суто соціально-психологічні орієнтири такої майбутньої оцінки.

Який статус мала С.Стецько за життя? З біографії її посади добре відомі. Але посада – це місце «у штатному розкладі», а статус — це місце у системі взаємовідносин. Оскільки пані Слава була включена у різні системи відносин, то потрібно говорити про її різні статуси.

У бандерівському русі її статус коливався. Провідник ОУН(р) Ярослав Стецько помер у 1986 р., а його найближчу сподвижницю і дружину Славу обрали лідером ОУН(р) лише через 5 років. Проблема була у тому, що її психологічний статус («найближча») щодо Стецька визнавали, а політичний статус («варта очолювати») — ні.

Відгоміном цієї боротьби оцінок є слова, чуті мною від одного оунівця: «Та що таке Слава Стецько? Це його куховарка, яку він вивищив над іншими, більш достойними».

Як бачите, гострі шпильки несправедливих оцінок пані Слава отримувала не тільки від ворогів. Добра собі куховарка, яка знала 8 мов, була магістром тощо!

Але соратники по ОУН думали інакше, і у 2000 р. її таки позбавили керівництва, обравши А.Гайдамаху, важкі стосунки з яким у пані Слави, кажуть, були до її смерті.

Її статус як керівника КУН був міцним, претендентів на партійний престол не було.

Статус як суто українського політичного діяча був непростим, мав свої підводні камені. Сьогодні «Наша Україна» у некрологах та оцінках визначає пані Славу як «символ національної ідеї та державності». Але ж у виборчому списку «НУ» С.Стецько посідала лише 11 місце. Вище неї у списку були такі різні політики, як М.Жулинський, Л.Григорович, І.Заєць, Б.Тарасюк, «пивний король» О.Слободян. При всій повазі до них — питання — чому ж «символ» втратила навіть свій попередній, восьмий, номер? Це і є місце «символу»?

Складне співвідношення статусів не завадило пані Славі відіграти свою — ні, не тільки політичну — життєву роль самовідданої жертовної патріотки, яка віддала своє життя ідеї України.

І коли сьогодні Юлю Тимошенко соратники називають Жанною д’Арк — то, віддаючи належне характеру Юлі, спитаймо — хто ж з них справді Жанна?

Чи думала про це Ю.Тимошенко, йдучи за труною пані Слави?

Критерій тут, мабуть, один — наскрізна життєво-політична позиція, особисте кредо. У пані Слави воно було: «Боротися за Україну або вмерти за неї». Вмирати за посади та надприбутки пані Слава не могла. Не та натура. Чи є їй рівні у цьому?

ВІД БОРИСПОЛЯ — ДО БАЙКОВОГО. СЦЕНАРІЙ ОСТАННЬОГО ШЛЯХУ

Ставлення до померлої можна було відчути й по робочому документу, який називався «Поховання Стецько Я.Й.» і розписував організаційно-розпорядчі обов’язки оргкомітету з похорон. Згідно з ним, Верховна Рада брала на себе транспортне та організаційно-медичне забезпечення, з чим відповідальні особи блискуче впорались, а КУН — все інше, в тому числі доставку труни і поминки.

Жодної значної політико- державної фігури в цьому оргкомітеті не значилось. А це свідчить лише про те, що поховання пані Слави, попри всі добрі слова про неї, влада вважає вузькопартійною справою КУН.

Опозиція чітко і тут перехопила ініціативу. Як і роковини Шевченка 9 березня, поховання С.Стецько було повністю введено в контекст символіки опозиційних акцій. Асоціативний ряд у всіх, хто бачив це вражаюче видовище (прощання, хода), вибудовувався в цілому так: С.Стецько віддала все життя Україні — її в останню путь проводжають тисячі людей — колону очолюють ті, хто поділяє скорботу цих тисяч і їхню оцінку покійної як політика.

А хто ж були оці «ті»? Знову ж таки, В.Ющенко, Ю.Тимошенко, рухівці, «соборівці», тобто право-центристська опозиція. Опозиція, підтримавши поховання, без опозиційних промов і гасел знову, як і 9 березня, виграла цей раунд у влади.

«WIR WERDEN DICH NICHT VERGESSEN»... А МИ?

Чартерний рейс із Мюнхена на льотному полі Борисполя зустрічали в закритому режимі — тільки група оргкомітету.

Услід за труною із черева літака винесли вінок. На ньому німецькою був напис: «Ми ніколи тебе не забудемо». І підписи. Особисті. Невідомі. Це що – ще одне підтвердження, що у Мюнхені, де діє закордонна ОУН, її провідники не вважали за потрібне хоча б вінок до труни принести? З написом українською.

Ось і ще один символ із неабияким політико-психологічним змістом. Жила понад 40 років у Німеччині. Померла там, і єдиний вінок привезли на труні — німецькою.

Українських слів на прощальну дорогу до України у колишніх соратників пані Слави по закордонній ОУН не знайшлося. (Хоча, коли вже на панахиді у Будинку вчителя один чоловік із сивою борідкою поклав їй квіти, я почув шепіт «Гайдамаха, Гайдамаха». Якщо це і був нинішній лідер ОУН(р) А.Гайдамаха, то до почесної варти він не встав і разом з потоком людей просто пройшов мимо покійниці.

Що ж тоді говорити про тих, кому С.Стецько не була ні соратником, ні однодумцем?

Але прийшли і вклонились такі різні люди і політики, як Литвин, Зінченко, Кравчук, Марчук, Бокий, Табачник, Богуцький, Зленко, багато інших. Що це означає? Толерантність? Чи ознаку того, що ми її також «nicht vergessen»?

ПІСЛЯМОВА. «РОЗРИТА МОГИЛА...»

Вічний спокій Слава Стецько знайшла на Байковому цвинтарі, куди багатотисячна хода супроводила її тіло. Місце їй визначили 49 б — неподалік від В.Стуса, І.Світличного, І.Гончара, А.Єрмака, Леоніда Бикова.

Очікуючи процесію, на снігу чорніла розрита яма. Я підійшов до краю і заглянув у її чорне жадібне жерло, яке, здавалося, очікувало свою жертву. Згадалося цвєтаєвське: «О, сколько их упало в эту бездну отверстую вдали! Настанет день, когда и я исчезну С поверхности земли...»

Слава Стецько щезла з поверхні. В глибині ж — залишилася. В глибині пам’яті. В глибині історії.

І час це буде тільки підтверджувати. Земля Вам рідна пухом, пані Славо!