В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ: Найбільше за все у житті ціную свободу
Про президента Національного університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеслава БРЮХОВЕЦЬКОГО ходить чимало легенд. Саме він привів на Майдан студентську колону на офіційну акцію громадської непокори — студенти і викладачі «Могилянки» тоді оголосили політичний страйк, з якого, можливо, і розпочалася помаранчева революція. Дехто з академічних «світил» кучмівської гвардії потім закидав Брюховецькому — мовляв, шукає політичної слави. А він ішов попереду колони тому, що не звик керувати університетом з «бункера».
Що примушує успішного ректора, вченого зі світовим ім’ям, нарешті — бунтаря, який переміг на Майдані, йти до Київради? З цього запитання розпочалася наша бесіда із В’ячеславом Брюховецьким.
— В’ячеславе Степановичу, ви не захотіли балотуватися до Верховної Ради, ще раніше відмовилися від посади міністра освіти. Чому ж пристали на пропозицію очолити список «Нашої України» у Київраду?
— Мене взагалі дивує, як люди інколи розриваються між посадами міністра і депутата, не маючи для цього відповідних здібностей. Але це зовсім різні види діяльності — бути депутатом парламенту і Київської міської ради. По-перше, я залишаюся в Києво-Могилянській академії, що для мене завжди було найголовнішим. Цим пояснюються всі мої відмови, причому не тільки від депутатських чи міністерських портфелів. За кордоном мені пропонували такі посади, що я досі боюся розповідати дружині, які там обіцяли гроші.
По-друге, якщо робота у парламенті передбачає законодавчу діяльність (бодай теоретично), то у Київраді я зможу значно ширше зреалізувати свій досвід на користь столиці, зокрема, розвитку освіти. Власне, це головний мотив, чому я погодився йти у Київраду, не полишаючи «Могилянку».
— Хто, на вашу думку, має бути у Київраді — політики чи галузеві професіонали?
— Безперечно, фахівці. Хоча не виключаю, що це можуть бути і політики. Але політика — це діяльність, пов’язана із законодавством і політичною боротьбою. Депутат Київради має працювати перш за все на життєзабезпечення міста, розвиток усіх інфраструктур — чи то в економіці, чи в освіті, чи у мистецтві. Я за те, щоб тут працювало якомога більше професійних талантів у своїх галузях. Це буде лише на користь Києву.
— Не секрет, що ви людина помаранчевих поглядів. Чому обрали саме «Нашу Україну», а не, скажімо, БЮТ чи ПРП-Пору?
— Може, комусь це видасться парадоксальним, але я вважаю, що роз’єднання помаранчевої команди — дуже позитивна річ. Ми маємо зрозуміти, що на Майдані об’єдналися люди абсолютно різних поглядів. У них була одна мета: покінчити з владою, яка буквально глумилася над народом. Було б трагедією для України, якби ці люди ховали свої суперечності і намагалися бути разом. Це ми вже проходили.
Популістська хвиля, яку представляє БЮТ, — політична сила лівих поглядів, ближчих до соціал-демократичних. Зверніть увагу, у БЮТ все будується на риториці, яка може приховати що завгодно. Недаремно ж до Тимошенко у пошуках політичного прихистку приписалося стільки людей з кучмівської влади.
Кличко і ПРП-Пора... Дуже еклектичне, на мій погляд, поєднання. Мені здається, Віталій дещо переоцінює свої можливості у політиці, так би мовити, «спрожогу». Я його трохи знаю, це інтелектуальна людина. Але йому краще було б спочатку «поваритися» у вітчизняному політикумі. У перспективі з нього може вийти справжній політик. Та й у самій ПРП- Порі з часом можуть з’явитися цікаві політики. Їм треба лише «дозріти».
А «Нашу Україну» я обрав тому, що у цій партії найзбалансованіше ставляться до проблем суспільства. Там багато людей, які вміють не лише говорити, а й робити діло. І нарешті я — прихильник Віктора Ющенка, а ця політична сила небезпідставно асоціюється з його ім’ям.
Певною мірою для мене є трагедією, що БЮТ і «Наша Україна», замість конкурувати ідеями, почали боротися одне з одним. Це ніколи не давало позитивних результатів. Закид я адресую обом політичним силам, більше навіть БЮТ, від якого йде ініціатива боротьби.
— Ви сприймаєте як єдину команду людей, які йдуть з вами у Київраду від «Нашої України»? Можете дати коротку характеристику першій п’ятірці?
— Звичайно, це команда професіоналів, фахівців у своїй галузі. Президент «Київміськбуду» Володимир Поляченко — видатний будівельник. Він стільки зробив для столиці і України, що ця характеристика жодним чином не є перебільшенням. Згадуючи про Ольгу Богомолець, завжди думаю, який вона щасливий виняток із трагічної особливості нашої історії. Україні завжди бракувало протяжності видатних династій. Різні режими репресували талановитих людей. Ольга Богомолець — лікар від Бога у п’ятому поколінні. А ще вона висококультурна людина, яка чудово співає, складає прекрасні пісні. Це поєднання для мене є взірцем справжнього українського інтелігента. Віталій Ярема, керівник київської міліції, справжній професіонал, особисто розкрив не одну кримінальну справу, доклав руки до очищення Києва від криміналітету. Високоосвічена людина, інтелігент. Хіба можна порівняти його з Білоконем, який у всіх був на слуху за часів Кучми? А Олександр Морозов, керівник правління «Ощадбанку»... Талановитий банкір, успішний менеджер, який за короткий період вивів один із найбільших банків України з кризи.
Впевнений, такою командою ми зможемо багато чого зробити в Київраді.
— Список БЮТ до Київради очолює ваш колишній підлеглий — Микола Томенко не так давно був викладачем у «Могилянці»...
— Трохи некоректно характеризувати свого колишнього підлеглого, а нині суперника на виборах. Я хотів би лише запитати у Миколи Володимировича: яку стратегічну ідею було якщо не реалізовано, то хоча б накреслено ним як віце-прем’єром з гуманітарних питань? Так, колективні походи урядовців на ковзанку або в театр виглядали незвично, піарно. Але назвіть мені хоч одну стратегічну ідею...
— Ви запропонували створити студмістечко у Києві. Про це багато говорилося напередодні минулих виборів. Невже цього разу є шанс втілити ідею в життя?
— Знаєте, коли на початку 90-х років іноземні колеги, приїжджаючи до мене в гості, питали із здивуванням, як міг розвалитися СРСР, цей величезний могутній монстр, я спочатку намагався розповісти про об’єктивні причини цих процесів, згадував історію. А потім повів їх у приміщення, які дісталися «Могилянці» у спадок від колишнього військово-морського політичного училища. Це були казарми, обшарпані, побиті грибком, незатишні, вкрай запущені казенні приміщення. Я запитав у іноземців, чи могли вийти з цих стін справжні фахівці, патріоти, які б гідно представляли свою державу, захищали її ідеологію? Мої гості з розумінням закивали головами. Ось чому нам потрібні такі студмістечка.
До речі, студмістечко — це ідея не тільки моя. Вона вже обговорювалася з мером. Є попередня домовленість, що я займатимуся цією проблемою. Мені довелося побувати у студмістечках багатьох країн світу. Там є все — від бібліотеки до дискотеки. Я переконаний, що молода людина зовсім по- іншому розвивається у таких умовах.
— Які ваші плани стосовно розвитку духовної і гуманітарної сфер столиці?
— Так сталося, що перехід на нібито ринкові стосунки в Україні (а Київ — це модель держави) негативно позначився на духовній складовій нашого життя. Особливо в молоді. Подивіться, що робиться з нашим кінопрокатом. Його віддали на відкуп людям, які просто заробляють гроші, підсовуючи нам всякий непотріб, який давно вже не дивляться в Америці і європейських країнах.
Те ж стосується наших ЗМІ. Газетні шпальти заполонило насильство, кримінал, плітки. Невже в Україні немає світлих постатей, про які можна і треба розповідати людям? Не повірю. Переконаний, це свідома політика окремих людей, спрямована на нищення нації.
Я не за введення цензури. Але протекціоністська політика з боку держави має бути дієвою. І не треба цього боятися. Це загальносвітовий досвід, коли держава дбає про національну культуру, мистецтво, пресу, радіо, телебачення, а отже, й виховання молоді. Інакше для чого держава?
— Очолювана Вами «Могилянка» націлена на виховання нової української еліти. Якою вона бачиться?
— Я трохи остерігаюся цього слова. Студентству завжди кажу: справжньою елітою станете років через п’ятдесят, коли не ви самі, а про вас заговорять як про еліту. Еліта, звичайно, потрібна, кожному суспільству, інакше воно не буде розвиватися. Але вона має бути тривкою, як добірне зерно. Вона не може бути самоназваною. Коли чую сьогодні, як дехто називає себе політичною елітою, у мене все перевертається. Найголовнішою рисою еліти є вміння працювати, а не вихвалятися.
— Після перемоги помаранчевої революції до уряду прийшли не гірші представники вітчизняної еліти. Яких якостей їм забракло?
— Я не впевнений, що в уряді Тимошенко були найкращі спеціалісти. Моя найголовніша претензія до Президента стосується невдалої кадрової політики на початках. Розумію, він мав виконувати коаліційні зобов’язання, дотримуватися певних квот, але все можна було зробити інакше. Тоді в уряд, мабуть, на 90 відсотків прийшли колишні народні депутати. Одна справа — бути чудовим оратором, обіцяти з трибуни що завгодно і зовсім інша — забути про інтерв’ю і займатися «чорною» кабінетною роботою. Вони не вміли і не хотіли цього робити.
— Як ви згадуєте Майдан, з розчаруванням чи оптимізмом?
— Майдан у історії нашої нації — це період найвищого духовного піднесення. Це було унікальне дійство, насамперед у психологічному сенсі — народження гордості за власну націю. Таке навряд чи повториться коли-небудь. Тому розчаровуватися можна хіба що у подіях після помаранчевої революції. Хоча, як на мене, незадоволення — це позитивне почуття. Якщо чимось незадоволений, значить, прагнеш змін. І вони обов’язково прийдуть.
— Розкажіть, будь ласка, про вашу сім’ю, про захоплення.
— Маю дружину і двох доньок. Дружина працює головним редактором журналу «Кіно-Театр». Одна дочка — художниця, друга — відомий кінокритик. Маю вже онуку Меланію, яку я неймовірно люблю і не тільки за те, що вона схожа на діда.
Стосовно хобі, то я дуже люблю працювати на землі. Взагалі, люблю фізичну працю. У мене є зварювальний апарат. Коли маю вільний час, починаю варити метал. Люблю вигадувати різні конструкції. З усього світу привожу додому звичайне каміння. Є у мене ідея викласти з нього на своєму клаптику землі карту країн, де я побував.
— Скажіть, ви щаслива людина?
— Знаєте, я щасливий тим, що все життя робив те, що хотів. Захотів працювати на заводі — став слюсарем п’ятого розряду. Захотів бути журналістом — вступив до університету, потім працював у пресі. Захотів займатися літературою — захистив дисертацію, пішов у науку. Захотів відновити Києво-Могилянську академію — вона стоїть в центрі Києва. Тому я цілком щаслива людина.
