Виставка про ГУЛАГ у серці Європи

Не багатьом відомо, що п’ятий рік поспіль 23 серпня відзначається у Євросоюзі як День пам’яті жертв тоталітарних диктатур ХХ сторіччя — річниця пакту Молотова — Ріббентропа. Як і з приводу будь-якого нововведення, офіційних заходів поки що влаштовується небагато, але, так склалося, що якраз цими днями в Берліні у Німецькому історичному музеї проходить виставка «ГУЛАГ. Сліди і свідчення. 1929—1956». Саме пакт послужив тому, що система сталінських таборів розширилася спершу до Німану і Дунаю, а потім аж до Ельби і альпійських передгір’їв. І в каторжному архіпелазі опинилися представники всіх націй Європи.

У двох відносно невеликих залах — невеликі довідки про події тієї епохи, зокрема історичний контекст: індустріально-бравурні або куркульськоненависницькі плакати часів перших п’ятирічок, фото радянської повсякденності, Голодомору, сталінських катів, обивателів і жертв. Є загальносоюзна карта місць смерті та мук, оригінали примітивних знарядь праці комуністичних рабів, предмети одягу і побуту жителів імперії непомірної експлуатації, фото ув’язнених і форма наглядачів. Аудіо- і відеозаписи доносять спогади тих, хто вцілів, про пережите, короткі біографічні відомості про окремих, можливо, типових мешканців ГУЛАГу.

Виставка до цього показувалася у Веймарі та Нойхарденберзі, і протягом неповних чотирьох місяців у цих невеликих містах її оглянуло 12,5 тис. осіб, тобто, включно з вихідними щопонеділка, в середньому по 125 відвідувачів на день. У столичному музеї за два з половиною місяці її вже побачило 15 тисяч німців і туристів, далі експозиція виїде до Лейпцига, а потім до Бонна.

Провідні німецькі газети відреагували на неї схвальними статтями. Більше того, як сказала співробітник прес-служби музею, експозиція не отримала у ЗМІ жодного критичного відгуку. Як повідомила наше видання Роммі Лангехайе — один із співавторів експозиції — її унікальність саме в концентрації на побуті в’язнів, наявності значної кількості оригінальних експонатів з ГУЛАГу, а також в аудіо- і візуальному супроводі. Подібна виставка, причому меншого розміру, в останні десятиліття була продемонстрована в Західній Європі тільки один раз — у Швейцарії, причому таблички пояснень були французькою мовою.

При цьому представлена німецько-російська експозиція не ідеальна як з концептуальної точки зору, так і щодо конкретного наповнення. Наприклад, в одній із історичних довідок «Інші табори» — адже одним ГУЛАГом не вичерпувався простір за колючим дротом в СРСР — приведена статистика смертності у... нацистських таборах для радянських військовополонених. Поруч — відомості про те, скільки німецьких солдатів опинилися під сталінською «опікою». Але немає даних про їхню смертність! Цей приклад показує, що в німецьку історичну пам’ять паралелі між сталінським і гітлерівським режимом входять все ще важко. Адже відомості про «втрачений мільйон» полонених шокували громадськість ФРН ще в 1950-х роках, коли з Радянського Союзу повернулися останні німецькі військовополонені. Тоді ця цифра добила рейтинг компартії Німеччини і полегшила її конституційну заборону.

На жаль, досить багато фото в електронному вигляді змінювалися на екранах, що утруднює їхнє спокійне вдумливе сприйняття. Правильніше було б зробити більше стендів із світлинами. Це простій, дешевий і зручний носій інформації, який займає порівняно мало місця. У будь-якому разі, простору для додаткових стендів у використаних залах Німецького історичного музею точно вистачило б.

Скажемо так, оригінальним художньо-оформлювальним ходом є те, що багато експонатів демонструються у 18 шафах, що нагадують місця зберігання тек з документами. Автори пояснюють таке рішення тим, що хотіли показати — архіви, що відкрилися останніми роками, дозволили вивчати табори і репресії. Але, по-перше, експонати в цих шафах подивитися повністю неможливо. Можна зробити це тільки з одного боку — відкритих дверей. Тому, наприклад, якщо дивитися на вивішений ватник, не видно, чи був у «З/К» номер на спині. По-друге, багато сховищ документів або опису епохи сталінізму, особливо у відомчих архівах, в РФ залишаються закритими. Це викликає постійну і прилюдну критику всіх незалежних істориків, зокрема тих же авторів-упорядників представленої експозиції. Тому краще було б, аби 17 шаф були повністю прозорими, а одна — залізною. Її треба було б зачинити на замок, на якому повісити табличку: «Засекречено на період розсекречення». Так можна було б збільшити підтримку громадськості в боротьбі з начальством російських архівістів. Саме воно всупереч не лише праву, але і закону тримає фонди частково закритими, тобто забезпечує собі можливість отримання хабарів і умови для ведення неосталіністської пропаганди, зокрема за допомогою фальсифікацій.

Виставка інформує, але мало що пояснює — відвідувачеві не стає зрозуміло, навіщо ж існував ГУЛАГ. Чи була це безгосподарна політична машина для знищення незгодних, утихомирення потенційних і реальних опозиціонерів, апарат для русифікації національних меншин, що опинилися за колючим дротом, залякування всього населення? Або ж це був економічний інструмент для ударної розробки стратегічних ресурсів ціною неймовірних витрат і втрат, на які «ефективному менеджерові» було наплювати? Бо він готувався до захоплення Європи, а потім й усього іншого. Із цього приводу в науці існують різні думки, але жодна з них не представлена на експозиції хоча б короткою цитатою.

Представлена модель футуристичного пам’ятника «Комінтерн», який так ніколи і не був побудований, непрямим чином відноситься до теми ГУЛАГу. З іншого боку, цікаво було б побачити на виставці зменшену реконструкцію одного з, наприклад, воркутинських таборів — такої моделі там немає.

Експозиція досить скромна за кількістю власне музейних експонатів — матеріальних свідчень епохи, тобто речей. Табори — це ув’язнення і варта, тому можна було б виставити для огляду шматок колючого дроту або зброю охоронців.

Мабуть, власне ГУЛАГ НКВС був своєрідним «полюсом люті» серед різноманітних і чисельних сталінських місць позбавлення волі і примусової праці. Людину там чекало, швидше, не виживання, а смерть. Солженіцин назвав ці табори «винищувально-трудовими». Проте на виставці майже немає світлин і експонатів, які дають зрозуміти убивчість цієї організації. Зрозуміло, без плакатної «пропаганди жахів» цього досягти не так просто, але, наприклад, співробітники низки західних музеїв про поголовне знищення єврейського населення зуміли це зробити.

Над підготовкою експозиції три роки працювали кращі представники відповідної частини наукового і музейного світу — російський «Меморіал» і німецький фонд пам’ятного місця «Бухенвальд», який був спочатку нацистським, а потім радянським концтабором. Фінансувався проект і з німецького бюджету: Федеральним фондом культури.

Описана обмеженість результату їхніх зусиль свідчить про загальну відсталість меморіалізації комуністичних злочинів. У цьому сенсі зразком для Західної і Східної Європи (СНД) в останню чверть століття є держави Європи центральної, тобто східна частина ЄС. Зрозуміло, що нинішніх розвинених капкраїн ГУЛАГ торкнувся по дотичній. Але сталінські злочини — особливо враховуючи культурні досягнення народів Російської імперії на початку ХХ століття — загальнолюдська трагедія. Наприклад, Голокосту не було ні в Азії, ні в Америці, а в США ця трагедія є основою для особистих або зараз уже, швидше, родинних спогадів для зовсім невеликої частини громадян. Але саме в Єрусалимі і Вашингтоні розташовані найбільші у світі музеї, присвячені цим жахливим звірствам.

Проте у книзі відгуків можна прочитати багато вдячних слів, бо подивитися є що.

Не знаю, як надовго враження опанували інших відвідувачів експозиції, але я, пройшовшись після виставки залитим сонцем сучасним центром Берліна, ніяк не міг позбутися думки, що у багатьох довколишніх артефактах, напевно, є частинка праці рабів тоталітарних імперій ХХ століття. Нехай ця дещиця і дійшла до наших днів через спадкоємство декількох господарюючих суб’єктів.

Завершимо статтю цитатою з розповіді Пелевіна — навіть у країні, вільній століттями або хоча б десятиліттями, людина з уявою «побачить гулагівських зеків у рваних ватниках, які котять свої тачки діловими кварталами світових столиць і беззубо скаляться з вітрин дорогих магазинів».

Статтю написано за підтримки Міжнародного інституту дослідження Голокосту Яд ва-Шем.