Як бути народом

Розчаровані владою, її керівниками, часто не знаємо, що і як, у чиїх інтересах вони різні справи вирішують (бо вирішують здебільшого за зачиненими дверима, між «своїми»), але бачимо те, з чим реально стикаємося в дійсності. Йдеться не лише про наше матеріальне буття — ним може бути задоволена хіба що людина з дуже низькими, примітивними запитами. Тривожить, що країна не розвивається, а хиріє; деградує суспільна мораль; наша «демократія» якась здеформована, закони переважно не виконуються, процвітає корупція... Державний статус української нації в Україні не поставлено на належний рівень, хоч від проголошення незалежності майже 12 літ минуло. Дається взнаки вихована віками нелюбов до української мови, зневажливе ставлення до неї та її живих носіїв — українців, які своєю мовою, а не мовою колишньої імперії розмовляють і мислять.

Розчаровані тим, що Україна стала жертвою своїх інертних і часто несвідомих громадян. Значна частина українців втратила свою національну ідентичність, не має власної національної гідності. Багатьом в’їлася в душі рабська звичка не вставати з колін, схильність до розбрату, ница готовність прислужувати чужому, лише б здавався сильнішим... Про все це сказала нам у газеті, болю свого не тамуючи, знана й шанована Людина, Поет і Громадянин Ліна Костенко. Її велика стаття-роздум про Україну і українців, вміщена у «Дні» №76, перед світлим святом Воскресіння, коли душа людська прагне чогось справді високого, не могла не привернути увагу, викликаючи свої думки і надії у кожного. І пригнічення теж. Висловлене шанованою людиною, якій болить українське, читач не може не поєднати із опублікованою у тому ж числі «Дня» багатоплановою розмовою з іншою авторитетною особою, митрополитом Любомиром Гузаром, його мудрим поглядом не лише на духовні справи, а й на наші мирські, суспільно-державні проблеми. Отож, є над чим подумати. Мудрі люди давно відкрили і в позитивну дію перенесли, практичну і наукову, ефективний принцип: вирішуючи конкретне завдання, не множити набір сутностей понад потребу, а обмежувати їх необхідним (це було названо по-вченому «бритвою Окама»). Шановні дописувачi газети нагадують нам, українцям, про те, що ми повиннi бути «свідомими того, хто ми є і що ми, власне, хочемо». Думаю, це важлива сутність, з якої все й починається. На жаль, занадто часто доводиться стикатися з тим, що ми, за великим рахунком, так і не знаємо, чого хочемо, не навчилися дивитися вперед, як вільні люди. І не президентів наших, першого чи другого, звинувачуймо в цьому, а самих себе. Може, з такого нелукавого докору собі, що виходить за межі куценького особистого, і зродиться щось потрібне й суспільству нашому корисне.

Тепер — декілька конкретніших міркувань.

Бути народом, мати свої національні інтереси і пильнувати, відстоювати їх — нам, українцям, справді необхідно. Без цього Україна залишиться такою собі географічною територією на сході Європи. Ми повинні створити свою демократію з українським «обличчям», свою національну економіку, систему соціального захисту, але нас не повинні лякати процеси глобалізації. І не тільки тому, що «ніхто сьогодні не є островом». Вимагаючи поваги до себе, до нашого національного, не можемо впадати в якийсь вузьколобий націоналізм, що тягне за собою самоізоляцію, політику закритого суспільства. Шануючи й оберігаючи своє, мусимо бути відкритими на світ, виказувати бажання вчитись у тих, хто успішнiший, у лідерів сучасного цивілізаційного поступу. Україна не зможе створити свою, якусь окрему цивілізацію, і якби комусь щось подібне спало на думку, це стало б лише ще однією нашою оманою. Не приваблює мене і досить часто поширювана ідея «моста» між Заходом і Сходом. Той уявний «міст» — це що таке? В Європі було і є багато місць, де зустрічалися різні народи, культури, цивілізації. Згадати хоча б Грецію, Іспанію чи ту ж Францію, або й слов’янські Балкани, Кавказ... У певному сенсі будь-яку країну можна назвати «мостом зустрічі», проте шанують тих, хто залишається при цьому собою, з домінуванням свого національного — головної складової НЕЗАЛЕЖНОСТІ.

Якщо відчуваємо потребу змін, пора забути твердження на зразок: «від людей мало що залежить». В країні, де відбуваються вибори і не скасовано громадянські права, від звичайних громадян таки дещо залежить. Лише громадяни потрібні не байдужі, здатні до щоденної, без гучних фраз праці. Тільки такі здатні узяти на себе роль національної еліти. Тут ось що дивує. Років двадцять тому письменники, викладачі вищої школи їздили у сільські райони, малі містечка, виступали у клубах перед публікою, будили в людях мудре, життєво потрібне... Давно перестали їздити. Навіть партійних функціонерів, керівників громадських організацій, починаючи з обласного рівня, не видно «на місцях», хіба що перед виборами. Своїми низовими осередками керують, надсилаючи інструкції, телефонуючи, викликаючи до себе. Чути нарікання на те, що «нема в нас еліти», «нікому вести людей за собою». Щось тут не так. Думаю, на кожні сто тисяч українців знайдеться бодай один, гідний бути зарахованим до цього грона. Якщо «не бачимо» таких, чимось кращих від нас, серед своїх знайомих, серед тих, хто близько, то може ми, у масі своїй, не хочемо мати свою еліту, а воліли б кожного, що «висовується», стягувати вниз, до свого рівня? Якийсь злосливець мовить, буцімто це в нашому характері, а я кажу: це — згубні наслідки бездержавності, нашого тривалого національного небуття, вони ж — рудименти «совковості», звичка не шанувати всіх, звісно, крім власної персони, але шанувати начальника. Отож, совковість і глибоке «азійство»? Щось нарешті з цим слід робити... Зрештою, начальників теж не шануємо, особливо якщо свій, а радше вдаємо, що поважаємо.

Мусимо переробити себе. Колись Бісмарк сказав: німецьку націю створив німецький вчитель. Очевидно, він мав на увазі не тільки школу, а й німецьку літературу, німецьку пісню, легенди, філософію. Та школу — передусім. Ми не повинні «соромитися» вести широко сплановане й урядом підтримуване національно-патріотичне виховання, бо нині це нібито «не модно»; нині мода на лібералізм, на загальнолюдські цінності... Кожен народ ці гуманні й демократичні цінності приймає на своїй національній основі — інакше не буває. Хіба що перестати бути собою.

Не вірю, що XXI століття «вже не час для становлення». Не впадаймо у відчай, мовляв, уже запізно починати. Так, інші раніше мали свій час становлення. Та не можемо, не маємо морального права позбавляти шансів нове покоління, також те, ще не народжене, на свій Великий Засів. Даймо їм свідчення нашої віри у їхній розум i здатність творити. Українську націю, її поезію, культуру, науку і... сучасні товари. Нічого іншого, крім віри у наші розум і бажання, нам не дано. Не можемо сьогодні знати, як у часі, що перед нами, будуть змінюватися, трансформуватися народи, нації та цивілізації. Але ми, як і ті, хто буде після нас, можемо впливати на це своєю участю у процесах змін.

...Зустрів колись думку історика про те, що українці, попри всі негаразди долі, належать до тих народів, які в скрутні часи не знають — не визнають! — баченої кимось збоку поразки, і тому врешті перемагають. Настрої пораженства властиві особам слабким. Такі теж у нас були і будуть, і нікуди від цього не дінемося. Та мене інше турбує: надто вже повільно долається наша роз’єднаність, різноспрямованість, бракує нам справжнього порозуміння між «східняками» і «західняками», а відтак і солідаризму... Це проблема, про яку треба говорити в суспільстві і яку треба вирішувати.