Яка «температура» в наших захисників?

До 2014 року вінничанка Юлія Вотчер обіймала посаду заступника голови правління страхової компанії «Зеніт» і почувалася в цьому житті досить впевнено. Але неоголошена путінською Росією війна проти України внесла в її повсякденне життя серйозні корективи: починаючи з перших днів агресії і по сьогодні, ця миловидна жінка очолює волонтерську організацію, яка живе потребами тих, хто захищає рідну землю. Зі своїми колегами-волонтерами вона надала Українському війську допомоги на десятки мільйонів гривень.

Прямуючи до її офісу, мав тверді наміри розповісти про її діяльність як військового волонтера. Та не так сталося, як гадалося... «Даруйте, про нас уже стільки сказано й написано, що не хочеться вкотре повертатись до теми хто й що зробив, — безапеляційно заявила Юлія Луківна (до речі, кавалер ордена княгині Ольги). — Краще поговоримо про сьогодення району бойових дій, про ту актуальність, за якою маю можливість спостерігати, принаймні час від часу, а то й бути учасником подій. Згода?»

«СИТУАЦІЯ З ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ НАШИХ ЗАХИСНИКІВ БУЛА НЕ ПРОСТО ПОГАНОЮ, А КРИТИЧНО ПОГАНОЮ»

— Тоді почнемо з початку. То ви вважаєте, що українська армія дійсно була у вкрай жалюгідному стані, як про це розповідають?

— Ситуація з забезпеченням наших захисників була не просто поганою, а критично поганою. Навесні 2014-го жодної укомплектованої, здатної до бойових дій, частини, не було. Адже в попередні роки найбільш боєздатні з них були  розформовані, було знищено значну частину матеріально-технічної бази, зумисно чи ні, але спостерігалася повна дезорганізація серед військових, про що вони самі відверто казали, і це було очевидно тим, хто так чи так був дотичним до справи захисту країни. І якби не добровольці, які масово з перших днів війни пішли на захист своєї країни, попри зволікання та відкритий саботаж військкоматів, не відомо в якій країні ми би сьогодні жили.

У перших відчайдухів бракувало всього: зброї, набоїв (багато хто мав свої мисливські берданки, пістолети тощо). Зовсім не було предметів захисту — шоломи, бронежилети люди скуповували тисячами і передавали на фронт. Волонтери, як ті нишпорки, шукали будь-яку можливість дістати необхідне — де легально, а де контрабандою і вервечкою ходили туди-сюди через кордон, доставляючи необхідне. Були випадки, коли фізично міцніші чоловіки одягали на себе по два «броніки» і так проходили пропускні пункти на кордоні. Розуміючи ситуацію, погранці й митники дивилися на такі перетини пунктів пропуску крізь пальці.

Варто згадати і про одяг перших добровольців — одні, в чому були на Майдані, в тому  і пішли на війну: спортивки, штамповані резинові капці, дерев’яні щити, подекуди оббиті алюмінієм, палиці.., інші — екіпіровані родинами чи друзями — несли все, що в кого було. Волонтери масово одягали і взували хлопців у військовий секенд-хенд із Європи, НАТО.

А щодо військової медицини, то, на той час (до 2014 року) все, що можна було в медиків вкрасти, зруйнувати, продати тим самим росіянам — було зроблено. Система порятунку життя пораненим створювалася і запускалася, як то кажуть у таких випадках, з коліс: сотні телефонних дзвінків до всіх можливо дотичних структур, організацій, фахівців, а потім уже розмови з проханнями, переконанням у важливості, з вкрапленням патріотичних нот у аргументацію — все давалося дуже важко.

ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Згадую перші волонтерські медичні екіпажі, які, як блискавки, спалахували вдовж лінії фронту. Раз у раз я перетиналася з ними на фронтових дорогах, і ми раділи, як діти, кожній зустрічі, з ними ділилася грішми на пальне, бо вони моталися по позиціях, збираючи поранених, часто-густо таке відбувалося і під час обстрілів. Поки  військові  медики отримують дозвіл на виїзд з бази за пораненим, ці екіпажі вже доправлять пораненого до лікарні. Про них потрібно знати і з вдячністю пам’ятати. Згадую легендарні екіпажі Армена Нікогосяна в парі з молоденьким дівчиськом — Олена Сонцеслава та  «Хоттабича», чий екіпаж з часом перетворився на «Екстрену медичну службу Хоттабича», яка і по сьогодні займається евакуацією поранених та медичною допомогою місцевим жителям.

Не менш дивовижне явище — волонтерство в медицині. Силами людей було створено Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова, керівником якого був Геннадій Друзенко. Геннадій, маючи юридичну освіту, міг і реально та жорстко боровся з владними структурами за цей шпиталь на всіх напрямах: політичному, юридичному і фінансовому, щоб йому бути, діяти і рятувати життя бійців.

Отже, Україна увійшла у війну при повній відсутності належного озброєння, транспорту, військових медиків, необхідного медичного обладнання, потрібних медикаментів. На той час в Україні, на жаль, була велика проблема з забезпеченням кровоспинними засобами — бракувало якісних джгутів, не було турнікетів, відсутність власного виробництва кровоспинних засобів, а саме їх потребувалося найбільше, вимагало допомоги людей. І саме силами громадян небайдужих, добровольців, волонтерів, лікарів-добровольців, студентів-медиків була врятована Україна!

— Той факт, що серед волонтерів були люди, які, прикриваючись патріотичними гаслами дбали не стільки про військо, як про власне благополуччя, не заперечуватимете?

— Були і такі, можливо, ще й досі є паршиві вівці в отарі... Звісно, це дуже погано, бо саме такі люди підривали довіру людей до нас, волонтерів. Але про це вже стільки говорено... Як мовлять у народі — «в родині не без потвори». Бог їм суддя, а нам своє робити.

«ВІЙНА — ЦЕ «ПРІРВА», ЯКА ПОСТІЙНО ПОТРЕБУВАТИМЕ ДОДАТКОВОГО РЕСУРСУ»

— Достеменно знаю, що та допомога, яку ви надали воякам, вимірюється семи, а то й восьмизначними цифрами. Маєте заможних і патріотично налаштованих спонсорів? Чи правда, що й ці люди втомилися від війни і скоротили ту допомогу, яку раніше надавали більш активно?

— Як на мою думку, війна — це «прірва», яка постійно потребуватиме додаткового ресурсу, і це нескінченно, — допомога людей буде актуальною до самої перемоги, до завершення війни. Переконана в тому, що суспільство, окремі громадяни завжди мають бути з тими, хто їх захищає!!! Чи зменшилася допомога? Так, в рази. Але і війна сьогодні не та, немає масштабних військових операцій, вона набула так званого окопно-снайперського стану. Квола, уповільнена війна не потребує масової і великої допомоги від людей. Але це зовсім не означає, що люди мають заспокоїтися, а волонтерські доставки зупинитися. Ті, хто стоїть між кулею і нами, громадянами, мають постійно відчувати нашу вдячність, турботу і допомогу! Ми не можемо навіть і думати, що війна існує лише для тих, хто воює, для їхніх родин та родин, які втратили своїх рідних на цій проклятій війні. Допоки тривають бойові дії, до тих пір це питання має бути першим на порядку денному в суспільства.

А щодо спонсорів, то, звичайно, є люди, бізнесмени, підприємці, які вибудували свою лінію оборони і тримають її так само чесно, як і ті, хто в окопі, тим і допомагають нам, волонтерам, робити свою роботу. Це, зокрема й виготовлення оригінальних високоефективних оптичних приладів, придбання та передача автівок у частини, мастила, для чистки зброї, яке виготовляють наші волонтери-хіміки, додатковий зручний військовий одяг, різнопланові хитрі розгрузки та інші зручні обладунки, медикаменти, тішимо їх різними смакотами... До слова, як на мене, дуже погано, що на першій лінії оборони відчутно зменшили харчові норми бійцям. А до того ж армія не забезпечує холодильниками.  М’ясо, рибку привезуть на весь тиждень, а де і в чому їх зберігати? От і «рятують» продукти, з коротким терміном зберігання, поїданням у один присід і виходить так: спочатку густо, а потім пусто. Могла в цьому переконатися в минулій поїздці.  Кури, які нам постійно передає на фронт Миронівський ГКХ, були сприйняті, як подарунок долі, бо від п’ятниці до неділі хлопці «сушили б весла» — каша та поганенькі макарони з підливою, оце і все, що в них залишалося. А це ж не установа для схуднення, це бойовий підрозділ і бійці мають бути ситими, здоровими, сильними, бо інакше ж ніяк.

Ви згадали про втому людей, так, на мою думку, найбільше потомилися ті, хто за роки війни продавлював дивана перед телевізором. Але мене це менше дивує і менше обурює, а ніж дивна «втома» військового керівництва від війни. Звичайно, моя особиста думка щодо ситуації на сході суб’єктивна, яка формується від почутого, побаченого в різних військових частинах. Знаєте, є й очевидні негативні тенденції, ситуації, які не мають подвійного тлумачення і промовчите про них, рівно як зрадити.

До прикладу. На всіх рівнях спостерігається нехтування здобутками, що були отримані під час війни надважкою ціною. Це стосується і Збройних сил, і медицини. Так от, подекуди не просто дивує, а й обурює призначення в підрозділи «паркетників» із старої радянської пори — в підрозділах такі призначення сприймаються як виклик, як знущання над бійцями. «Паркетники», які не нюхали пороху, не бачили крові, прагнуть вчити тих, хто окоп покидав лишень, щоб нужду справити і так  упродовж війни. Спостерігається повернення до «радянщини», через що багато патріотично налаштованих військових, медиків з неоціненним досвідом, здобутим у боях, не витримують такого знущання, такої неповаги і звільняються, а на зміну їм приходять невмілі, байдужі, шукачі УБДшок або відверті заробітчани.

Боляче ранить нехтування волонтерами, заборону нашої діяльності в підрозділах, щодалі частіше лунають команди не пропускати волонтерів до бійців, щоб ті «чогось такого» не побачили, не почули і не винесли «сміття з хати». Все частіше чуємо від військових прохання не озвучувати в соцмережах їхні потреби, аби чого не сталося, аби не бути покараними командирами вищої ланки. Аби, аби, аби... Отже, заявки приймаю, виконую їх і мовчки передаю на передову, щоб допомагаючи їм не нашкодити.

«БІЙЦІ ПОКЛАДАЮТЬСЯ БІЛЬШЕ НА ДУМКУ І РІШЕННЯ СВОЇХ БЕЗПОСЕРЕДНІХ КОМАНДИРІВ»

— Уже сьомий рік поспіль ви відвідуєте наших вояків: у багатьох бригадах і навіть підрозділах, що перебувають неподалік так званої лінії розмежування, вас знають десятки, якщо не сотні солдатів. Звідси й запитання: ситуація на фронті якось змінюється? Якщо так, то в який бік...

— У добровольців та військових, хто пройшов не один рік війни — в мотиваційному плані все гаразд, багато хто з них каже, — з війни підемо лише з перемогою, як і обіцяли нашим полеглим побратимам... А от щодо новоявлених та погано навчених заробітчан — тут справи гірші, багато з них пішли на контракт, бо не змогли себе реалізувати дома, а тут «...хавчик, зарплатня і надбавка, можна жити».

— Ви спілкуєтесь з багатьма військовиками — від звичайного солдата до генерала. Вони не втомились від цієї війни?

— На рахунок втоми, звісно, потомилися. Умови як на війні — спати, не роздягаючись; купатися згідно з графіком, бо не в усіх на передовій забезпечена така очевидна можливість; їсти, коли мають час; воюють без відчуття наявності плану в командування щодо повернення втрачених земель; шарпанина з дозволами на постріл, заборона на відповідь, партизанщина в своїх же підрозділах, бо крадуться і прагнуть «наваляти» ворогу! Можливо, бійцям і не видно загальних і стратегічних планів командування, що і зрозуміло, але якщо представники штабного командування особисто і відвідують передову, то бігцем — довіра до них втрачається, тому бійці покладаються більше на думку і рішення своїх безпосередніх командирів, які, до слова, теж не завжди можуть пояснити суть наказів і їх доцільність. Усе досить складно.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Ось така в мене вийшла розмова з пані Юлею, яка навідріз відмовилася розповісти про ті реальні речі, які вона робить зі своїми колегами ось уже сьомий рік поспіль. Можливо, деякі її розмірковування мають суперечливо-спірний характер, не всім сподобаються. Але ця жінка, зважаючи на її справи, має на них право. Адже об’їздила весь театр бойових дій, побувавши в найгарячіших точках, про неї з захопленням розповідають бойові офіцери. Тим паче що подібні думки, навіть більш різкі, мені доводилося чути від багатьох вояків, які про війну знають не з книжок та кінофільмів...