«За ЄдУ» у Києві

Головна інтрига засновницької конференції київської міської організації політичної партії «Народний союз «Наша Україна» визначилася задовго до її початку. На цьому заході мало відбутися обрання не просто глави осередку «партії влади» в окремо взятому місті, але й — визначення найбільш вірогідного кандидата на посаду мера столиці в 2006-му. Посада подвійно приваблива, тому й боротьба за неї напружена. Власне, головних претендентів два — Микола Мартиненко й Олександр Омельченко. Вибір невеликий, але і його наперед зробили задовго до початку зборів. Вердикт комітету з підготовки форуму був однозначний: рекомендувати конференції затвердити на посаду керівника «Народного союзу «Наша Україна» у Києві пана Мартиненка. Сумніватися в тому, що делегати пропозицію підтримають, також не доводилося. Хоча б у зв’язку з відсутністю альтернативи. Претендент номер два, Олександр Омельченко, у залі Жовтневого палацу в суботу так і не з’явився. Офіційно відсутність Сан Санича пояснили «сімейними обставинами» — хворобою онучки, тому представляти столичного мера довелося його найближчому соратнику, віднедавна, як виявилося, також члену НСНУ Станіславу Сташевському, який засідав у президії. Поводив він себе скромно, голосував за всі ініціативи оргкомітету й при словах колеги-депутата Юрія Оробця «ми тут маємо вибрати того, хто стане мером» морщився зовсім трішки й майже непомітно.

Взагалі, контраст між суттю того, що відбувалося й зовнішнім антуражем на засновницькій конференції столичного партосередку НСНУ був дуже разючий. Розпочиналося все з документальних кадрів революційної хроніки й помаранчевих прапорців, а закінчувалося обуреними вигуками із залу: «Ви нас що, сюди тільки для того покликали, щоб ми мандатами розмахували?» Новообраний лідер, якого не хотіли не те щоб визнавати, але навіть впізнавати, помітно нервував. У найбільш критичні моменти на підмогу Миколі Мартиненку приходив Петро Порошенко, який сидів праворуч. Із залу, часом не без тривоги, спостерігали Олександр Третьяков, Віра Ульянченко, Юрій Єхануров, Сергій Бичков, а також Микола Катеринчук, Давид Жванія, Юрій Ключковський, Лілія Григорович та інші, менш відомі, але не менш авторитетні в президентському оточенні люди.

Обрання Мартиненка вийшло дійсно безальтернативним. Допускати на цю посаду людину, чужу первинному партійному середовищу, делегати не бажали, але всередині владної команди хоча б формальної противаги також не знайшли. Результат позитивного волевиявлення в 544 голоси залишив відчуття добровільно-примусового «вибору без вибору».

Головна мета присутніх, за їхніми словами, — «не допустити у помаранчевий табір тих, хто ще вчора з нами боровся». Передусім — того ж Омельченка з товаришами. Відомий опонент діючого столичного мера Володимир Бондаренко пояснив чітко: пригріваючи екс-кучмістів, партія втрачає авторитет, передусім на місцях. До розряду небажаних партнерів потрапив і… Володимир Литвин: «жодного блоку з ним не буде, я в цьому впевнений», заявив пан Бондаренко.

Присутній на конференції секретар РНБО Петро Порошенко конкретизував завдання: «Серйозною загрозою є збюрокрачування політсили за гіршим зразком партії влади. Давайте разом розбиратися, як цього не допустити, і що змінилося після Майдану…» «Нічого!» — вмить відреагували із залу. «Необхідно здійснити «ющенківський» набір партійців, — продовжив Петро Олексійович, не звертаючи уваги на вигуки непрошеного коментатора, — простих партійців, які працюватимуть, а не шукатимуть своє місце біля корита». Закінчивши промову старим рухівським гаслом «потрібні зміни!», Порошенко запропонував приступити безпосередньо до обрання голови столичного осередку. Стисло повідомивши, що оргкомітет конференції одноголосно й настійно рекомендує кандидатуру М. Мартиненка, пан Порошенко одним із перших підняв мандат. «А хто він такий?», «Нехай спочатку виступить, про себе розповість!», «Де його програма?» — почулося в залі, але було пізно: більшість вже голосувала. «Таким чином, главою оголошується…, ой, вибачте, рахункова комісія ще працює, нам потрібен результат», — запнувся ведучий. Однак по обличчях тих, хто сидів у президії, легко читалося, що результат однозначний і його кількісний вимір, по суті, не важливий. Сам «винуватець торжества» посилено зображав глухоту до «побажань трудящих», але за довір’я все ж подякував. Його програмний спіч був коротким і, на думку багатьох делегатів, абсолютно беззмістовним. Основне завдання — реалізація передвиборних обіцянок Президента Ющенка. У цьому місці Микола Мартиненко витримав паузу, мабуть, роздумуючи, чи варто вдаватися в подробиці. Вирішивши, що не варто, продовжив: «Одними сміттєвозами сміття не прибрати, його потрібно вичищати з кабінетів. Нам, товариші, потрібно до виборів готуватися. Спершу — у місцеві ради, а вже потім — мера. Попутно — вирішувати господарські проблеми міста й створювати партійні громадські приймальні «Наш Київ» у кожному районі столиці».

«Де ваша програма? Хіба про сміття й приймальні має говорити така людина?» — обурилася з глибини задніх рядів одна з делегаток. Миколу Володимировича ця репліка явно засмутила. «Ми, як партія влади, не можемо сторонитися комунальних проблем», — відрізав він. «А діюча мерія на що?» — запитали із залу. «Це не предмет обговорення на засновницькій конференції», — відбивався Мартиненко, вже прямуючи до трибуни, щоб звітувати, за настійними і дуже гучними проханнями партійців, про нюанси власної біографії. Вигляд при цьому він мав такий, ніби робить присутнім величезну послугу. Хвилини за три, розповівши про віхи своєї комсомольської кар’єри, резюмував: «Дітей у мене троє. Три доньки. Старшій — 23, молодшій — 19. Ще запитання є? Тоді все, спасибі».

Повернувшись на місце, тепер вже повноважний лідер столичної організації НСНУ приступив до найважчої частини програми — затвердження керівних органів організації. Власне, якби не було в списку з кількох десятків осіб ініціалів пана Омельченка, жодних труднощів би не виникло. Ставлення партійців до діючого мера важко назвати доброзичливим, що вони й не приховували. Побачивши в переліку членів Ради рядок «Омельченко О.О.», делегати негайно почали вимагати поіменного голосування за кожного претендента. Аргументи підкріплювалися свистом і гулом. М. Мартиненко помітно занервував: «Слухайте, так вирішив оргкомітет, я наполягаю, щоб Олександр Олександрович залишився в керівних органах, у складі Ради. У політиці потрібно домовлятися, щось відрізати найпростіше! Ні, я просто наполягаю!..» «Ганьба!» — не вгамовувався зал. «Я вас не перебивав, і ви мене не перебивайте, — ледь стримувався Мартиненко. — У мене краще вийде, у мене мікрофон!..» Напружену ситуацію знову проконтролював Петро Порошенко. «Демократія — це насамперед процедура», — сказав він, ставлячи на голосування пропозицію про поіменне затвердження списку. Більшості голосів це, звичайно, не набрало, хоча прихильників виявилося чимало. Останні не могли заспокоїтися: «Профанація!», «І чим це від старих відрізняється?», «Що, нам і тут руки крутять?», дехто демонстративно виходив із зали, але переважна частина делегатів вже перешіптувалася: «Гаразд, це перший млинець. Він новий, подивимося, як далі», «Лідера треба підтримувати, йому важко».

Потрібно було затвердити ще один список — делегатів від київської організації на загальноукраїнський з’їзд Народного союзу. Тут, як не дивно, без зволікань також не обійшлося. Партійці обурювалися принципами квотування, апелюючи до відсутності первинних організацій, із активістів яких зазвичай і набирають делегатів. Тих, хто особливо бурхливо висловлював незгоду, Петро Порошенко особисто зобов’язався включити до списку «за квотою президії, в якої в запасі завжди є 10- 20 місць». Ті, хто отримав надію, дійсно заспокоїлися, а решта партійців на такий відвертий «підкуп» не відреагували. «Все? Шоу закінчилося?» — не без злорадства уточнив Микола Мартиненко, прощаючись зі своїми новими підопічними.

Учасники конференції затвердили також звернення до Президента з настійним проханням звільнити всіх діючих глав столичних районних держадміністрацій.

Наступного разу більшість активістів НСНУ зустрінуться вже 9 липня на з’їзді НСНУ. «Ми любимо перемагати й переможемо на наступних виборах, скільки б їх ще не було», — запевнив колег і пресу Борис Безпалий. Але чи вдасться досягнути такої серйозної й глобальної мети, якщо її реалізація вже на першому, по суті, формальному етапі розпочалася з такого неприкритого адміністративного тиску?