Затишшя після виборчого шторму,

Особисто в мене «похмільний» виборчий синдром затягнувся. Чи то організм не звик до таких от «перепоїв» інформацією, чи не часто «вживаю» подібне, а на перебіг «випивної хвороби», як відомо, впливає і кількість випитого, і частота подібних «свят душі». А можливо, занадто довго тяглося для моєї незвичної душі це «застілля», точніше, «загазеття» і «передекрання», бо за три передвиборні місяці «насьорбалася» інформаційного потоку добряче.

Десь iз тиждень голова поверталася з «оквадратненого» стану, набираючи округлих форм. І от чергового ранку зі світлої череди післявиборних днів після вівсянки з булкою на сніданок вирішила зважити, проаналізувати як виборець — «для чого це все було»?

Виборчий шторм, що не давав спокою місяців зо три, нарешті вщух, прибивши кожного до свого берега.

Переміг найсильніший. Лідер, який зумів довести народові, що на політичному горизонті є лише один шлях для України, і саме нині чинний Президент зможе бути й надалі гідним проводирем для народу по нелегкому шляху до економічного піднесення, заслуженої стабільності з тенденціями до постійного поліпшення. Близько 57 відсотків виборців віддали свої голоси Л. Кучмі, висловивши тим самим волю більшості «не міняти коней на переправі». Та своїм волевиявленням народ взяв на себе і певні зобов'язання. Самі обирали. Демократично, чесно, виважено. І тепер уже ніяк буде дорікати владі, паплюжити її вздовж і впоперек, звинувачуючи в усіх смертних гріхах. І щоб бути логічним після свого вибору, доведеться не винних шукати, а допомагати. Народ віддав більшість голосів Л. Кучмі, а разом з ним і аванс довіри. Бо не може наш народ без віри, не може в сутінках суперечок, суцільних недовір та пересторог поховати надії на світле і заможне майбутнє. Ці надії виявилися сильнішими за всі явні невдоволення, недоліки, обурення. Підпис на бюлетені став підписом на власній долі, вищою інстанцією для власного сумління. Час «балачок» просто віджив своє разом iз цифрою «57%». Минув час галасливих звинувачень, і настав час тихих надій?

На мою думку, того, хто програв, у другому турі виборів — немає. Петро Симоненко міцніше утвердився на позиціях лідера лівих, і його заяви про об'єднання після виборів усіх опозиційних сил навколо нього мають під собою цілком реальну основу: 37 відсотками відданих за нього голосів лідер комуністів підтвердив свій рейтинг серед електорату, або, завдяки виборчій кампанії, значно підвищив його. Не домігшись президентського крісла, «головний» комуніст нічого не втратив — очолювана ним фракція є найвпливовішою в парламенті, і з її думкою мають рахуватися. Та й сам товариш Симоненко, що напередодні президентського забігу виглядав не надто «конкурентоздатним», начебто «і вищим став, і в плечах поширшав». А «бальзаківський» вік для політика дає всі підстави думати, що для Петра Миколайовича чимала частина виборчо-політичного життя ще попереду.

Непогано закінчив передвиборний бій Олександр Ткаченко. Добряче «засвітився» в «канівській четвірці», посиливши цим самим увагу преси й до своєї і без цього досить поважної персони, розігрівши навкруги політичну атмосферу, і зумів вийти з передвиборного шторму сухим і неушкодженим. Після розладу в «канівській четвірці», коли результатом інтригуючих обіцянок «висунути єдиного» стало цих «єдиних» аж два, пан Ткаченко зробив поворот штурвалом вліво, зумівши обминути рифи, що несподівано виникли на шляху, — зняв свою кандидатуру на користь П. Симоненка. Чи вірив він у перемогу комуністів — хтозна, але те, що заручився підтримкою фракції Комуністичної партії в парламенті, — напевне. Та й чималий електорат Симоненка став у якійсь мірі лояльнішим до пана Ткаченка. Отже, Олександра Миколайовича теж можна умовно вважати таким, що свою виграшну карту на виборах не прогавив.

У рядi майже фантастики було те, що П. Симоненко зніме свою кандидатуру не менш як за сім днів до другого туру виборів на користь «третього» (або, можливо, й «четвертого» (!)) в списку претендентів, чи вже екс-претендентів на найвище крісло після 31 жовтня, як і те, що товариш Симоненко відмовиться від передвиборної боротьби менш як за сім діб до виборів. Тоді у виборчому списку була б лише одна кандидатура, за якою потрібно було б набрати 50% голосів плюс 1 голос виборців, а в разі недосягнення такого результату — все спочатку: висунення кандидатур, збирання підписів, реєстрація, вибори, тобто гроші, гроші й гроші з напівпорожньої державної скарбниці. Та дива не сталося, і добре, що хоч тут наш народ «заощадив».

Наталії Вітренко деякі соціологічні опитування «пророчили» кращий результат, прогнозуючи вихід у другий тур. Та половинний рейтинг лідера комуністів (близько 11 відсотків) спростував чи то «дуті» бажаним прогнози, чи то віру в те, що «комуністично налаштованих» виборців не так багато. Або просто «захвалювання» соціологічних опитувань пригальмували стартову швидкість єдиної жінки-кандидата в передвиборному забігу.

Євген Марчук довів свою твердість, виваженість рішень. І як результат — непоганий показник підтримки народу, і ще кращий — підтримки влади. У Євгена Кириловича є реальна можливість попрацювати для блага народу не з опозиційної трибуни, а у новому для нього кріслі секретаря Ради національної безпеки і оборони. Хоча шкода, що «канівська четвірка» не дала Є. Марчуку шанс, висунувши його єдиним претендентом, адже задум організаторів цього передвиборного ходу мав усі шанси поставити мат на політичній дошці. Трішки б єдності гросмейстерам...

Хто за ким серед тих, хто програв на виборах, для декого все ж було важливо. Лідери обох частин Руху навряд чи вірили самі в свою перемогу, але з передвиборної доріжки не зійшли, допомігши тим самим своїм однодумцям, більш «прохідним», набрати більше голосів. Президентські вибори, схоже, стали для Ю. Костенка та Г. Удовенка виборами «першого» в Рухові, хоча рейтинг Народного руху значно знизився за останній час саме через такі от «міжусобиці».

Інші ж прізвища кандидатів виборці, схоже, вже встигли забути. Бо ж про яку популярність можна говорити, коли політик для реєстрації себе як кандидата на посаду Президента набирає один мільйон підписів, оскаржує в суді відмову ЦВК в реєстрації, а на виборах набирає лише сто тисяч голосів чи й того менше. Ці кандидати, вочевидь, беручи участь у виборах, хотіли утвердити своє «я», засвітитися, використати передвиборну трибуну як рекламний ролик власної персони. А для деяких виборців, особливо літніх, створили певні незручності — спробуй серед кільканадцяти прізвищ знайти потрібне!

Через велику «довжину» виборчих бюлетенів, попри всю роз'яснювальну роботу членів комісій, було в першому турі багато недійсних бюлетенів. Вийшло, що, беручи участь у виборах з вигодою для себе, деякі «непрохідні» кандидати, до того ж, побічно відібрали голоси в інших кандидатів плутаниною з масовістю тих, хто бажає скуштувати президентського хліба.

Не обійшлося на виборах і без детективних сюжетів — таких, як теракт у Кривому Розі. Щиро співчуваю людям, простим виборцям, що постраждали від вибуху на горезвісній зустрічі з Наталією Вітренко. Єдина жінка-кандидат відбулася незначними пораненнями, а резонанс вибуху струснув усе наше суспільство. Хтось спробував використати криворізький кривавий відгомін у боротьбі з одним із найбільш реальних претендентів на президентський пост О. Морозом. Бо ж часу на вияснення, хто винен, не було, а тінь від плями на штаб кандидата, кинута непідтвердженими свідченнями свідків і миттєво розтиражована ЗМІ на всю країну, все ж таки впала на одного з лідерів президентської гонки і, можливо, таки загальмувала зростання його популярності серед виборців.

На зустріч iз кандидатом на посаду президента виборці йшли, мов на пошуки справедливості. Шкода, що хтось із криворіжців втратив назавжди віру в неї, потрапивши на лікарняне ліжко чи й ставши інвалідом. Ці прості люди, що втратили від осколків гранати своє здоров'я, люди, які випадково стали жертвами передвиборних інтриг і брудної боротьби, що таки переступила межу крові, — єдині, мабуть, хто програв на цих виборах.

Добре було б, коли б ці вибори справді не мали тих, хто програв. Коли б у виграші залишилися не лише певні політичні сили, а й народ. Щоб ці вибори, що таки зберегли демократію і незалежність, стали «керівництвом до дії» задля блага тих, хто це «керівництво» підписав Президентові 15 мільйонами своїх підписів. Підписів довіри і надії чи безсилля перед, не дай Боже, новими потрясіннями і «перебудовами»? Та все ж ранком 15 листопада ми прокинулись в тій же країні, в тому ж політичному вимірі. Життя триває. Розмірено, спокійно, стабільно.

Вибори-99 — вже історія. А вона iз своєї висоти зробить висновок. Пізніше. А жити ж нам сьогодні, після «залицянь» п'ятнадцяти «найкращих і найгідніших», сп'яніння від такої уваги та «похмільного синдрому».

Особисто для мене одним із критеріїв оцінки стабільності є й булочка до чаю на сніданок щодня, до якої я звикла. Чисто по-обивательськи, але ж гаслами-обіцянками ситий не будеш. Та й можливість у мене ось так відверто сьогодні виговоритися, вочевидь, є саме завдяки тим 15 мільйонам підписів з «вчорашнього дня».

Виговорилися, вилили з душі наболіле. Цілу осінь шум пожовклого листу переплітався в гомоном передвиборних баталій. Опало листя, пройшли вибори. Все вщухло. До нового сезону?