Зворотний відлік
Ще під час минулої парламентської каденції увійшло в моду з будь-якого приводу згадувати надане главі держави Конституцією право розпустити Верховну Раду. Це можна робити в разі неспроможності останньої почати роботу впродовж тридцяти днів. Згадана тридцятиденка набула ледь не магічного значення і, як це буває в таких випадках, почала самостійне життя. Щойно окремі депутати й цілі фракції періодично хапалися за своє право оголошення імпічменту, як опоненти починали лякати Верховну Раду розпуском через нездатність зібратися. Деякі полохливі парламентарії дійшли в цьому процесі до відвертого марення. Вони приїжджали до столиці під час парламентських канікул, аби терміново зібратися, якщо хтось захоче приєднати відпустку до тих страшних тридцяти днів. Реально ніхто досі як слід не знає, що то за тридцять днів, з чим їх їдять, тобто як цим правом слід користуватися. Офіційно «лічильник» для парламенту жодного разу не вмикався. Хоча неофіційні натяки на те, що «зворотний вiдлiк» почався, звучали й звучать регулярно.
Варто було Верховній Раді загрузнути минулого вівторка в малопродуктивних консультаціях, як координатор парламентської більшості Степан Гавриш знову нагадав про сумнозвісні тридцять днів. На тлі заяви бютівця Олександра Турчинова про намір блокувати роботу законодавчого органу до «переможного» для своєї фракції кінця, привід для розмов про парламентську кризу дав сам спікер Володимир Литвин.
Справді, чому б і не поговорити про парламентську кризу? Принаймні виглядає вона реальніше, ніж криза конституційна, яку опозиційні фракції допомогли вгледіти в Україні аж в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Конституція поки що, судячи з усього, в повній безпеці. Бажання розглянути та ухвалити ще два проекти змін до Основного Закону, висловлене на початку тижня тими, хто сам агресивно заважав наприкінці грудня ці проекти розглядати, є свідченням того, що жодних ознак конституційної кризи немає. Є пропозиції щодо внесення змін до Конституції, які були завжди й будуть з’являтися доти, поки носії влади в Україні не навчаться цю владу цивілізовано одне одному передавати. Натомість криза парламентська виглядає вірогідніше, принаймні в розмовах.
Що стосується перспектив перерозподілу влади, а саме про це політичні сили думають нині по двадцять п’ять годин на добу, то Верховна Рада ще не вичерпала свого потенціалу. Можна припустити, що є політики, які згодні на припинення повноважень парламенту взамін на недоторканність Конституції, або, простіше кажучи, незмінність правил вибору президента. На поверхні простий розрахунок: коли я стану президентом, то організую такі вибори до парламенту, які мене повністю влаштують.
Про серйозну, системну роботу вищого законодавчого органу можна поступово забувати. Верховна Рада просто приречена в рік президентських виборів не займатися нічим іншим. Хіба що проштовхнути під шумок пару-трійку як слід пролобійованих законопроектиків. Якщо навіть замурувати сесійну залу монолітним залізобетоном, звідти навесні все одно почнуть масово проростати кандидати на найвищу державну посаду. На це нема ради.
У тому разі, якщо депутати знову почнуть нищити електроніку, апарат ВР матиме нагоду проконсультуватися із зв’язківцями, які налагодили випуск таксофонів, що не розбиваються, або з банкірами, які облаштовують такі самі непідступні для неозброєних кувалдою рук банкомати. Якщо обійдеться без руйнувань, можна буде спостерігати за особистими стосунками народних обранців, підстерігаючи в кулуарах з відеокамерою момент наближення парламентаріїв із ворогуючих фракцій одне до одного на критичну відстань. Цим можна буде розважатися аж до моменту, коли стануть відомі результати компромісу, на який готові піти практично всі. Залишилось зробити попередні умови не занадто неприйнятними для опонентів.
Найбільш надійною запорукою неминучого розв’язання парламентської кризи є непереборне бажання більшості опозиціонерів таки прийняти закон щодо пропорційних виборів. На місці більшості автор би цей закон схвалив якнайшвидше. Щоб опозиція змінила об’єкт своєї уваги й почала, перепрошую, консультуватися всередині себе щодо місць у майбутніх списках. Це вам не вибори президента, який в будь- якому випадку буде лише один. Це питання майбутнього кількох сотень далеко не останніх в країні людей, які принаймні самі такими себе вважають. Тут прогноз зробити нескладно: як тільки вартість прохідного місця в партсписку зрівняється за порядком з витратами на «освоєння» виборчого округу, суперечки навколо пропорційного виборчого закону зійдуть нанівець.
Та це все буде згодом. Поки що привид парламентської кризи ще блукає коридорами споруди на вулиці Грушевського й навіть набуває інколи реальних обрисів у фігурах штатних верховнорадівських ньюсмейкерів. У разі бажання відлік тридцяти днів до свого розпуску Верховна Рада може розпочати хоч із учорашнього, хоч із позавчорашнього дня. Це нікому не заборонено. Інша річ, що справжній відлік в коридорах української влади йде за іншим годинником...
