Ви серйозно, панове?

Тема реформування науки, порушена на сторінках «Дня» (№40, 5 березня та №41, 10 березня), зачепила вчених за живе. У науковому середовищі знайшлися незгодні з тими порадами, які дали уряду дев’ятеро докторів наук у статті «Симптоми тяжкої хвороби». Найбільше нарікань викликала пропозиція «провести атестацію наукових працівників (обов’язково включно з академіками та членами-кореспондентами)». Наприклад, на думку доктора фізико-математичних наук Леоніда Шульмана, це в принципі неможливо, оскільки відсутні критерії цієї атестації. Доктор медичних наук Юрій Губський і зовсім називає таку ідею витівку «широкомасштабним соціальним експериментом із погано прогнозованими наслідками для тих, хто становить інтелект нації».

Словом, сьогодні «День» публікує статті двох відомих й авторитетних вчених. У них Юрій Губський і Леонід Шульман доводять, чому запропоновану дев’ятьма докторами наук концепцію реформування науки не слід втілювати в життя.

Проблема організації наукової діяльності та доля науки в новій Україні загалом як найважливішого соціального інституту, невід’ємного елемента культури сучасної політичної нації й інструмента побудови цивілізованої європейської держави, порушена в останніх публікаціях газети «День», не може, звісна річ, залишити байдужим нікого з професійних наукових і так званих науково-педагогічних працівників (маючи на увазі при цьому докторів і кандидатів наук, які працюють на кафедрах вищих навчальних закладів).

У контексті сказаного є особливо цікавою стаття в «Дні» від 10 березня 2005 р., підписана дев’ятьма докторами наук, співробітниками Національної академії наук України. Не робитимемо спроб переказувати основні положення вказаної публікації, вважаючи, що вони відомі колу читачів, які побажають ознайомитися з запропонованими тут, також безумовно суб’єктивними, тезами.

Стаття О. Габовича, В. Кузнєцова, І. Кашуби та інших складається з двох частин. У першій пропонується загальна оцінка стану «вітчизняної науки», при цьому як основний суб’єкт такої розглядають майже виключно установи НАНУ, що вже саме по собі викликає певні сумніви в репрезентативності проведеного аналізу. При цьому автор цієї публікації, не з чуток знайомий зі станом багатьох близьких йому за професійною діяльністю наукових центрів (принаймні, Києва), не може насамперед погодитися з тезою про занедбаність більшості наукових лабораторій в Україні, і міг би навести як приклади діяльність не одного активно працюючого у сфері біомедицини наукового колективу і, відповідно, лабораторій і відділів інститутів, як НАН, так і АМН України. Крім того, дивує, м’яко кажучи, дивна оцінка професійних якостей вчених, які працюють в українських вищих навчальних закладах, хоча, звичайно ж, при цьому має йтися не про сотні новоявлених «університетів» і «академій» усілякого персоналу — закладів переважно комерційного профілю, що виникли лише внаслідок бурхливої ліцензійно-акредитаційної діяльності МОН на чолі з його багаторічним двічі орденоносним міністром… Виступаючи в ролі одного з тих самих «ймовірних опонентів», автор стверджує, що, попри неабиякі фінансові труднощі, доктори наук, які працюють у вищих навчальних закладах (а саме про категорію осіб цього рівня йдеться в дискусії), знаходять можливості знайомства з науковими досягненнями західних колег. Більш того, автор сміє заявити, що протягом останніх років (порівняно з початком і серединою 1990-х років) ситуація поступово покращується: наукові інститути та ВНЗ опановують мистецтво отримання зарубіжних грантів, вчаться самі заробляти гроші (ВНЗ, зокрема, за рахунок відновлюваного притоку іноземних студентів), розширюється участь наших учених у міжнародних конференціях, накопичення фінансових коштів дозволяє поступово закуповувати західну наукову літературу, оплачувати послуги електронних джерел інформації, в лабораторіях з’являються сучасні вимірювальні прилади та хімічні реактиви, раніше практично недоступні в Україні…

Автор живе та працює на реальній землі і, безумовно, поділяє справедливу загальну тезу про скрутне становище української науки та про відсутність у суспільстві й у влади розуміння значущості фундаментальних досліджень. Разом із тим, автор вважає, що навряд чи істинною і, тим паче, головною причиною такого явища є неправильна, отримана від «радянського часу», форма організації наукових досліджень. Причини тут набагато глибші, і лежать вони насамперед у системній політичній, економічній і соціальній кризі, що охопила держави та народи Східної Європи — колишні республіки Радянського Союзу… Більш того, якщо подивитись на проблему трохи ширше, людство загалом, включаючи найбільш економічно розвинені держави Заходу, вступило в кінці ХХ століття в смугу цивілізаційної кризи, однією з ознак якої є глибоке розчарування людей у тому, що подальший науковий прогрес принесе їм звільнення від численних бід і страждань, у тому числі воєн і голоду… Усе це — окрема, складна тема, але саме тому таким непростим, потребуючим колосальних зусиль усієї консолідованої нації на чолі з чесною та політично відповідальною владою, виявився вихід із кризи держави Україна. І тому запитання «чому серед українців немає Нобелівських лауреатів?» не може сьогодні мати простих відповідей із рецептами, що дають майже миттєві ефекти…

Проте, намагаючись відповісти на сакраментальне запитання «куди йдуть гроші?», шановні підписанти як головні винуватці, безумовно, неприпустимо низьких зарплат українських вчених і вкрай недостатнього фінансування всієї інфраструктури наукових досліджень, обирають керівництво НАНУ, директорів інститутів, а також вчених із академічними званнями членів-кореспондентів і академіків… Особливо чомусь непокоїть наших докторів наук наявність у директорів інститутів персональних автомобілів… А наявність на вулицях Києва багатотисячної армії мерседесів і джипів, що належать новоспеченим молодим нуворишам, вас, панове, не тривожить? А мені ось вельми цікаво, що ви робитимете з авто, відібраним у директора (продасте його та розтратите всі гроші за кілька місяців чи віддасте його аспіранту Петі, а потім через кілька місяців викинете на звалище?). Можна лише пожалкувати, що аргументація дев’яти докторів наук у цьому питанні вирізняється суто більшовицькою логікою, повертаючи нас до минулих років та понять зрівняльного комунізму: «Ми, управління будинку, — з ненавистю заговорив Швондер, — прийшли до вас після загальних зборів... на яких стояло питання про ущільнення квартир будинку…»

Та й крім уразливості моральної позиції підписантів (але хто в наш час про такі дрібниці думає…), порівняння відмінностей у зарплатах доктора наук і члена академії в СРСР і сьогоднішній Україні страждає на явну некоректність… Хочеться думати, що підписанти не гірше за всіх розуміють, що порівнювати треба не формальні цифри в карбованцях і гривнях, а реальну купівельну здатність цих валют у відповідні періоди часу. При цьому доплати за академічне звання в СРСР у розмірі 175 (350) карбованців (для члена-кореспондента й академіка, відповідно) порівняно з сьогоднішніми доплатами в 1500 (2500) грн. на тлі абсолютно іншого масштабу цін наповнюються зовсім іншим економічним змістом — нащо ж лукавити, панове? Та й що ви збираєтесь далі робити з цими грошима, відібравши їх у немолодих (у більшості своїй) членів НАН і АМН? Звичайно ж, розділити на всіх… Але ж усе це вже було, панове-товариші, — і навіть говорити про це в наш час якось ніяково… Мимоволі згадується модна в період боротьби з КПРС притча про стару баронесу, яка в 1917 році з подивом і нерозумінням дивилася з вікна своєї квартири на Невському проспекті на натовпи людей з червоними прапорами. «Чого хочуть ці люди?» — спитала баронеса в служниці. — «Вони хочуть, щоб не було багатих». — «Дивно, — промовила баронеса. — Мій дідусь-декабрист хотів, щоб не було бідних…»

У зв’язку зі сказаним, друга частина згаданої статті (Що робити? та Пропозиції), у якій більшість пропозицій зводиться до тез «ліквідувати», «позбавити», «виключити з рядів», «припинити порочну практику» та «заборонити», викликає, на жаль, ще більший подив своїм фіскально-обмежувальним пафосом... Складається думка, що підписанти — професійні дослідники в області фізико-математичних і філософських наук, зраджують одному з основних постулатів будь-якого наукового дослідження — суворій послідовності інтелектуального процесу з доведенням його до логічних результатів… Почнімо з головної та глобальної пропозиції авторів статті — провести загальну атестацію наукових співробітників (боронь Боже, не забувши таких чомусь нелюбимих академіків і членів-кореспондентів…) При цьому як до розробки принципів, так і проведення цієї атестації мають бути залучені, звичайно ж, любі нашим реформаторам «зарубіжні фахівці» — «французики з Бордо», якщо ви, читачу, ще не забули класики… Але ось далі йде найодіозніше — тільки особи, які пройшли таку паранаукову люстрацію, отримують «право на подальшу державну підтримку» (тобто, кажучи нормальною мовою, право займатися своєю професійною діяльністю в державних установах, отримуючи при цьому зарплату, а ще зрозуміліше кажучи, фактично пропонується позбавити цих людей і їхні сім’ї легальних коштів для існування, оскільки справжні доктори та кандидати наук — це ж особистості, найменше пристосовані до повсякденного практичного життя…) Залишимо осторонь наївну безглуздість організаційних можливостей проведення такої масової акції з розряду Berufverboten — на кшталт: «хто її проводитиме; хто платитиме новим політкомісарам від науки з іноземними прізвищами; на підставі яких законів або під- (а, точніше, без-) законних актів це проводитимуть тощо». Спитаймо про найголовніше — панове, це у вас жартівлива пропозиція з розряду тих, які добре обговорити в інститутській курилці, чи ви це серйозно? Дев’ять докторів наук (із них — три доктори філософських наук), які претендують на голос передового загону наукової спільноти НАНУ, на сторінках престижної всеукраїнської газети з цілковитою певністю пропонують широкомасштабний соціальний експеримент із погано прогнозованими наслідками для доль сотень тисяч людей, які становлять (про всіх можливих обмовках) інтелект нації! Та ще й у сьогоднішній такій непростій і надто напруженій обстановці в українському суспільстві, коли досить групи близьких до влади авантюристів і так званих політтехнологів, щоб реалізувати майже будь-яку ідею з метою отримання негайних політичних дивідендів?! Ви гадаєте, читачу, що це все неможливе, і ми згущуємо барви? Новітня історія нашої країни показала нам, що з допомогою політтехнологій й адмінресурсу можна організувати практично все — лише ціна цього буде різною…

І знову — шквал вогню в бік такого, очевидно, близького серцям підписантів «інституту академіків і членів-кореспондентів». У пропагандистський пострадянський побут міцно ввійшов уже затертий на сьогодні штамп — досить оголосити, що який-небудь державний, суспільний або культурний феномен пов’язаний із «тоталітарним» режимом або навіть часом, — і для подальшої його дискредитації вже жодна фактологічна критика не потрібна. Усе дуже просто — «інститут — ліквідувати», «щомісячних надбавок до зарплати — позбавити». Знову реанімують пропозицію про обмеження можливостей роботи на посадах директорів і ректорів НДІ (вищих навчальних закладів) 65 роками… А чи чули, підписанти, про таке поняття, як дискримінація за віковою ознакою? Та й як тут не пригадати один із улюблених виразів нашого вчителя, мудрого академіка В.В. Фролькіса, одного з класиків сучасної геронтології, тобто науки про старіння, про те, що вчені діляться не на молодих і старих, а зовсім за іншою ознакою…

Президію НАН і «відповідні органи інших державних академій» також пропонують ліквідувати, а прикладні інститути повинні підпорядковуватися (чомусь) Міністерству економіки. Хай уже краще Міністерству охорони здоров’я, принаймні, співробітникам цього НДІ буде легше вирішувати свої медичні питання… А якщо говорити справді серйозно, то проблема функціонування та відомчої підпорядкованості галузевих або так званих прикладних інститутів існує як у НАН, так і в Академії медичних наук. Тільки ось вирішувати ці проблеми слід не методом кавалерійських атак…

За пропозицією авторів розглядуваної статті, «усі мінімально необхідні адміністративні та регулюючі фінансово-господарські функції забезпечення діяльності наукових інституцій покласти на відповідні відділи Міністерства науки та освіти». По перше, навряд чи ці функції такімінімальні, думаю, що принаймні сотні мільйонів доларів там усе-таки крутяться, а, по-друге, — навіщо все це? — просто тому, що підписантам чиновники департаментів Міністерства освіти та науки якось миліші за відповідних функціонерів із Володимирської? Мені — то ні, мені взагалі здається не зовсім правомірним застосування поняття і принципів роботи «міністерства» щодо наукової діяльності, а «президія академії» звучить якось інтелігентніше… Та й чи уявляють собі підписанти реальний рівень дезорганізації діяльності такої складної системи, як сукупність інститутів НАН при такій масштабній реконструкції, та ще й здійснюваної з не до кінця визначеними завданнями? І звичайно, один із головних перлів наших реформаторів та й узагалі окраса всього — це створення Наукових національних професійних рад, які — тримайтеся, читачу! — не більше і не менше, а здійснюватимуть «професійний нагляд за науковою діяльністю» (виділено мною. — Ю.Г. ). Надзвичайно цікаво також, що вищезгадані ради з такими грізними повноваженнями здійснюватимуть свою діяльність «на громадських засадах» — ось і добре, ось все і стає на свої місця, — ви відчуваєте, читачу, як одразу повіяло тим, рідним, радянським (народні дружини, ленінські заліки та суботники, «наздоженемо та переженемо»), коли все було безплатне, тобто «на громадських засадах». Та ось лише час змінився, й одразу ж виникають неприємні запитання — а за рахунок чого ж ці високоповажні гуру зароблятимуть собі на життя? — тобто передбачається, що вдень вони стоятимуть біля лабораторних столів або займатимуться бізнесом (це можна, адже це не державні службовці, ставлення до яких у наших дев’яти докторів наук чомусь ще підозріліше, ніж до академіків...), а вечорами наглядатимуть за наукою — отакі різносторонні особистості. Пам’ятаєте, як у Маяковського — «В деревнях — крестьяне. Бороды веники. Сидять папаши. Каждый хитр. Землю попашет, попишет стихи». (Браво, Володимире Володимировичу! Що значить — справжній класик — і таке передбачив!)…

І про державних службовців — пропозиція, що стосується заборони для осіб, залучених до державної діяльності та колишніх народних депутатів, займати протягом подальших п’яти років керівні наукові посади, безумовно, також із розряду прямих порушень прав людини… А щодо «заборонити вченим радам навіть розглядати» дисертації, підготовлені державними діячами, службовцями та бізнесменами, то це взагалі — п’ять балів! До цього не додумався навіть наш рідний ВАК, якого тільки лінивий не обвинувачує в бюрократизмі та заборонній політиці.

Але ж ні, звісно, все не так просто… До вже висловленої вище аргументації про академічні стипендії, які не дають спокою підписантам, додамо лише, що, як окремі (не пов’язані безпосередньо із освітніми структурами) наукові центри, так і різні види державної фінансової підтримки вчених аж ніяк не є винаходом керівництва СРСР, а існували здавна — принаймні, вже в XIX столітті в найбільш передових на той час європейських країнах. Унікальність національного досвіду різних країн із організації наукового і навчального процесу обумовлена історично. Як наслідок, його неможливо прямо перенести в інше цивілізаційне середовище, як це вже робиться зараз у відношенні «Болонского процесу» у ВНЗ України...

Так, українська наука перебуває в дуже важкому становищі, що явно не відповідає як реальному творчому потенціалу нації, так і амбіціям та історичним традиціям народу, а також — сьогодні — проголошеному керівництвом держави європейському вибору. Проте на відміну від підписантів, автор вважає, що все ж головною проблемою є вкрай низьке цільове фінансування наукових установ як за рахунок бюджету, так і інших, у тому числі приватних, джерел, для чого необхідна розробка відповідної нормативної бази. При цьому має йтися не лише про власне НДІ (і не тільки академічні, а й так звані галузеві), а й особливо (!) про наукову тематику, що розробляється на кафедрах вищих навчальних закладів, які лише за цієї умови можуть стати справжніми центрами фундаментальних наукових досліджень (інші біди вузівської науки, головна з яких — абсолютно не відповідне жодним «Болонським» нормам педагогічне навантаження вчених, які працюють у ВНЗ, — предмет окремої розмови). Разом із тим, на думку автора, більшість наявних проблем може бути вирішена лише шляхами розумного поєднання справжнього зростання фінансового потенціалу країни з політичною волею влади до проведення реальних реформ зі створення (а в деяких галузях — відродження) інфраструктури української науки, що відповідатиме сьогоднішнім, а ще більше — завтрашнім потребам суспільства. І шукати, і пропонувати нові форми організації наукової діяльності в нашій країні, звичайно ж, абсолютно необхідно. Але! — недемократичність у президії або НДІ будь-якої академії, або ВНЗ (незалежно від того, кому ми їх завтра підпорядкуємо) залежить не лише (і думаю, не стільки) від неправильної адміністративної організації їхньої роботи, адже пропоновані, наприклад, у розглядуваній статті вибори керівників у вищих навчальних закладах уже давно здійснені… Справа, швидше за все, в соціальній незахищеності наших наукових і науково-педагогічних працівників, подальша доля яких (і не тільки наукова!) прямо залежить від того матеріального забезпечення, хай невеликого, яке їм надають їхні роботодавці, — і думати треба саме про це, і вирішувати треба саме ці питання. І соціальний статус вчених у нашій країні також треба піднімати різними способами! Але про що може йтися, коли наш Президент, проголошуючи прихильність країни до європейських цінностей і перераховуючи різні категорії українських громадян, яким необхідно полегшити візовий режим для поїздок до Німеччини, назвав майже всіх — і студентів, і спортсменів, і бізнесменів, крім… вчених?… Образливо, чесно кажучи, і — почуття безперспективності….

Тому автор вважає, що вся складна багатогранна діяльність із адаптування української науки до вимог, які висуває сьогоднішній розвиток країни, може бути здійснена лише в рамках громадянського суспільства, в цьому випадку — постійного, організованого та конструктивного діалогу наукових спільнот із владними структурами. З огляду на особливий характер наукової діяльності як одного з найбільш вразливих та ранимих елементів культури будь-якого суспільства, всі реформи саме в цій сфері вимагають надзвичайно обережного та зваженого підходу.

P.S. Згідно з інформацією газети «День» від 11 березня 2005 року, в проекті змін до держбюджету на 2005 рік уряд скоротив фінансування НАН України загалом на 144 млн. грн., при цьому значно скорочуються витрати не лише на власне проведення наукових досліджень, а й на зарплату наукових співробітників…

Так, виявляється, все справді дуже серйозно… Що ж далі?