Замкнута культура приречена на деградацію
Ще раз переглядаю на четвертій сторінці «Дня» (№ 16 від 02.02.2010) рідкісну добірку відповідей читачів «Российской газеты» на запитання «Яку Україну я люблю?» і думаю про стосунки українців і росіян... Політолог Гліб Павловский з Москви, прочитавши думки деяких українських громадян про те, «Яку Росію ми любимо?», пише: «...Вони нам: не така ти, Росіє! А ми, дивлячись на них: як же ви такими стали?! Що ж ми з вами зробили?! Звичайно, ми в якомусь сенсі відповідальні за політичний, суспільний та культурний занепад України...». Не будемо, однак, далі цитувати його, щоб не перевантажувати свідомість шанувальників «Дня».
Скажемо тільки, яка відвертість: «Що ж ми з вами зробили?!» Прямо важко повірити, як московський політолог зміг в цьому зізнатися! Можливо, дійсно цілюще відчуття провини у нього як у громадянина Росії прокидається?! Читач, напевно, звернув увагу на важливий висновок, який у своєму відгуку «Назрілий діалог» нещодавно зробила університетський професор Євгенія Сохацька: «Замовчувати російську імперіалістичну жорстокість щодо України — принаймні не лише ненауково, а, я б сказала, нечесно» («День» № 24—25 від 12—13. 02. 2010). Саме так — виявлену до українців жорстокість не можна замовчувати! А хіба може нормальна людина не жахатися, думаючи про геноцид проти українського народу в період Голодомору 1932—1933 рр., який був прямим результатом московсько-комуністичної політики тоталітарного сталінського режиму, більшовицької влади?
Ви запитаєте: «А при чому тут Павловский?» Та як же! Цей пан — не пересічна людина в російському політологічному співтоваристві, свідченням чого служить хоч би те, що в «Российской газете» саме йому надали можливість першим відповісти на вже згадуване вище запитання. Він, як мені видається, знайомий з роботами відомого російського мислителя Г. П. Федотова, який ще в 1933 р. з гірким здивуванням запитував співвітчизників: «Чому Росія — християнська Росія — забула про покаяння? Я говорю про покаяння національне, звичайно... Ця бездушність національної совісті сама по собі є найсильнішим симптомом хвороби» (Федотов Г. П. О национальном покаянии // Судьба и грехи России: Избр. статьи по философии русской истории и культуры. — СПб., 1991. Т. 2 — С. 47). Яка важлива думка!
Звичайно, ви добре знаєте, це нелегко — спробувати зрозуміти і засудити себе, але дуже важливо. Напевно, точніше за багатьох інших в Росії це одного разу висловив видатний діяч суспільної думки і культури Петро Чаадаєв: «... Ми, так би мовити, як нам і належить призначені бути справжнім совісним судом з багатьох позовів, що постали перед великими трибуналами людського духу і людського суспільства... Ми будемо справді вільні... лише з того дня, коли цілком усвідомимо пройдений нами шлях, коли з наших вуст, всупереч нашій волі, пролунає зізнання у всіх наших хибних поглядах, у всіх помилках нашого минулого, коли з наших надр викинеться крик розкаяння і скорботи, відгомін якого наповнить світ. Тоді ми природно займемо своє місце серед народів, яким призначено діяти в людстві не лише як тарани або дубини, але й як ідеї» (Чаадаев П. Я. Статьи и письма. М., 1989. С. 157). Абсолютно очевидно: звучить разюче сучасно й для інших народів... Ну, скажіть, поклавши руку на серце, хіба він не правий? Що не думайте і як не заперечуйте, але користь від покаяння безперечна. Ще б пак: адже воно є складовим елементом перетворення сучасного. СКЛАДОВИМ! — і цим усе сказано. «Наївно думати, що можна змінити сучасне, не змінюючи минуле (так само як «виправити» минуле, не зачіпаючи сучасного). Вища єдність суспільства — це єдність ціннісної і структурної організації минулого і сучасного, живих і померлих. У цих двох царств завжди єдиний організуючий принцип. Так що рух живих неминуче непокоїть прах померлих» (Ионин Л. Г. ...И воззовет прошедшее //Социологические исследования. 1987. №3. С. 72). Так, відчуття особистої провини за спільний злочин — це потужний моральний двигун суспільства, і міра внутрішньої готовності до покаяння є міра морального його видужання. Коли людина кається, вона протиставляє себе нову собі такій, якою вона в минулому була. Те ж саме відбувається і з суспільством, яке прийшло до руху...
Хтось, напевно, з цим не погодиться. Про що говорити, коли є факти, їх переконливість вірогідна. Так, відразу ж після розгрому гітлеризму ліберальна інтелігенція ФРН поставила перед національною суспільною самосвідомістю проблему «німецької провини» (К. Ясперс). І хоч досить скоро в конфронтації з авторитарним соціалізмом стали виникати реваншистські тенденції, проте нове осмислення провини гітлеризму наприкінці 60-х спричинило різку критику таких тенденцій й сприяло зміцненню буржуазної демократії (згадаємо хоча б роботу того ж Карла Ясперса «Куда движется ФРГ?». М., 1969).
Ось ця-то проблема національної відповідальності, наголосимо ще раз, й вимагає до себе підвищеної уваги, коли йдеться про взаємовідносини українців і росіян. «Тим часом у реальному житті, — як свого часу вірно зауважив київський філософ Віктор Малахов, — жорстока правда про хибний історичний вибір і скоєні несправедливості нерідко породжує, навпаки, спалахи ураженого самолюбства і озлобленості; замість розкаяння, таким чином — упертість щодо вчиненого гріха» (Малахов В. А. Диалог, открытость, ответственность в межнациональных отношениях // Диалог украинской и русской культур: Материалы международной научно-практической конференции (24—26 октября 1996 г.). К., 1997. — С. 174). І ще — цей збірник і сьогодні не втратив своєї актуальності, тому що його матеріали переконливо показують: саме діалог збагачує українську і російську культури, є одним з найважливіших засобів зміцнення взаємозв’язків між українцями і росіянами.
Так що без діалогу нам ніяк не обійтись. При цьому автор просить читачів врахувати: під культурами ми розуміємо широкий пласт духовності, який не зводиться лише до художньої культури та її продуктів. Під цим ми розуміємо весь той простір, у якому проявляються результати людської діяльності, що має певні етнічні, національні відтінки. Я взагалі вважаю, що будь-якій культурі є чому повчитись у сусідніх народів. Замкнена культура, на наш погляд, приречена на деградацію.
Не будемо приховувати, подібні етичні проблеми стоять і перед українською, і перед іншими національними культурами. Так, для України, яка, на жаль, також у своїй історії грішила, — невже було б зайвим спробувати усвідомити власну відповідальність, власну провину перед іншими навколишніми народами? Можливо, нам з їх національною пам’яттю і гордістю поважливіше треба б, а?! Відомий український педагог Василь Сухомлинський слушно зазначав: «Відчуття провини — не самокатування, а муки совісті, прагнення до етичної незаплямованості і порядності».
Інакше кажучи, хочеш бути хорошим, — не будь нехорошим! Ми живемо дуже близько один від одного. Так що одна з найважливіших цілей нашого буття — шанобливо ставитися до своїх сусідів. Як інші народи до нас відносяться, це, безумовно, їх вибір: у одних до цього дня в честі право сильного і право хитрого, у інших — право справедливості і взаємності. Ми ж повинні ставитися по-доброму до навколишніх, обстоюючи при цьому свої національні інтереси. Добрі взаємини — це як гроші в банку: чим більше ви їх зберете і пустите в обіг, тим багатшим станете. На жаль, елементарна, здавалося б, вимога поєднання самоповаги та відповідальності важко пробиває собі дорогу в сучасній самосвідомості; періодичний обмін взаємними ущипливими шпильками в нинішньому міжнаціональному діалозі річ незрівнянно більш звична, ніж мужнє визнання власної відповідальності і провини — навіть у найочевидніших випадках.
Ну, а закінчу тим, з чого розпочав. Мало просто бажати, щоб інші народи нас любили: ми самі повинні бути добрими, послужливими та уважними до сусідів, навколишніх. Господи, даруй нам мудрість діяти саме таким чином!
