Архієрейський собор у Москві: чого чекати Україні?

Не можна сказати, що цими днями увага всіх росіян, українців і жителів країн СНД повністю прикута до архієрейського собору РПЦ, що проходить у Москві. Навіть реакцію журналістів (які, між іншим, на самі засідання не допущені і задовольняються брифінгами для преси) важко назвати чимось більшим, ніж просто ввічливий інтерес. Тим часом подія це досить значна, і не в останню чергу для України.

Що ж до самої Росії, то тут, мабуть, найважливішим буде той факт, що вперше в новітній історії цієї країни собор відвідає глава держави (варто підкреслити ще раз: собор не помісний, а архієрейський, де мирянам взагалі-то не місце, а духовного сану Володимир Путін не має). Навряд чи хтось сумнівається, то ця подія - чергова віха на шляху зрощення, точніше, приростання РПЦ до російської держави, її перетворення на «департамент духовних справ». Процес цей триває ось уже третє десятиліття, але все ще далекий від завершення.

Втім, Путін тут не оригінальний, і слідує традиції, започаткованій ще в 325 році імператором Костянтином. Він, в той час нехрещений язичник, активно брав участь у роботі знаменитого Нікейського собору, підверстуючи християнське віровчення під державні потреби. Навряд чи Путіна тут офіційно оголосять «зовнішніх справ єпископом» (хоча догматичні питання - як раз у компетенції архієрейського собору), однак додаткову опору для свого становища і своєї влади він напевно отримає. Адже на носі - чергові президентські вибори.

Але забудемо на час про справи суто державні і повернемося до церковних. Питань на порядку денному собору чимало, проте почалася розмова з доповіді митрополита Іларіона Волоколамського про вивчення рішень Критського собору.

Собор цей пройшов у червні минулого року і зіграв важливу роль. Річ у тім, що, хоча спочатку планувалася участь у ньому всіх помісних православних церков, в результаті на Крит поїхали представники тільки десяти з них. Осторонь залишилися церкви Антиохійська, Російська, Болгарська і Грузинська. Окремо стоять серби: спочатку вони підтримали позицію «відмовників», але врешті-решт вирішили брати участь у соборі.

Митрополит при підтримці присутніх розкритикував «критські» рішення. Йшлося, наприклад, про документ «Таїнство шлюбу і перешкоди до нього», де йдеться: «Церква не визнає можливим для своїх членів цивільних союзів - як одностатевих, так і укладених з протилежною статтю». Московський патріархат наполягав на іншому формулюванні: «Церква не визнає можливим для своїх членів укладення одностатевих союзів». Мабуть, позиція «критян» виглядає більш логічною: співжиття без вінчання, хоч одностатеве, хоч різностатеве, з церковної точки зору шлюбом вважатися не може.

Однак все це питання другорядні. Більш істотно інше: неучасть у Критському соборі і неприйняття його рішення ще більшою мірою сприяє виділенню РПЦ і її союзників із загальної маси православних. Ця церква стає все тісніше пов'язана зі своєю державою і все менше - з іншими православними помісними церквами усього світу.

Звичайно, ще перед Критом звучала вимога врахувати позиції всіх помісних церков і, лише прийшовши до консенсусу, провести «всеправославний» собор. Ось тільки надто вже це нагадує сумнозвісні розмови про «багатополярний світ» - Росія, що в світському плані, що в церковному, хоче, щоб серйозні гравці з нею рахувалися, визнаючи за рівну.

Але і Критський собор за дещо удостоївся в Москві похвали - а саме за засудження «уніатів», тобто греко-католиків. Мабуть, це українським читачам повинно бути особливо цікаво, адже на заході нашої країни у цієї віри є багато послідовників. Тим часом серйозних догматичних і обрядових розбіжностей у них з православними немає - розбіжності переважно політичного характеру. З іншого боку, сам патріарх Кирило на нинішньому архієрейському соборі хвалився зближенням позицій з Римським папою Франциском, за підпорядкування якому насамперед  і лають греко-католиків.

Якщо замислитися, то стане зрозуміло, що протиріччя тут тільки удаване - потрібно тільки міркувати в логіці тієї самої системи «багатополярного світу» і «сфер впливу», тільки перенести цю логіку з політичного підґрунтя на релігійне. Папа хороший доти, поки залишається в своїй «сфері впливу» і не лізе в нашу. А де ж «наша» сфера впливу? Не варто забувати, що в соборі присутній і делегація УПЦ Московського патріархату - тієї, яка до цього часу має в Україні досить сильні позиції. Москва вважає Україну своєю «канонічною територією» і, природно, не може стерпіти посягань на неї, а греко-католики, з її точки зору, саме цим і займаються. Тому можна засуджувати їх, але зближуватися з папою.

Варто звернути увагу і ще на одне місце в замітці на сайті Московської патріархії про документи Критського собору: «Особливу критику викликали такі формулювання: іменування в документі інославних спільнот «церквами», висловлення «пошук» або «відновлення» єдності християн». З останнім зрозуміло: є лише одна справжня церква, і для всіх інших християн має відбутися не «відновлення єдності» з нею, а лише повернення блудних синів до люблячого батька. Цим самим блудним синам і дочкам відмовляється навіть в імені церков, а Критський собор виявив у цьому питанні недозволену м'якотілість.

Якщо все сказане перекласти з церковної мови на політичну, то можна сміливо вжити вираз «наростання градуса нетерпимості». Є справжня і непогрішна РПЦ, яка при цьому не просто тісно пов'язана з російською державою, а входить у неї як структурний підрозділ. Є ще інші православні, але ті мають рацію далеко не завжди і не в усьому. А є і мерзенні «уніати»...

Чим же може це обернутися для України, яка, з одного боку, в релігійному сенсі дуже різнорідна, а з іншого, має в числі громадян надзвичайно багато прихожан УПЦ МП? Мабуть, слід очікувати, що прірва між двома патріархатами стане ще глибше - адже послідовники Київського патріарха з точки зору своїх московських побратимів навіть не церква, вони «розкольники». Західні області країни на собі це відчують досить слабо, але зростанню взаєморозуміння в нашому суспільстві ці події теж не сприятимуть.

Правда, є тут і щонайменше дві підстави для оптимізму. По-перше, на дворі все-таки двадцять перше століття, і в житті європейської країни на зразок України релігія давно вже перестала відігравати визначальну роль.

З іншого боку, тепер ще більш опукло виявляється політична складова конфлікту. Московський патріархат все більш явно постає як інструмент політики Кремля, що в Україні йому авторитету вже точно не додасть.