До минулого не можна підходити зi своїм «ситом»
Найголовніше — це не проблема ОУН-УПА, а тема галицького сепаратизму. Проблеми сепаратизму не існує, є тільки тема. Щиро сподіваюсь, що галичани не дадуть себе спровокувати. Думаю, у людей вистачить здорового глузду, щоб увійти у становище влади. Влада досі неспроможна поширити на ветеранів УПА пільги, якими користуються працівники структур, що нівечили життя і долю населення західних областей у післявоєнний період. Пільги — це мінімальна вимога ветеранів, у військовій формі яких присутня державна символіка сучасної України.
І. Хміль не згодний з тим, що нерозв’язана проблема ОУН-УПА може стати підживлювачем сепаратизму. Але на мою статтю в газеті «День» відгукнувся його колега, ініціатор відродження і беззмінний керівник Київської обласної організації КПУ, народний депутат України Юрій Соломатін. Спочатку в російській пресі, а 6 серпня в газеті «Независимость» він пише:
«Возможен ли в современных условиях Украины галицкий сепаратизм? Реально он уже существует. В Верховной Раде Украины уже демонстрировались листовки, в которых прямым текстом заявляется: «Исходя из сложившейся ситуации, а также исторических державных традиций... возникла необходимость создания Галицкой республики с собственным парламентом и правительством, своим Президентом, способными отстаивать интересы Галичины и ее народа».
Я вдячний Ю. Соломатіну за інформацію про наміри крайніх правих підірвати соборність українських земель. Вдячний йому також за відвертість у визначенні власної позиції. Свою статтю він завершує так: «Как хвост собаки не может вилять головой, так и Галичина не может диктовать свою волю матери-Украине, принявшей ее в свое лоно в 1939 году. Ей надо замаливать свои грехи перед народом Украины, а не диктовать нахально и беспардонно свою галицкую волю!»
Хіба можна користуватися такими виразами щодо народу, серед якого прожив довгі десятиліття — з 1964 року? Яких народних депутатів має наша країна!
Західні області справді економічно відстають. До речі, це відставання успадковане від радянських часів, тому що за останні десять років особливого промислового піднесення не спостерігалося в будь- якому регіоні. Суть справи, однак, не стільки в економічному відставанні, скільки в історичній долі тих десяти мільйонів людей, яким нав’язали у 1939 році радянське громадянство. За 1939 — 1941 рр. мільйон з них був депортований або знищений, а в 1944 — 1952 рр. різним формам репресій радянська влада піддала ще півмільйона. Це означає, що репресовані є майже в кожній сім’ї.
За цих умов безвідповідальні заяви екстремістів з протилежних таборів і нерозв’язаність проблеми ветеранів УПА стають суспільно небезпечними. З цим треба рахуватися кожному, хто вболіває за долю нашої держави. Про це я й писав у статті, яка так схвилювала професора І.Хміля.
То ж дозволю собі перейти до менш важливих сюжетів. Звичайно, мене ображає тональність, в якій витриманий лист. Запевняю читачів, що за довгі роки спільної роботи в Інституті історії України у нас з проф. І.Хмілем не трапилося жодних непорозумінь. Наступальна нетерпимість Івана Сергійовича має не особистісний, а доктринальний характер.
Мені незрозуміло, як можна вибірково ставитися до минулого: бачити те, що потрібне й відкидати все, що суперечить власній позиції? Варто звернути увагу на таке: в листі нема згадок щодо проблеми ОУН-УПА у післявоєнних рамках, а в законопроекті Міністерства юстиції, який обговорюється, йдеться саме про цей період. Безвідносно до того, якої позицій дотримується І.Хміль, ветерани УПА, що воювали з німцями на окупованій території, визнані Законом України від 22 жовтня 1993 року учасниками бойових дій.
Сучасні комуністи не хочуть визнавати той довоєнний мільйон і післявоєнні півмільйона серед десяти мільйонів галичан, які пояснюють причини десятирічної боротьби УПА вже після поразки Німеччини. Знову виринають експерти американської безпеки, які нібито крізь «залізну завісу» керували діями повстанців. При цьому я зовсім не заперечую фактів, які свідчать про контакти з американцями. Дивно було б, якби таких контактів не існувало.
Шановний Іване Сергійовичу! У Вашому листі є багато «виходів» на мене як на людину. То дозвольте звернутися до Вас особисто через газету.
За останні 10-12 років опубліковано велику кількість вражаючих документів. У англійців є приказка про «кістяки у шафі» — неприємні родинні таємниці. А ми почали знаходити незліченні тисячі цих «кістяків» навколо всіх великих міст. Адже терор панував всюди в ту епоху, яку я «кощунно» називаю тоталітарною. Чи у Вас уся ця епоха ховається за широку спину Сталіна? Краще давайте поговоримо про нашу партію.
Дивна річ: перераховуючи мої книги, Іване Сергійовичу, Ви забули про ту, назва якої промовляє сама за себе: «Партія Леніна — сила народная». Так, я перебував у цій партії тридцять років, і вона не заважала мені займатися улюбленою справою — дослідженням історії. Вона так виховала мене, що цензура моїх книг не була потрібна, в голові завжди сидів «внутрішній цензор». Та я його не відчував, бо був так вихований з жовтеняти.
Я не мав причетності до «кістяків у шафі» — родинної таємниці нашої партії. Коли стало можливо, почав розгрібати їх. Зважте, партія це високо оцінила. Не будучи членом ЦК, я увійшов до складу Ідеологічної комісії ЦК КПУ. Бачите, ця партія хотіла знати, що з нею відбувалося в недавньому минулому.
Всі ми були тоді однакові. Відколи з’явилися дисиденти (при Сталіні вони були неможливі суто фізично), їхня загальна чисельність не перевищила тисячі. Ну, було ще 100 тисяч прихованих антикомуністів. Звичайно, не треба рахувати десять мільйонів галичан, «охвістя нації», за Вашою термінологією. У них була інша історична доля. Всі так звані радянські люди були виховані в «потрібному дусі», серед них — і ми з Вами. Але ж тепер, чи не треба озирнутися і побачити те, що таки справді було, в істинному світлі?
КОМЕНТАР «Дня»
Проблема оцінки діяльності ОУН-УПА вже не один рік привертає до себе увагу широких кіл української громадськості. «Проблема» — це сказано, мабуть, занадто стримано і сухо, бо тут маємо справу з трагедіями мільйонів наших співвітчизників, драмами депортацій, братовбивства, національної зради...
Дотримуючися принципів плюралізму, «День» надав своїм читачам можливість ознайомитись із полярними поглядами двох шановних істориків, фахівців, які давно займаються вивченням багатьох складних аспектів шляху, що його пройшла ОУН-УПА. Висновки, безумовно, теж робити самим читачам. Хотілося б лише звернути увагу на деякі суттєві моменти, які можуть в даному разі стати своєрідною «інформацією до роздумів». Перше. Якщо всі провідники ОУН-УПА, як стверджує професор І.С. Хміль та ті вчені, що поділяють його точку зору, — це просто найманці фашистської Німеччини, то чим же тоді пояснити той безперечний факт, що збройна боротьба на західноукраїнських землях після закінчення Великої Вітчизняної війни тривала не один, не два місяці і навіть не рік, а 6,7 і більше років (в деяких районах аж до 1953 — 1954 р. р.)? І це при тому, що проти формувань ОУН-УПА діяли вельми значні сили НКВС, а коли влада вважала за потрібне — і регулярних військ! Чи не свідчить цей факт, що вояки ОУН-УПА користувалися підтримкою, принаймні, чималої частини західних українців?
І друге. Ми, мабуть, ніколи не збагнемо всього трагізму історії України 30 — 50-х років XX століття, якщо не усвідомимо, що тоді на західних теренах нашої держави точилась справжня громадянська війна, українці вбивали українців. Тут два аспекти: перший той, що, як відомо, у громадянській війні не існує цілком правих — страхітливі звірства коять обидві сторони (ОУН-УПА винна в цьому безумовно, але ж професор І.Хміль чомусь ані словом не згадує про «славетні справи» НКВС... А це ж відомство, мабуть, не смереки тоді в Карпатах саджало). І другий аспект, можливо, головний. Час давно вже припиняти стан «духовної» громадянської війни між ветеранами обох таборів. Ми всі українці — невже цього не досить, щоб об’єднати нас?
