Імітація Майдану

Спротив, який намагалися організувати цими вихідними ті, хто називає себе «праворадикальними силами», має кілька важливих ознак. Нагадаємо, окрім вшанування загиблих Небесної сотні два роки тому, в столиці відбулися невеликі сутички з нацгвардійцями та хуліганські дії. «Радикали» закидали камінням офіс СКМ Ахмєтова та «Альфабанку», потрощивши кілька банкоматів. Окрім того, у Львові підпалили офіс «Сбєрбанку Росії».

Отже перша ознака. Людей реально дістало те, що відбувається в країні – в політиці, економіці, особливо після великих жертв, які заплатило суспільство під час Євромайдану та війни з Росією. Але для чого здійснюються показові провокації з демонстрацією розбитих вікон, комп’ютерів і банкоматів? І хто може бути бенефіціаром таких постановок? Кремль може лише потирати руки, підкидаючи дрова у можливий вогонь, як вони це робили під час Євромайдану, вкотре натякаючи Заходу, що з Києвом краще не мати справу, адже там нестабільність.

Такі заворушення є ще й тестом на реальну готовність ситуації до вибуху – чи «суха солома»? З одного боку, концентрація внутрішніх військ в столиці дає самій владі привід застосовувати жорсткі засоби, а з іншого – показати, що тим, хто прагне конструктивних змін не варто висовуватись. Питань же до влади дійсно багато, і скоріше всього для того, щоб уникнути відповідей, комусь дійсно потрібна імітація заворушень за принципом, який озвучений у відомій радянській комедії: «від ревізії нас врятує лише крадіжка. Зі зломом».

Друга ознака. Ще з 90-х праворадикали полюбляли гасло: провокація – мати революції. Провокацій за останні кілька років в Україні було достатньо. Щоправда, говорити про те, що вони призвели до справжньої революції, коли змінюється сама система, а не клани при владі, не можна. Був Майдан, була війна, але не революція. При цьому вже рік як розгойдується тема «Майдану-3», але схоже, що навіть при очевидних прорахунках існуючої влади, популярності серед загалу вона не набирає. Дуже дорогою ціною обійшовся нам другий Майдан. Плюс, є більше розуміння, що ситуацію знову можуть використати – як внутрішні. Так і зовнішні сили. 

При тому, що центр міста був насичений правоохоронцями, «праворадикали» зайняли готель «Козацький» і висунули низку умов до влади. Правда, готель потім довелося звільнити. Важко собі уявити, як пов’язані між собою розбиті банкомати і можливість звільнення уряду, як одна із вимог «протестувальників». До речі, одним із спікерів так званої РПС («Радикальні праві сили») був колишній депутат Юрій Кармазін. Інші – колишні члени Правого сектору Бондаренко Антон, Николаєв Давид, Глущак Володимир. Цікавим моментом є те, що самі бійці Правого сектору не пам’ятають, щоб ці люди колись були на передовій. А допитливі користувачі соцмереж навіть простежили зв'язок деяких «праворадикалів» з проросійськими течіями.

Третя ознака. Під час останньої програми «Право на владу» на «1+1», яка була присвячена другій річниці трагічних подій на Майдані, громадський діяч, співзасновник Громадянської Платформи «Нова Країна» Валерій Пекар, відповідаючи на запитання: «Що ми зробили неправильно?», озвучив три основні помилки. «1. Ми знову довірилися політикам, як після Помаранчевої революції. 2. Ми не провели очищення країни – люстрацію, декомунізацію, «дерегіоналізацію». Ми дозволили політикам обмежити люстрацію до мінімуму. 3. Ми перестали називати речі своїми іменами. Ми перестали називати безсоромних крадіїв крадіями, дешевих клоунів – клоунами, некомпетентних базікал – базікалами. Ми повернулися до режиму мовчання», - сказав Пекар.

Постановка питання – вже добре. Але як для інтелектуалів – перше твердження – хибне. Виникає питання щодо знання новітньої історії України, адже політики, які прийшли до влади, як після помаранчевих подій, так і після Євромайдану, це в основному політики з старої системи, які мають свій великий «багаж заслуг». Далі – а чи був проведений аналіз того, що відбулося до Майдану і під час самого Майдану? Як так вийшло, що фактично відбулася реінкарнація політичного режиму 90-х, адже якщо подивитися на сучасні політичні реалії, то Кучма у нас головний переговірник від України в Мінську і член Конституційної комісії при Президентові Порошенко?

Про люстрацію і декомунізацію – друге твердження – в Україні говорять вже стільки років, і після Євромайдану навіть взялися її проводити, але чомусь все закінчилося звільненням адмірала Ігоря Кабаненка. Як показує практика, в українських реаліях люстрація завжди використовувалася у внутрішньовидовій боротьбі політичних кланів. Насправді ж, мова має йти про невідворотне покарання за злочини, незалежно від того, ким і де працювала людина.

Що стосується третього твердження, то дійсно речі потрібно називати своїми іменами. І не тільки те, що відбувається сьогодні. Події дворічної давнини відкрили великі можливості не тільки для тих, хто стояв на сцені Майдану. Активісти і громадський сектор, серед яких був і Валерій Пекар, отримали унікальний шанс організувати якісну альтернативу тодішній опозиції (нинішній владі). Однак, неспроможність об’єднатися в потужний рух чи партію, фактично кинуло їх в обійми старої системи. Тієї кланово-олігархічної системи, яку створив Кучма за час свого десятирічного правління, і який по-суті привів до влади Януковича.

*  *  *

Чим більше відбувається накопичення проблем, тим складніше буде з них виходити. Те, що ми сьогодні бачимо в політиці, – це використання старих правил і консервація неперегорнутої сторінки 90-х. На жаль, країна фактично стала заручником кланів, які бажають зберігати владу і примножувати свої статки. Як показує практика, для них немає нічого святого – ні єдність країни, ні втрачені території, ні знищення тисяч життів. Так чи інакше сам народ має дати відповідь перш за все собі – чи здатні українці на системний спротив і побудову конструктивної альтернативи існуючий системі?  Для того, щоб не довелось жити від Майдану до Майдану...