Хто розділить відповідальність із Президентом?

25 травня 2016 року – друга річниця після президентських виборів, які пройшли в Україні. Тоді, в 2014 році, наша держава за три місяці пережила кілька великих потрясінь – розстріл Небесної сотні, анексію Криму та початок збройної агресії на Донбасі. Не оговтавшись від цих трагедій, українське суспільство мало сформувати вищу державну владу. З одного боку, звичайно, необхідно було зупинити нещадний клептократично-бандитський режим Януковича, а з іншого – сформувати якісну альтернативу.

Перемога Порошенка на президентських виборах була певним консенсусом різних груп впливу, який склався після Євромайдану. І голоси виборців (а це безпрецедентні 54%) потрібні були лише для того, щоб узаконити домовленості за закритими дверима. Тоді посади отримали фактично всі представники «сцени Майдану»: Порошенко – президент, Яценюк – прем’єр, Кличко – мер Києва, Турчинов – секретар РНБО, Аваков - очільник МВС...

Чи був тоді інший вибір для громадян? Ще під час Євромайдану «День» якраз намагався запропонувати саме якісну альтернативу і провів низку круглих столів за участі молодих громадських діячів, аби підштовхнути до формування єдиної політичної партії. Проте це їм так і не вдалося зробити. Тож «політичний вакуум», який виник після падіння влади Януковича, заповнили люди «сцени Майдану».

У передвиборчій програмі «Жити по-новому», яка за два роки стала певним мемом в експертному середовищі та соцмережах, Петро Порошенко обіцяв відкрити кадрову політику та діяльність кожного чиновника і високопосадовця; зберегти парламентсько-президентську форми правління; провести реформу правоохоронної і судової системи; антикорупційну люстрацію. Список можна продовжувати. За словами експертів, реальна політика діаметрально розбіглася із обіцянками: відбулося збереження та консервування старої правоохоронної та судової системи, парламентсько-президентська республіка перебудовується у президентську, кадрова політика залишається закритою.

Другий рік президентства Петра Порошенка ознаменувався поки найбільшою кількістю політичних скандалів із участю глави держави та його оточення. Скандальні вибори на 205 окрузі за участі члена президентської команди Сергія Березенка, справа «діамантових прокурорів» та публічні чвари у ГПУ, різкі заяви у бік заступника голови фракції БПП Ігоря Кононенка, політична криза та призначення власного прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, «протягування» Юрія Луценка до ГПУ...

Звісно, умови, в яких Порошенко став президентом, були і лишаються дуже складними. Проте він мав головне – підтримку українців, які, можливо, і знали про його небезхмарне минуле, але все одно вірили і сподівалися, що трагічні події в Україні таки можуть змінити людину. Як виявилося, не в даному випадку – на сьогодні  величезний кредит довіри замінився таким же великим розчаруванням. Президент Порошенко фактично став продовжувачем кланово-олігархічної системи часів Кучми. По суті, нинішній президент сам залишається олігархом, бо обіцянку продати свій бізнес він так і не виконав. Звичайно, у Президента все ще залишається шанс змінитися…

Але відповідальність за стан країни лежить не тільки на главі державі, претензії можна висувати і народним депутатам, які дозволяють нищити парламентаризм в країні. А також елітам та суспільству, якs так і навчилося обирати кращих.

«СЛАБКИМИ МІСЦЯМИ СКОРИСТУЄТЬСЯ ВОРОГ»

Вікторія ПОДГОРНА, політолог:

— Протягом десяти років ми говорили про необхідність розділити політику та бізнес, але обрали людину, яка є типовим олігархом, який завжди займався політикою. До того ж український менеджмент доволі специфічний і відрізняється від управління західними компаніями. Якщо підприємець дуже успішний у контексті нашої клептократії, сформованої за часів Кучми, то він є частиною цієї системи.

По-друге, бізнес-приналежність Петра Порошенка є слабкою ланкою в умовах війни, коли Росія має суттєві економічні впливи на українську еліту і більшість українських олігархів пов’язана капіталами з РФ. Не є винятком і Президент з його Ліпецькою фабрикою. Звичайно, цими слабкими місцями скористується ворог для впливу на українську політику.

Всі політичні скандали, пов’язані з оточенням Петра Порошенка, в ГПУ, офшорна історія, політична криза під час зняття Яценюка та призначення Володимира Гройсмана, проштовхування Юрія Луценка і багато інших — це фактично реванш старої системи та підходів. Цінності Майдану не були цінностями Петра Порошенка, який просто скористався ситуацією на тлі невдалої політичної поведінки колишньої опозиції. Президент на всіх напрямках легалізує представників колишньої влади і поводить себе як людина, яка хоче все контролювати в країні.

Петро Порошенко — вольова людина, але він не мислить категоріями системних змін і стратегічного бачення, бо йому особисто це не потрібно. Нинішня система, яка вбиває країну, його породила, тому він хоче її зберегти, впроваджуючи косметичні зміни. На жаль, прагнення до концентрації повноважень, характерне для Кучми та Януковича, не дає можливості реалізувати бодай підготовчі кроки для системних змін. Насамперед ідеться про люстрацію, яка провела б вододіл між «старим» і «новим», особливо у правоохоронних органах та судах. Останні два роки показали, що Порошенко доводить цю систему до фінальної крапки.

Це тенденції, які свідчать про те, що Порошенко не змінить систему та свій алгоритм діяльності, а радше ламатиме представників громадянського суспільства. Третій рік його президентства може принести лише чергову хвилю розчарування.

Що ж до зовнішнього сприйняття України, то за останні півроку на Заході чи не щотижня виходить стаття на тему корупції у верхніх ешелонах української влади. Зараз центральна тема про офшори нагадує, що в Україні не відбуваються реформи і вона залишається однією із найкорумпованіших держав. Якби реформи були більш рішучими та очевидними, можливо, Захід так би на нас не тиснув, але йому треба позбутися проблеми на Донбасі, оскільки в Україні еліта не надто відрізняється від російської. Так само зараз є проблеми зі співпрацею з МВФ — Україні не дають грошей, хоча після Революції Гідності були обіцяні великі суми. Захід не хоче давати гроші на корупцію в Україні.

Нам потрібен президент з іншими якостями, і не просто патріот, а людина, яка розуміє, куди веде всю нашу державу. Розуміючи, що для України немає альтернатив, крім Заходу, очільник держави повинен мати західний тип мислення, а не пострадянський, який ми бачимо на прикладі Порошенка. Це видно в ситуації перемовин з Путіним, бо очевидним є підсвідоме сприйняття Москви як «метрополії». Мені досі незрозуміло, як до Мінського процесу можна було делегувати Леоніда Кучму та «кума Путіна» Віктора Медведчука. Людина, вільна від колоніального комплексу, незалежна бізнесово та ціннісно, поводила б себе інакше, навіть у переговорах з агресором. Але, на жаль, такі люди не потрапляють до політичної еліти, бо для них виставлені жорсткі фільтри.