Війна за свідомість

Абетка для депутатів й урядовців від Ігоря Зоца

Як на мене, статтю Ігоря Зоца «Мусимо виграти цю війну» на сайті «Дня» мали б дуже уважно прочитати всі депутати Верховної Ради та всі урядовці. Адже це вистраждані думки українського журналіста з Донбасу, це концентрований опис тих проблем, які слід розв’язувати, і зусиль, які потрібно докладати, якщо ми не хочемо потісню втратити захоплений російськими окупантами і місцевими терористами регіон. І якщо ми не хочемо, щоб той «політичний гнійник», на який, за образним виразом Віктора Суворова, Кремль і його місцеві пахолки перетворили загарбані території, інфікував усю країну.

Отож хочу ще раз нагадати читачам «Дня» основні положення цієї статті та дещо їх доповнити й поглибити.

Ігор Зоц, як досвідчений практик ідеологічної війни з «русским миром», по-перше, спростовує абстракції вітчизняних «провінційних постмодерністів» з журналістського і депутатського цехів: мовляв, Міністерство інформаційної політики – це апріорі тоталітарно-пропагандистський орган для побудови демократії не потрібний, а всі комунальні і державні ЗМІ слід негайно в ім’я тієї ж демократії приватизувати. До переконливих аргументів Ігоря Зоца хочу додати ще й те, що державними є й військові мас-медіа; невже ж і їх слід або ліквідувати, або передати в приватні руки, навіть якби не було «гібридної війни» проти України? До речі, політика обмеження можливостей, а потім і ліквідації впливових навіть за часів Кучми флотських ЗМІ у Севастополі (газета «Флот України», журнал «Морська держава», ТРК «Бриз») почалася ще за президентства Ющенка й активно продовжилася за Януковича. Десять років тому ці правдиві й патріотичні (що не виключає одне одного) ЗМІ мали значний вплив і на цивільне населення регіону, і на офіцерський склад Чорноморського флоту Росії; мінімізація цього впливу, як ми тепер наочно переконалися, стала прелюдією російської агресії й анексії Севастополя. Ну, а за воєнних умов – через кого місцеві органи державної влади матимуть змогу звертатися до населення прифронтових районів? Через підконтрольні проросійським політикам і зажерливим олігархам мас-медіа? Інакше кажучи, мережу державних ЗМІ бодай у прифронтовій смузі слід не ліквідовувати і не скорочувати, а, навпаки, розширювати – при цьому, ясна річ, змінивши її відповідно до вимог часу. І на це слід виділяти гроші з державної скарбниці – бо ж у фронтових умовах, де важко і з Інтернетом, і з українським радіо та телебаченням, професійно зроблена газета значить не менше, ніж танк і БТР.

Депутатам та урядовцям варто звернути особливу увагу на наведені Ігорем Зоцем красномовні цифри: увесь Мінінформ одержав на 2015 рік 250 тис доларів за чинним курсом, тоді як на 2014 рік Донецька облрада виділила з обласного бюджету на підтримку місцевих ЗМІ 1 млн. доларів за тодішнім (до часу стабільним) курсом; гроші пішли на підтримку мас-медіа, які закликали «боронити край від "фашистів і бандер", раділи приходу "русской весны" і щосили  волали "Донбасс не слышат!"». Інакше кажучи, у Донецьку ще торік, коли режим Януковича захитався, не жаліли бюджетних коштів на війну у мас-медіа проти України. Наслідки очевидні, але, мабуть, не для всіх…

По-друге, Мінінформ під час «гібридної війни» мав би встановити жорсткий контроль над місцевою пресою (і не тільки комунальною) в зоні бойових дій. Хтось обов’язково почне волати про «цензуру» і «свободу слова». Але ж Ігор Зоц не з чужих слів зазначає: «Комунальні ЗМІ у містах поруч з окупованими повинні давати реальну картину того, що відбувається за лінією фронту, а не транслювати відомо які погляди  і досі привладних регіоналів». За умов, коли і комунальні, і незалежні приватні видання у прифронтовій зоні внаслідок загальновідомих фінансових обставин ледь животіють, вони стають легкою здобиччю «спонсорів» з числа не тільки грошовитої «п’ятої колоні» в особі партії Януковича, а й відверто терористичних угруповань. Та і чинник страху перед бойовиками не слід скидати з поля уваги. Можуть сказати: це все справа СБУ. Так, без Служби безпеки тут не обійтися. Але й Мінінформ має знайти своє місце, бо йдеться не тільки про зміст (чи, як модно говорити, «контент») видань, а й про форму подачі матеріалів, і про фінанси. Повинна бути створена система державних грантів для підтримки муніципальної та незалежної преси прифронтових районів, а рішення про виділення таких грантів мала б ухвалювати створена при Кабміні комісія, незалежна навіть від очільників уряду й скомплектована з експертів, які своєю біографією та фаховою майстерністю довели свою незалежність від усього, крім правди.

По-третє, Ігор Зоц абсолютно справедливо наголошує: одним із головних завдань влади та її силових структур є припинення масованої російської (ще й підтриманої місцевими каналами) телепропаганди на Донбасі. Не тільки тому, що вона зомбує населення захоплених росіянами й терористами міст, ні – це складова того «політичного гною», що, на компетентну думку Віктора Суворова, здатен отруїти значну частину України. Вчитаймося ще раз у те, що пише на основі власних спостережень Ігор Зоц: «На мій погляд наївно вважати, що нав'язана жителям окупованого Донбасу антиукраїнська матриця законсервується в цій кримінальній зоні – зовсім ні. Вражені російською пропагандою жителі їдуть за пенсіями в Україну, де описують своє життя словами із сепаратистського зомбоящика. Родичі і знайомі на звільнених територіях Донеччини, як правило співчувають "постраждалим від хунти": ну як їм бідолашним не вірити, якщо десятки телеканалів безперестанку у всіх гріхах звинувачують українських військових». Іншими словами, отрута поширюватиметься, доки на окупованій частині Донбасу вільно діють чотири десятки російських пропагандистських телеканали (а у цій державі поки що животіє один-єдиний більш-менш пристойний канал – «Дождь», усі інші брешуть із такою наснагою, якій позаздрили би Геббельс та Жданов). Тому треба або обгородити «ДНР» і «ЛНР» стіною та перервати всілякі контакти з окупованою територією, або вирвати зуби дракона.

І тут не обмежитись самими тільки технічними рішеннями щодо припинення цієї, як пише Ігор Зоц, «телевакханалії». Потрібні рішення і дії політико-правові та силові. Для цього існують реальне підґрунтя і реальні можливості. Україна несе повну юридичну відповідальність за те, що циркулює в ефірі на її міжнародно-визнаній державній території. І не лише в ефірі, а й в Інтернеті. То з правового погляду бездоганним є позбавлення терористів можливості транслювати російські телеканали та докидати в ефір щось від «Новоросії». Передусім усі місцеві провайдери мають бути позбавлені ліцензії. Потім ті російські канали, які дозволяють себе незаконно транслювати на захопленій терористами території, мають бути заборонені до трансляції в Україні. А після того повинне розпочатися придушення за допомогою спецоперацій усіх можливостей телевізійної трансляції взагалі як такої на окупованій території. Якщо при цьому постраждають два-три українські телеканали, які в силу своїх політичних ігор дозволяють транслювати там терористи, - нічого страшного. Те саме слід зробити і з ФМ-мовленням. Іншими словами, слід максимально позбавити Кремль і його місцевих прислужників на достатньо тривалий час технічних можливостей «загиджувати мізки» людям.

Ігор Зоц пише, що десятки російських телеканалів «щодня промивають мізки обивателів Донецька та інших міст у дусі ненависті до України». От тут я з ним не погоджусь. Не промивають – навпаки. Понад рік тому вийшла в мене дискусія на одному круглому столі з нинішнім керівником Головного департаменту з питань гуманітарної політики президентської адміністрації, а тоді активістом однієї з опозиційних організацій Юрієм Рубаном. Він мені з осудом закинув: ви що ж, пропонуєте промивати мізки мільйонам українських громадян за допомогою реалізації своєї концепції «змістовної українізації»? Так, відповів я, саме промивати: бо ці мізки надзвичайно сильно забруднені тією смердючою субстанцією, яку продукує підвладне Кремлю телебачення як самої Росії, так його аналоги в Україні.

Адже самі по собі загиджені мізки не запрацюють нормально, не почнуть сприймати правдиву інформацію. От тут і знадобиться те, що пропонує Ігор Зоц: «створити на територіях, що межують із окупованими потужності для поширення теле- чи радіосигналу», «озброїтися досвідом "Голосу Америки" і "Радіо Свобода" часів холодної війни», «видавати щоденний інформаційний для безкоштовного поширення» тощо. За допомогою потужних струменів професійно скомпонованої правдивої інформації можна буде розпочати оте промивання мізків з тим, щоб люди отримали змогу самостійно бачити, де чорне, а де – біле. Без цього не вдасться не лише звільнити окуповані регіони, а й зупинити інфікування «політичним гнійником» усієї України. І ще раз – спеціально для політиків – процитую висновок Ігоря Зоца: «Вони прийшли, щоб нас знищити. Не будуймо ілюзій: після Донбасу ворог рушить  далі».