«Альфа» і «омега» національної ідеї
Українська національна ідея немислима без Тараса Шевченка — великого патріота України. Як сказав Леонід Кравчук, «Кобзар» — це «духовна конституція» українців, а сам Т. Шевченко — «духовна субстанція нації». Які б категорії не визначали національну ідею, невід’ємною її частиною, «альфою» і «омегою» є патріотизм. Не лозунгово-плакатний, святковий, а повсякденний і творчий, який крок за кроком наближає відродження України. Сьогодні ж схоже на те, що ми шукаємо свою національну ідею навпомацки, із зав’язаними очима, і тому рухаємося до наміченої мети незрозумілими зигзагами.
Ядром нашої національної ідеї є Соборність України, яка має на увазі єдність нації і держави та передбачає єдність Української Помісної Православної церкви. Соборність — це єднання тих, хто воював за Україну і з фашизмом, і з більшовизмом. Ось де зав’язалися тугі вузлики, які потрібно ще розв’язати. Ось де неозорий океан діяльності нашої еліти для здійснення високих ідеалів Соборності.
На жаль, наша радянська спадщина чіпко утримує нас, і ми повільно й важко вириваємося з її лабетів. Сьогодні в Україні майже нічого українського немає, окрім вимученої сурогатної мови чиновників і державної символіки, та й то неповної. Зате символіка колишнього тоталітарного режиму продовжує мозолити людям очі і роз’ятрювати рани, завдані Голодомором і репресіями. А де ж ідеологічна противага такому анахронізмові? Україна наскрізь «прострілюється» російськими телеканалами, газетами, книгами і часописами. А то ще ми, одного разу прокинувшись, самі себе не впізнаємо.
Деякі українці вже стали більше «росіянами», ніж самі росіяни. У нашому державному устрої нелегко знайти власні ідеї — майже всі вони «привізні». І здебільшого з Росії. Намагаєшся гнати від себе «єретичні» сумніви, а чи дійсно «Україна — не Росія»? Ми лише відповідаємо на ситуативний виклик часу. А де ж власна ініціатива превентивних акцій?
Запропонована нам іззовні «суперідея» єдиного економічного простору з єдиним митним союзом і єдиною рубльовою валютою — це масштабний винахід «ліберального імперіалізму». Провальний досвід російсько-білоруського союзу спонукає дивитися на ЄЕП, як на м’яку форму самогубства. Адже ми на власній шкурі пережили чарівність єдиної рубльової валюти, коли всі наші кровні заощадження в одну мить провалилися в «чорну діру» московських банків. Тепер нас втягують на колишню радянську «кухню». Навіть кішка не захоче повертатися на кухню, де її ошпарили окропом. Нехай крик душі всіх потерпілих вкладників почують депутати ВР перед майбутньою ратифікацією договору про ЄЕП і нехай він буде їм інформацією для роздумів. Так, ми стратегічні партнери, але і не в меншій мірі — конкуренти.
Національна ідея Росії базується на великому Пушкіні. І тут є чого повчитися в росіян: 167 років минуло з дня загибелі поета, а вони й досі не прощають Дантеса. Наш же патріотизм опустився нижче за точку замерзання в шкалі української ментальності. Можливо все ж таки в перервах між парламентськими колотнечами, чоло наших законодавців осяє ідея запровадити в Україні День патріота, як у США. Скоро Україна і США обиратимуть собі нових президентів. Американцям президент потрібен, щоб ним пишатися і за нього молитися. Українцям же Президент, здається, потрібен, щоб його паплюжити і лаяти.
Доки ми не позбудемося рабського комплексу хуторянської неповноцінності, доки не засвоїмо, що ми — громадяни вільної України, доки не перестанемо гадати, до кого б пристати в «прийми», доки не матимемо своєї національної ідеї, — нас ніхто не ідентифікує, як цивілізований гордий народ. Україна не повинна жити з простягнутою рукою і залишатися на задвірках Європи. Хіба ми не здатні відродити минулу велич наших предків — Володимира Великого і Ярослава Мудрого?
