Будьмо обережними з фальсифікаторами історії
Матеріали «Дня», присвячені Волинській трагедії, викликали великий резонанс у наших читачів. Ми вже публікували частину листів, де автори не лише діляться своїми оцінками «групи 148» чи депутатів польського Сейму, а й часто — історіями зі свого дитинства або ж розповідями батьків чи близьких про трагічні події 70-річної давнини. Наші читачі акцентують увагу на нерівномірності дослідження цієї теми в Польщі та Україні.
«День» звернувся за коментарем до Володимира В’ЯТРОВИЧА, голови вченої ради Центру досліджень визвольного руху, кандидата історичних наук:
— Якщо говорити про рівень дослідження та рівень відомості цієї теми, в Польщі він є незрівнянно вищим, ніж в Україні. Польщі ця тема активно розробляється щонайменше 20 років, але навіть за комуністичних часів так чи інакше інформація з цієї теми так само опрацьовувалася в історичній праці. Рівень відомості цієї теми в польському суспільстві теж постійно зростає, зокрема завдяки інтересу, який виявляють ЗМІ протягом останніх десяти років, особливо з 2003 року. Але поряд зі зростанням рівня відомості цієї теми в Польщі відбувається одночасно її серйозна політизація, що показують соціологічні опитування, й відбувається певне повернення до однобокого уявлення щодо цієї трагедії, в результаті чого, відповідно до соціологічних опитувань, більшість поляків переконані, що постраждали тільки поляки, а винними були тільки українці. Тобто бачимо паралельне зростання обізнаності й однобокого уявлення.
Якщо говорити про Україну, то можемо назвати буквально кілька дослідників, які спеціально займаються цією проблематикою. З’явилося лише кілька монографій, а за останні роки вийшло кільканадцять книжок, які є збірниками свідчень людей, котрі пережили ту трагедію. Щойно два роки тому було опубліковано перший монументальний збірник документів, які стосуються цієї теми. Недослідженість цієї проблематики шкодить як українській історіографії, так і польській. Дуже багато певних речей, які є, по суті, історичними гіпотезами. Через те, що ніколи не дискутувалися, бо не було з ким дискутувати з українського боку, зараз у польській історіографії існують як певні догми, хоча насправді не опираються на жодні факти. Хоча треба зазначити позитив: за останні кілька років відбулися дуже суттєві зрушення в дослідженні цієї проблематики, пов’язані передусім із відкриттям архівів, яке, врешті, в Україні відбулося. У архівах є справді багато матеріалів, пов’язаних із історією польсько-українського конфлікту. Очевидно, що польські дослідники, які займаються цією проблемою, зобов’язані були б переглянути багато своїх поглядів, зважаючи на нові матеріали, що зараз виявлено.
Якщо говорити про українське суспільство, воно не є дуже обізнаним із цією проблематикою. Більш-менш є певна інформація на теренах Західної України, де, власне, відбувалися ці події, бо ще є люди, які пам’ятають, що відбувалося в ті роки. Натомість на рівні Україні загалом як держави цієї інформації ще дуже й дуже мало, тому що й мало досліджень, і мало уваги до теми.
Дослідження цієї теми має продовжуватися. І, головне, мають продовжуватися фахові дискусії між українцями та поляками, передусім істориками, тому що дискусії між політиками радше шкодять.
Звернення до польського парламенту третини правлячої нині коаліції у Верховній Раді України, що намагається продовжити курс горезвісного сталінського блоку комуністів та безпартійних, свідчить про зраду частиною депутатів народу, який їх обрав. Сподіваюсь, що ще готуючись до чергової сесії більшість із них зрозуміє хибність зробленого ними вчинку.
Згадане ганебне звернення підтримало, по суті, докорінну ревізію проведеного видатними поляками Є. Гедройцем, Я Куронем, А. Міхніком, українськими послами Г. Удовенком та Д. Павличком, узгодженого на державному рівні президентами А.Квасьнєвським та Л. Кучмою курсу на примирення між двома великими словянськими народами за формулою «Прощаємо та просимо вибачення».
У визначенні багатотисячних втрат у братовбивчій війні польська та українська сторони перебували в далеко не адекватних умовах. Якщо у Польщі вивченням непростого питання займалась державна інституція, то в Україні, навіть після проголошення незалежності, цим займалась по суті громадська організація з на порядок меншими ніж у Польщі можливостями. До того ж Інститут памяті та архівну службу в Україні передано в руки ... комуністів.
Створена таким чином ситуація сприяла перебільшенню агресивності українського чинника у братовбивчій війні, фальсифікованого висвітлення подій.
У цьому контексті варто згадати також організовану в Українському домі три роки тому невтомним борцем проти українства В. Колісниченком презентацію «документів», присвячених так званій «волинській різанині». Гірко усвідомлювати, що серед підписантів є очільники найбільшої в парламенті України фракції, а також особи, що в різний час були претендентами на президентське крісло (А. Кінах, І. Богословська).
З легкої руки «великого збирача українських земель» Й. Сталіна до післявоєнної Польщі відійшов досить ласий шматок українських земель, на якій проживали українці з давніх-давен. Недавно ЮНЕСКО включила до світової культурної спадщини церкви на території України та Польщі (читай, на споконвічних українських землях, подарованих полякам). Польський уряд традиційно проводить економічні форуми в Криниці, що намагаються суперничати з Давосом. Пригадується, що в довоєнний час це курортне містечко, подібно гуцульським Яремчі чи Верховині, було центром української лемківської громади, і там до цього часу мали б проводитися, а не на Поділлі, в Монастириськах, щорічні зустрічі обділених долею та розкиданих по всьому світі лемків.
До Польщі відійшли історичні українські міста Перемишль (центр удільного українського князівства, осідок українського єпископа, значних освітніх, культурних та громадських установ, в 1939 — 1941 рр. входив до складу УРСР), Ярослав, Сянік. До складу Польщі відійшли Холмщина (Холм, побудований королем Данилом, став його столицею, а також міста Грубешів, Замостя та інші, визволені колись Б. Хмельницьким), Підляшшя. На минулорічному футбольному форумі поляки показували гостям частину Біловезької Пущі. Українці пам’ятають, що споконвічні поселення українців сягають до самого Кам’янця, Білої Вежі, переданих Сталіним двом сусіднім державам.
У пам’яті залишилось багаторічне національне гноблення польською владою українців як у складі середньовічної Польщі, в складі Австро-Угорщини та особливо у міжвоєнний період, коли Галичина та Волинь тимчасово, на 20 років були підпорядковані Польщі, з автономними правами та з майбутнім самовизначенням. Проте цей період позначився переслідуванням української освіти, культури, недопущенням українців до освітніх закладів (діяли навіть чи не єдині у світі підпільні виші, але закриті поліцією) та вільного працевлаштування. В 30-ті роки проведена «санація» (втихомирення), з масовим побиттям українців, з людськими жертвами, діяла сумнозвісна тюрма «Береза Картузька». На українські землі планомірно переселено на пільгових умовах тисячі поляків з числа колишніх військовослужбовців та поліцаїв.
Під час німецької окупації союзниками створеної польським підпіллям за підтримки лондонського еміграційного уряду Армії Крайової були і радянські партизанські з’єднання, майже повністю перекинуті Сталіним на Волинь (С. Ковпака, Федорова, Сабурова, Наумова). Навіть у радянських джерелах (книжки спогадів П. Вершигори «Люди с чистой совестью», художньо-документальному романі М. Далекого, мемуарах Медведєва та ін. ) згадуються спроби про співпрацю радянських партизанів та націоналістів для спільної боротьби з фашистами та вони не були використані радянськими органами. Радянські партизани і пізніше Червона Армія не взяли під свій захист українців, яких масово винищували спочатку Армія Крайова, а потім і Армія Людова — офіційна союзниця Червоної Армії. Українська Повстанська Армія була єдиною силою, що захищала українців від польського терору.
Факти невиправданої жорстокості були допущено з обох боків, проте через надання незрівнянно більшої уваги вивченню питання з боку польських дослідників, допущеній при цьому упередженості, а то й зумисній фальсифікації, до того ж помноженій нашим доморощеним «істориком» В. Колісниченком, у багатьох громадян складається спотворене однобоке враження. Не дивно, що з далекого від Волині Харкова місцевий очільник додав своє бачення волинської «різанини».
Після багатотисячолітнього гноблення країни, одержавши за рахунок неї вагомі територіальні надбання предковічних українських земель після не менш жорстокого протистояння у Другій світовій війні, польський екстремізм виступив з ревізією досягнутого примирення за підтримки групки несвідомих парламентарів України. Тих, до речі, які не зуміли належно оцінити та вшанувати цьогоріч 100-річчя від дня смерті Л. Українки, 150-річчя В. Вернадського, як і раніше І. Франка, зате шанують річницю ленінського комсомолу...
Треба б спочатку розібратися з проблемами своєї країни, вивчити свою історію, а не бути посміховиськом Європи, повноправним членом якої прагнемо бути. Сумнівна ініціатива групки неосвічених парламентарів на чолі з комуністами свідчить про небажання останніх інтегруватися в належну нам історично Європу. Схаменіться!
