Будьмо правдивими до кінця

Iніційоване владою відзначення 350-річчя Переяславської угоди спричинило низку публікацій на тему українсько-російських відносин. Російськомовні видання в Україні та в самій Росії, звичайно ж, вмістили статті-панегірики, які нічим по суті не відрізняються від офіціозних писань часів Російської та Совєтської імперій. Хіба з тією різницею, що тепер відкидається й теза, теж фальшива, про возз’єднання двох «братніх народів». Натомість виділяється думка про об’єднання якогось міфічного єдиного народу, що його хтось колись роз’єднав, а в Переяславі відновили ту єдність.

Зрозуміла річ, такі публікації не заслуговують жодної уваги — їм не вірять навіть і школярі.

Публікації ж серйозні, об’єктивні, науково виважені не можуть не зацікавити. От, приміром, велика стаття в газеті «День» від 31 січня ц.р. під назвою «Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для українського народу». ЇЇ автори — співробітники Національного інституту стратегічних досліджень на чолі з директором, доктором економічних наук, професором Анатолієм Гальчинським. Стаття достатньо аргументована, а тому й переконлива.

Звичайно, для читачів, обізнаних з працями таких широковідомих істориків, як М. Грушевський, М. Слабченко, Н. Полонська-Василенко, Д. Дорошенко, І. Лисак-Рудницький, чогось зовсім нового в цій статті нема, за винятком прикінцевих висновків, «уроків для українського народу». Але деякі моменти в ній все ж викликають, скажемо так, подив. Зокрема, чим пояснити, що автори, говорячи про всілякі події, прямо чи опосередковано пов’язані з Переяславською угодою, чомусь геть зігнорували спробу гетьмана Івана Виговського, найближчого сподвижника Богдана Хмельницького, всього лише через п’ять років після укладення угоди вирвати Україну із пастки, в яку вона попала, пов’язавши свою долю з деспотичною Московією?

Жодним словом не згадано в статті про історичну битву 1659 року під Конотопом, де Іван Виговський із союзним Кримським ханством ущент розбив 100-тисячне військо московського царя. Як не згадано й про Гадяцький договір, за яким Україна, Польща й Литва мали об’єднатися у федерацію незалежних держав. Так, Гадяцький договір не вдалося реалізувати, але ж він засвідчив, що, всупереч поширеному твердженню, ніби іншого виходу для України, як іти на спілку з Московією, не було, вихід таки був! Певна річ, його теж не можна вважати ідеальним, та все ж...

Чого ж автори вдалися до «фігури замовчування»? Що — побоялися розгнівати «стратегічного партнера» нагадуванням про його давню, але пам’ятну поразку? Але ж історія для того й пишеться, щоб називати речі своїми іменами — інакше які ж то будуть уроки з пережитого?

З певним негативом згадують автори й найвидатніших українських гетьманів — того ж І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепу: мовляв, це за їхнього правління в Україні точилися громадянські війни, спалахували чвари й т. ін. Хоч у тих колотнечах вони найменше винні, а заслуги цих лідерів безсумнівні, однак про них автори не сказали жодного доброго слова — з яких стратегічних міркувань?

У частині статті, де йдеться про нашу сучасність, про уроки, які треба взяти з минулого, теж багато слушних, актуальних для українців суджень. Але автори аж занадто обережні, ніби їх гіпнотизує колишній «старший брат». Тим часом єдино правильним принципом у таких ситуаціях може бути одне: як ви до нас, так і ми до вас. Цілковитий паритет.

Нічого автори не сказали й про те, що процес зросійщення України за часів незалежності набув украй небезпечних масштабів. Свою критику різних перекосів у російсько-українських взаєминах — критику цілком справедливу — вони весь час обставляють різними застереженнями. У той час, як російські масові видання пишуть про українців зазвичай зневажливо, зверхньо, а то й злісно, за взірець українця мають популярну в них «пришелепувату» Вєрку Сердючку — маску артиста Андрія Данилка.

Не уникли автори й поширюваної певними колами думки про те, що «Україна — багатонаціональна держава». Тим часом у світі загальноприйнято, що країна, в якій понад 70% населення становить корінна нація, не може вважатися багатонаціональною. За останнім переписом населення українцями назвали себе 77,8% від загальної кількості люду в Україні. То про що мова? Твердження про багатонаціональну Україну потрібне для того, щоб законодавчо оформити вимоги про запровадження другої (насправді — першої) державної мови — російської, що остаточно поставить хрест на національній самобутності нашої країни. Тобто вона стане-таки Малоросією.

Отож будьмо правдивими, щирими до кінця: це теж урок — для всіх нас.