Чому Україна — не Італія?
Багато електронних ЗМІ повідомили в суботу про те, що за позовом Київської міської державної адміністрації Окружний адміністративний суд Києва заборонив громадянам України масові заходи в столиці з 27 листопада по 3 грудня 2010 року в зв’язку з прибуттям до України іноземних гостей. Між іншим, цей самий суд таку ж заборону виносив і на 22—26 листопада 2010 року. Не дивлячись на це, не тільки протестуючі підприємці зібралися на майдані Незалежності в своєму наметовому містечку, але їх 27.11.2010 ще й відвідали Президент України В. Янукович і прем’єр-міністр М. Азаров.
Такими повідомленнями Україна черговий раз не перестає дивувати цивілізований світ. На попереднє рішення суду відреагував Світовий конгрес українців, виступивши із засудженням щодо заборони на проведення мітингів.
Чому в нас стало можливим таке:
а) виконавча влада звертається з позовом до суду на заборону своєму народові в конституційному праві на мирні збори, передбачені статтею 39 Конституції України;
б) Феміда ім’ям України покірно приймає рішення про заборону на проведення масових заходів для громадян України в столиці.
Зовні необізнаному здається, що те, що відбувається в нашій країні, вкладається в конституційне поле. Проте, як кажуть у народі, біси «зариті» в деталях. Ось деякі з них:
— за станом на 18 годину 28.11.2010 рішення Окружного адміністративного суду Києва не оприлюднено, наприклад, на сайті www.vasu.gov.ua/.../local_district_administrative_... або іншому (на сайтах інтернету не розміщено й попереднє рішення цього ж суду від 22 листопада 2010 року). Відповідно до статті 57 Конституції, «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, є недійсними». Гадаю, в суді знають цю конституційну норму, але її не виконують. Анонса ж у телеролику чи телерядку недостатньо для тих, хто бажає ознайомитися з рішенням суду, оцінити його;
— хто був відповідачем у суді, чи був присутній він при розгляді позову КМДА, яка була аргументація «з метою попередження безладів або злочинів, для охорони здоров’я громадян чи захисту прав і свобод інших людей». Де заяви інших людей про порушення їхніх прав і свобод?
Для того, щоб зрозуміти, що відбувається в Україні, я постійно порівнюю її з якою-небудь іншою країною. Так сталося, що ці ж електронні ЗМІ в ту ж суботу, але трохи пізніше, повідомили, що Італією прокотилася хвиля страйків проти дій уряду Сильвіо Берлусконі, в яких узяли участь 6 млн. громадян Італії (оце так!). У коментарях про італійські страйки (як і про інші цивілізовані країни, крім Росії та деяких інших пострадянських держав) ніколи не згадується, що суд заборонив проведення страйку, а неслухняні громадяни вийшли на вулиці, заважаючи цим працювати владі, заважаючи іноземним гостям тощо. У них ні виконавча, ні судова влади не обмежують конституційні права громадян на страйк чи інші масові збори.
Чому ж у нас, в Україні, таке можливо? Відповіді прості.
1. Укорінену зневагу до Конституції України, до законів та інших нормативно-правових актів, у першу чергу, демонструють чиновники та судді, вони поки що не отримують гідної відповіді від громадянського суспільства, що зароджується в Україні. Хто з них почує мій голос? Свої ж дії чиновники повинні вкладати в рамки частини 2 ст. 19 Конституції України.
2. Наявні неврегульовані життєві питання залишаються такими роками. Ще в рішенні Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року №4-рп/2001 було зазначено необхідність у законодавчому врегулюванні частини 1 статті 39 Конституції, бо терміни не повинні обмежувати «право громадян, а мають бути його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей». І що ж — у Верховній Раді за понад дев’ять років так і не ухвалили відповідний закон.
3. За перевищення повноважень чиновником або суддею при ухваленні зручного для влади рішення у нас, як правило, нікого не карають і ніхто не несе відповідальність. Для них прагнуть завжди знайти нішу, схованку, а ось для простого громадянина — завжди закон. Безумовно, розвиток громадянського суспільства повинен на місце ставити чиновника, суддю. Коли ж в Україні це відбудеться? Можливо, в недалекому майбутньому, з формуванням громадянського суспільства.
Тому Україна не скоро стане Італією. А ось наблизитися до тієї ж Італії можна лише після усвідомлення громадянами необхідності цього, в першу чергу — чиновниками, депутатами, суддями.
