Чи потрібна Україні філософія?
На перший погляд, може видатися, що винесене в заголовок запитання має риторичний характер. Звичайно, потрібна, скаже багато хто. Адже про філософію полюбляють говорити найвищі достойники держави. Окремі високопоставлені чиновники (щоправда, деякі з них уже колишні) встигли перед помаранчевою революцією стати докторами філософських наук. Є й серед нинішніх можновладців дипломовані філософи. Отже, диплом філософа чогось вартує в українському суспільстві.
Але це лише одна, радше формальна, сторона медалі. Є інша, яка змушує серйозно засумніватися, чи усвідомлює українське суспільство, передусім його «верхи», потрібність для нього філософського знання. Чи не першим таким сигналом став погром якраз після помаранчевої революції редакції газети «Наша віра», головним редактором якої є Євген Сверстюк. Боюсь, що ні одне релігійне видання в Україні не може змагатися з цим виданням ні своїм інтелектуалізмом, ні тим рівнем релігійно-філософської рефлексії українських проблем, які ми зустрічаємо в ньому. На жаль, те, що сталося з газетою «Наша віра» не викликало особливого резонансу. ЗМІ подали насильницьке виселення «Нашої віри» з належних їй приміщень як такий собі «буденний конфлікт».
Дещо подібне (правда, в більш цивілізованій формі) відбулося за якихось три місяці з Інститутом філософії, коли Кабінет Міністрів 20 квітня видав розпорядження розмістити на більшій частині площ цього інституту Національну раду з питань телебачення та радіомовлення. Символічно, що колишнє приміщення редакції газети «Наша віра» й Інститут філософії знаходяться поруч, буквально за кілька хвилин ходьби одне від одного.
Здавалось би, з ідеологічної точки зору, нова влада не повинна була б чіпати цей Інститут філософії. Адже саме він був однією із тих нечисленних структур, які свого часу стояли біля витоків Руху. Пригадайте хоча б публічні дискусії Мирослава Поповича і Леоніда Кравчука. Під час Помаранчевої революції Інститут філософії одним із перших академічних інститутів виступив на її підтримку. І це була не поза, обумовлена меркантильними міркуваннями, а дійсно щира позиція. Проте Інститут філософії міг стати жертвою нової влади, яку так підтримували свого часу його співробітники. Парадокс? Очевидно, ні. Звісно, в конфлікті між Кабміном та Інститутом філософії щодо вселення на його площі Нацради з питань телебачення та радіомовлення можна побачити конфлікт корпоративний. Можна тут побачити й конфлікт більш широкого плану — між владою, з одного боку, та представниками науки, з іншого. До речі, приблизно в таких аспектах був потрактований цей конфлікт у газеті «День» (див. «Мудреці, з речами — на вихід!» у номері за 3 червня ц.р.).
Проте, як на мене, питання глибше. Кабмін зважився зачепити Інститут філософії тому, що той не видавався йому чимось важливим. Отже, влада, принаймні, деякі її представники, враховуючи певним чином суспільну думку, вирішила, що філософія не є чимось важливим для українського суспільства. Чому? І тут виникає питання, наскільки філософія потрібна нашому суспільству, а також наскільки успішним, ефективним є суспільство, яке не прагне культивувати СВОЮ філософську думку?
Історія довела, що філософія може стати важливим чинником формування символічного світу людей, який здебільшого визначає їхню поведінку. Не дивно, що народи, які культивували в себе професійну філософію, досягали великих успіхів у різних суспільних сферах. Пригадайте Стародавню Елладу, де, власне, зародилася європейська філософська традиція. Цей невеликий народ зумів створити блискучу елліністичну цивілізацію, яка стала джерелом для давньоримської, візантійської й певним чином для арабської та західноєвропейської середньовічних цивілізацій.
Можна навести інші численні приклади, які засвідчують «корисність філософії», передусім професійної, для суспільства. Існування в того чи іншого народу високорозвинутої професійної філософії — це своєрідний індикатор, який засвідчує розвинутість даного народу, його успішність. Водночас професійна філософія — це розкіш. Для її існування необхідні певні інституції, де вона може культивуватися. Це здебільшого можуть дозволити собі самодостатні в політичному й культурному плані етноси й держави, які до того ж усвідомлюють корисність від філософії. Народи ж пригноблені, «неуспішні» часто змушені задовольнятися фрагментарними філософськими ідеями переважно в художньо-літературних та інших писемних творах. На жаль, українці до недавнього часу відносилися та й фактично продовжують відноситися до народів останнього типу.
Ведучи мову про філософську думку в Україні, варто мати на увазі те, що тут ніби існувало дві «філософії». Одна — це, власне, філософія на Україні, інша — українська філософія.
Під філософією на Україні ми розуміємо різні філософські традиції, що зросли на чужому для українців грунті, але, в силу певних обставин, їхні представники жили в Україні, творячи тут відповідні філософські школи. Але чужі філософські традиції нав’язували українцям чужий спосіб мислення, чужий символічний світ, не даючи змоги адекватно сприймати та осмислювати свою українську дійсність.
Щодо української філософії, яка реально відображала буття українського народу, то її розвиток важко назвати нормальним, Образно кажучи, вона чимось нагадувала низькоросле деформоване дерево, яке опинилося в затінку інших дерев. В силу історичних обставин, зокрема тривалої залежності від іноземних держав, українцям було не до філософії.
Не можна сказати, що в Україні не було спроб створити свою філософську традицію. Перша така спроба була здійснена в Острозькій академії і знайшла своє вираження в т. зв. полемічній літературі кінця ХVI — початку ХVII ст. Однак, у силу різних причин, вона не дала відповідних результатів. І далеко не останньою причиною було те, що ця традиція опинилася в тіні західноєвропейської філософської культури, носіями якої були єзуїтські колегії, а пізніше Києво-Могилянська академія (ХVII—ХVIII ст.).
Розпад СРСР створив цілий ряд проблем для професійних філософів України. Більшість із них виявилися не готовими до свободи, яку отримали, і, як правило, знали лише одну філософію — марксистську. Виникло питання: яку філософію викладати? Частково воно вирішувалося таким чином, що стали більше уваги приділяти історії філософії, намагаючись представити різні точки зору й підходи. З’явилося чимало робіт з історії української філософії та культури. Побачили світ підручники та довідники з історії української філософії, вийшли хрестоматії та антології філософських та близькофілософських текстів, які мають відношення до української культури. Зокрема нинішній директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович відомий як автор культурологічного та історіософського дослідження «Нариси історії Української культури».
Ще однією тенденцією, яка простежується в розвитку філософської думки в незалежній Україні, — це знайомство з філософськими культурами різних народів, передусім європейських. Побачили світ українські переклади творів Платона, Арістотеля, Цицерона, С. Боеція, Ф. Аквінського, Б. Спінози, Т. Гоббса, а також деяких сучасних філософів, які справили великий вплив на розвиток філософської думки Заходу.
Проте навіть ця мінімальна філософська робота здійснювалася без особливого сприяння з боку держави. У першій половині 1990-х років Інститут філософії опинився на межі виживання. Його покинуло чимало висококваліфікованих спеціалістів. Не кращою була доля й інших філософських інституцій. Суспільство, і, відповідно, владні інституції, демонстрували байдужість до філософії. Власне, це не лише біда українського суспільства, яке не цінує цю сферу знання, це й вина самих філософів, які не спромоглися ні осмислити своє буття в нових умовах й зробити відповідні висновки, ні довести потрібність філософії новій Україні.
Загалом характеризуючи сучасний стан професійної філософії в нашій державі, доводиться констатувати, що вона і далі знаходиться під помітним впливом колись домінуючого тут «зросійщеного» марксизму. Ця філософія так і не стала достатньо українською, принаймні, в тому сенсі, щоб адекватно осмислювати українські реалії. Чимало професійних філософів сучасної України продовжують (свідомо чи несвідомо) представляти чужу філософську традицію. Чи не є це однією з причин байдужості українського суспільства до професійної філософії?
І все ж таки хочеться вірити, що в недалекому майбутньому Україна зможе продемонструвати досягнення і в філософській сфері. Адже ця земля ще в період «осьового часу» дала античній філософії Анахарсіса — одного із «семи мудреців» античної Еллади. Тоді «основна лінія» філософського розвитку проходила й через українські землі. Можливо, через дві з половиною тисячі років вона знову повернеться сюди, а Україна подарує світові ще одного вартого уваги мудреця. Хочеться вірити, що так воно буде. Якщо, звісно, українське суспільство, а, відповідно, й влада доростуть до розуміння потрібності філософії.
