ДЕКIЛЬКА ЗНIМКIВ

Повідомлення про те, що студенти самовільно розбивають у центрі міста наметове містечко, де збираються голодувати, добиваючись виконання своїх політичних вимог, викликало шок здивування. Позаду вже були Фергана, Сумгаїт, розгін мирної демонстрації за допомогою саперних лопаток у Тбілісі... Київ наче завмер, чекаючи, чи не зметуть студентів чобітьми. Думаю, в перші години це можна було зробити, поки місто не оговталося від здивування. Цього не сталося. Не знаю, як було за кулісами. Але на авансцені виглядало так. На площу відразу ж приїхав начальник київської міліції Валентин Михайлович Недригайло. Навряд чи могло бути, щоб він не проконсультувався і прийняв це рішення сам. Але на результат консультацій, безумовно, вплинуло те, що і як він доповідав про те, що побачив. Мені невідомо, як воно там було по телефону, але команда міліціонерам не застосовувати силу до студентів пролунала на площі саме з його вуст. Коли через кілька днів студенти прорвали оточення і розбили друге наметове містечко біля Верховної Ради, я, показавши посвідчення журналу «Наука і суспільство», запитав у Недригайла, чи не планується застосовувати силу. «Київська міліція з дітьми воювати не буде», — сказав він. Мені і досі пам’ятається, що на генералові був чистий, добре зшитий мундир...

— Навколо наметового містечка постійно стояв величезний натовп киян. Приблизно десята година вечора. Якийсь чоловік комусь втовкмачує: «Якщо буде треба, наш «Арсенал» підніметься весь. Нехай вони тільки дітей зачеплять! Ми у вісімнадцятому піднімалися, знаємо, як це робиться...». Далі з притиском: «Нехай тільки спробують!». Він, напевно, не знав, що у 1918 році робітники заводу «Арсенал» виступили проти законної соціал-демократичної Центральної Ради підбурені саме «комуняками», проти яких зараз виступали київські студенти. Ну що ж, головний урок історії полягає в тому, що народ не пам’ятає власної історії...

— Навколо флагштоку під пам’ятником Леніну студенти збудували трибуну, на якій встановили гучномовці, і кожні півгодини давали інформаційні повідомлення. Одне з них було складено так, наче вони хотіли зробити карикатуру з радянських пропагандистських «болванок». До мікрофона вийшов юнак: «Увага! Щойно надійшло надзвичайне повідомлення. Біля червоного корпусу університету зібралася жменька ветеранів-комуняк, які вкрай розбушувалися, зухвало виголошують комуністичні лозунги, чіпляються до перехожих. Старі розбишаки так розперезалися, що вже побили кількох перехожих і зараз намагаються вдертися до червоного корпусу. (Нагадаю, що частина студентів забарикадувалася тоді в корпусі університету — В.П. ). Громадяни! Всіх, кому небайдужа доля України, закликаємо піти негайно до університету і зупинити червоно-коричневих хуліганів!».

— В.М. Рева, один з депутатів- комуністів (сумнозвісна «група 239»), в своєму виступі закликав владу вжити рішучих заходів щодо наведення порядку на площі Жовтневої революції. Це викликало шквал обурення у натовпі, який зібрався на вулиці Грушевського під стінами парламенту. Запам’яталася група з чотирьох-п’яти жінок, які лементували: «Де цей Рева? Хто він такий? Дайте нам його сюди! На наших дітей солдатів нацьковувати? Ану вийди сюди до нас, ми тобі по- ка-же-мо!». При цьому хапали розчепіреними пальцями повітря, наче вискубуючи комусь волосся. І досі пам’ятаю своє двоїсте враження. З одного боку, я був обурений виступом товариша Реви, як і ці жінки. І водночас мені стало страшно від того, що може трапитися яка-небудь дурниця, котра, можливо, матиме фатальні наслідки...

— Того ж вечора від Верховної Ради з колегами-журналістами пішли на площу Жовтневої революції — якраз стало відомо, що у міліцію за телефоном «02» надійшло повідомлення, начебто студентське наметове містечко заміноване. Усі були впевнені, що це придумано для того, аби змусити студентів залишити площу, а тоді знести намети.

Згори, від пам’ятника героям революції, площа з наметовим містечком була як на долоні. Міліцейське оточення вже нікого не пропускало вниз. Щойно скінчилися переговори між міліцією і воїнами-афганцями, які добровільно охороняли студентів. Афганці категорично заявили, що вони міліцейські наряди в наметове містечко не впустять. Годинникова стрілка невблаганно наближалася до часу, коли начебто мав статися вибух, отож дійшли компромісу. Афганці погодилися, що коли студенти вийдуть з наметового містечка, вони впустять кількох саперів для пошуку вибухівки. Але нікого більше. І оточення своє не знімуть! Сапери нічого не знайшли. За кілька хвилин до можливого вибуху наметове містечко залишили й вони. Але афганці не пішли зі своїх постів. Вони лягли по периметру наметового містечка ногами до можливого епіцентру вибуху й пролежали так хвилин 10— 15. Потім ще деякий час всі перечекали, і коли переконалися, що вибуху не буде, студенти повернулися до наметів, а афганці знову замкнули ланцюг оточення...

— Одразу ж після початку голодування міністр охорони здоров’я Юрій Спіженко послав свого помічника Анатолія Морозова в табір студентів. Той, повернувшись, доповів, що намети стоять біля фонтанів і можливі масові простудні захворювання. Не кажучи вже про те, що голодування, якщо воно затягнеться, негативно позначиться на здоров’ї юнаків та дівчат. За наказом міністра в наметовому таборі відкрили медпункт, а в найближчих лікарнях, зокрема в Жовтневій, стали проводити регулярні медогляди голодуючих, а результати постійно доповідалися «нагору». Якщо не помиляюся, саме за наполяганням медиків через якийсь час дівчата залишили табір. Ослаблених учасників акції почали змінювати студенти з інших вузів. При цьому організатори голодували до кінця...

— Коли голодування скінчилося, я спеціально розшукав на історичному факультеті студента Олеся Донія. Мені було дуже цікаво познайомитися з одним з головним організаторів цієї акції. Хтось у деканаті дав мені зрозуміти, що це, мовляв, трієчник, який в такий спосіб вирішив здобути собі популярність. Доній не за віком тверезо й доросло мислив. Я тоді подумав, що, напевно, найближчим часом в наш парламент прийдуть нові політики. Так і сталося. Але якби мені тоді сказали, що народні обранці будуть хропіти на засіданнях, битися в коридорах і длубатися авторучками у вухах на міжнародних саммітах, я б ніколи не повірив...

— Від будинку ЦК КПУ було буквально два квартали до наметового містечка. І за понад два тижні, поки голодували студенти, жоден з відповідальних працівників ЦК КПУ не пройшов до студентів і не поцікавився, чого ж вони хочуть. Хоча їхні вимоги стосувалися, зокрема, й безпосередньо Компартії — вони вимагали націоналізувати майно КПУ та ЛКСМУ. Як на мене, саме з цього на Україні для Компартії розпочався початок кінця.

— Саме з того жовтня, вважаю, почався зоряний час Л.М. Кравчука як політика. Після того, як він відвідав студентське наметове містечко, як пішов на створення спільної з студентами узгоджувальної комісії і дав Олесю Донію виступити з трибуни Верховної Ради, ніхто вже не згадував, що Леонід Макарович сів у крісло голови Президії Верховної Ради УРСР з подачі ЦК КПУ. Всі пишались тим, що Україна вийшла з усієї цієї історії, образно кажучи, через цивілізовані двері. Багато чого можна закинути першому президенту України Леоніду Кравчуку. І історія, безумовно, колись це зробить. Але в ній назавжди буде занотовано, що публічна цивілізована політика в нашій країні почалася саме з візиту Леоніда Кравчука у студентське наметове містечко...

                                                                               ***

Коли стало відомо, що студенти розбивають на площі Жовтневої революції наметове містечко, я прийшов до головного редактора журналу «Наука і суспільство» Юрія Григоровича Романюка. «Ви вмієте фотографувати», — сказав він. Я його зрозумів — ситуація була така, що він не міг мені наказати йти й знімати. «Але ж ми вже робимо січневий номер», — відповів я. Тут слід пояснити, що поліграфічний цикл нашого журналу був дуже тривалим — ми засилали матеріали в типографію більш ніж за два місяці до виходу. «Ну, в січневий номер це навряд чи знадобиться, — погодився він, — але ж є ще архів. І історія». Виявилося, він мав рацію. Ці знімки з мого власного архіву, які ще ніде не друкувалися, відбивають ті два жовтневих тижні нашої історії 1990 року.