Діагноз: «синдром антизахідний, пострадянський»

Пристарілі кримські пікетниці, які хором скандують стереотип часів холодної війни: «Ніколи натовський чобіт не топтатиме нашу землю!» викликають глибоке співчуття. Вочевидь, вони просто перезбудженні істеричним ура-патріотизмом своїх одіозних пастирів, таких, як твердокамінний Л. Грач та конотопська «пасіонарія» Н. Вітренко (між іншим у НАТО чобіт давним-давно «знятий з озброєння»). Але ось ми читаємо в газеті «День» за 3 грудня відчайдушний заклик на підтримку кримських пікетниць: «Зрозумійте ж, нарешті, що в Україні, крім оточення Ющенка, а також Юрія Щербака та Миколи Сірука, в НАТО ніхто не хоче й ніколи не захоче!» І ще: «...про цю безглузду ідею, що весь час проголошується американським дядечком(!), дуже скоро забудуть. Один Ю. Щербак цього не розуміє, але тут йому нічим допомогти». Автор цієї безапеляційної та навіть вельми безцеремонної заяви Георгій Шепельовський. Він уже неодноразово експлуатував трачену міллю легенду про «американського господаря», який нібито визначає напрям української політики. Як це знайомо! Адже саме пошук внутрішніх і зовнішніх ворогів був улюбленим прийомом радянської пропаганди. А товариш Симоненко, наприклад, і сьогодні наполегливо говорить про те, що «могутній соцтабір розпався через підступи західних спецслужб». Разом із тим Георгій Шепельовський у своїй НАТОфобії не завжди послідовний. Наприклад, у газеті «День» за 8 листопада він цілком обгрунтовано рекомендує: «І хіба не діло вам кажуть. Спершу переконайте своє власне населення та власний парламент». І тут же нарікає на те, що «на сторінках газети «День» слово «НАТО» в останні чотири роки вживається найчастіше». Однак йому повинно бути відомо, що стосовно цього існує й інший погляд, згідно з яким український Президент, український політикум та українські ЗМІ повністю дискредитували основи європейської зовнішньої політики України, закладені ще при президентстві Кучми й при прем’єрстві Януковича Євгеном Марчуком. І саме тому більшість українців і на сьогодні залишаються противниками НАТО. Але історичний досвід вчить, що «більшість» дуже часто й дуже глибоко може помилятися. Хіба не «більшість» українців спочатку проголосувала за Україну в складі СРСР. Минуло небагато часу, і ті самі українці проголосували за незалежність України. Можна навести й давніший історичний приклад. У Північній Америці з часів її колонізації процвітав махровий расизм. Довелося пережити кровопролитну громадянську війну, вбивство борця з рабством президента Лінкольна, кошмари Ку-Клукс-Клану, вбивство Лютера Кінга й довгі роки, впродовж яких громадяни США «по краплі видавлювали з себе расизм». А сьогодні вони більшістю голосів обрали афроамериканця своїм президентом. Загальновідомо, що призначення лідера нації не в тому, щоб плазувати перед «більшістю», яка його обрала. Лідер повинен мати мужність, щоб приймати рішення необхідні країні, навіть якщо вони будуть непопулярними для «більшості» виборців. На жаль, наш Президент не має такої мужності, хоча йому свого часу віддали голоси «більшість» українців. Вочевидь, також помилилися.

І останнє. Так званий антизахідний синдром — це результат багаторічної «ідеологічної вакцинації» громадян СРСР, що проводилася радянською пропагандою. І від нього варто давно відректися б. Історія показала, що Захід, подолавши за допомогою «плану Маршалла» (такого ненависного Георгію Шепельовському «американського дядечки») катастрофічні наслідки Другої світової війни, знову зайняв позиції генератора світового науково-технічного прогресу. Технологічна хвиля західної цивілізації стрімко розповсюджується планетою. У результаті, у так званих нових індустріальних країнах – у Китаї, в Індії, в Бразилії, виникає «вторинна» регіональна технологічна хвиля, яка дає імпульс інтенсивному й навіть випереджальному економічному розвитку. Однак при цьому варто зазначити, що прогнози про нібито майбутній вихід економік «нових індустріальних країн» на лідируючі світові позиції поки що є перебільшенням. Річ у тім, що «вторинна» регіональна технологічна хвиля заснована на запозиченні інновацій і відтворюванні високих технологій Заходу, є «репродуктивною» і тому неспроможна створити прорив у розвитку фундаментальних наук. А отже, Захід ще довго залишатиметься лідером світового науково-технічного прогресу. І Україні в жодному разі не можна ізолюватися від Заходу, від запозичення його високих технологій та інноваційних інвестицій, оскільки в цьому випадку вона ризикує залишитися на задвірках світової цивілізації віч-на-віч зі своєю сировинною та напівфабрикатною економікою, що вже давно задихається в лещатах застарілих технологій.