Двомовність на сході – як перехідний етап

Переглядаю у своїх папках фотографії свіжі й більш давні, навіть десяти- та п’ятнадцятирічної давності. І це добре, що зберіг, не викинув. Бо робив їх у Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, Запоріжжі... Багато з них відображають мовний стан того чи іншого міста. Бо вивіски — це також інформація, справжній скарб для аналітиків.

Звернув увагу на ті вивіски, які впали б у вічі мешканцям Києва, Луцька, Львова. Тобто ті, на яких поєднуються дві мови — українська і російська. Ось, скажімо «Ремонт часов — Ремонт годинників усіх систем». Це фото, пригадую, було зроблено в Одесі. А ось фото з луганського Сєверодонецька: «Двері — Двери». А це з донецького Артемівська (нещодавно місту повернули історичну назву Бахмут): «Меблі — Мебель». Маріупольське фото: «Хліб — Хлеб», краматорське чи, може, слов’янське: «Квіти — Цветы». Буває й дещо інше поєднання мов, не дослівний переклад, а ось так: «Виготовлення ключів — Заточка режущего инструмента».

Мабуть, така двомовність виглядатиме дещо дивною для мешканця Західної України. Бо який сенс перекладати на російську мову слова, зрозумілі усім? А з погляду східняків? Скоріше за все, місцеві патріоти будуть за подібне поєднання мов. Бо якщо вибирати між російською одномовністю і такими несміливими та рідкісними спробами двомовності, то хай вже буде отой «Хліб — Хлеб»... Найбільша біда в тому, що і таких випадків негусто. На Донбасі залізобетонно переважає російська. І тому не всім там бути «Ікарами» ? обережний патріотизм у шахтарському краї цілком виправданий. А деструктивною таку двомовність можуть вважати хіба що поодинокі крикуни з нашого боку (які зовсім не знають і не хочуть знати Донбасу), а ще затяті прихильники «русского мира». На думку останніх, українська на південному сході не потрібна взагалі. І до них чомусь завжди прислуховувались у столиці. Бо чим можна пояснити, що регіонали, які свого часу так багато розпиналися з приводу двомовності, насправді жорстко блокували навіть повільну еволюцію в цьому напрямку? За останні десять років мовне обличчя Донбасу зовсім не змінювалося. А дещо ж можна було змінити упродовж року! От чому б не розпочати з вивісок? Забезпечили б пропорцію 50% на 50% — про що тоді говорили би «свободівці» та полум’яна Ірина Фаріон? Тоді регіоналам можна було б вести успішну боротьбу з українським радикалізмом і щедро пожинати політичні дивіденди. Але ж насправді двомовності ніхто з них не прагнув! Лідери постійно оглядалися на Москву, а другорядним діячам вистачало і своєї природної зросійщеності. Навіть війна нічого не змінила. Зараз у невеликих населених пунктах Донбасу українських вивісок практично немає, трохи краща ситуація в містах, але й там української не більше 20%. Дивний збіг, чи не так? А чому не 30%? А тому що 30% — це вже показник для Харківщини та Запоріжжя. Хтось його вивів (чи не в кремлівських кабінетах?) і рекомендував для вжитку. І що цікаво — на місцях переважно дотримуються. Такі ось реалії...

* * *

Якою мала би бути позиція українських патріотів? А ось якою: ми повинні однозначно погодитися з тезою про двомовність для південно-східного регіону. Це зменшило б протиріччя між заходом і сходом України. Дозволило б тісніше контактувати інтелігенції з географічно віддалених регіонів, думати про те, як виводити Україну з кризи та перемогти у війні з Росією. Але важливо постійно наполягати на тому, що нас влаштовує РЕАЛЬНА двомовність, а не декларативна. Вивіски, школи, виші, театри, транспорт, офіційні установи — все це має стати реально двомовним. Люди повинні вивчити українську. А у кризових регіонах (зараз, під час війни, це актуально) хоча б націлити на її вивчення своїх нащадків.

Коли почнуться певні позитивні зрушення в цьому напрямі, інтелігенція Західної України (та й Центральної також) повинна всіляко демонструвати вдячність своїм братам зі сходу. «Перші ластівки» такої м’якої українізації необхідно відзначити. І мати змогу щороку відпочивати в Карпатах чи на Шацьких озерах.

* * *

Нещодавно, перебуваючи в Маріуполі, я прочитав досить цікаву статтю Дмитра Ткаченка та Єлизавети Рехтман «Регион будущего: в поисках нового Донбасса». Зацитую фразу, яка коротко передає суть матеріалу: «Фабрика мысли «Донбасс» предлагает видение будущего Донбасса как украинского dreamland (региона мечты) — региона инновационной экономики, устойчивого развития и современной украинской культуры, в центре которого — Человек и его способность создавать комфортное пространство для своего развития...»

От бачите, цілком проукраїнські, проєвропейські речі виголошують шановні автори. Хіба ж не зацікавлені у донецькому dreamland жителі Львова, Ужгорода, Чернівців? Об’єктивно зацікавлені! От тільки б зменшити мовну прірву між регіонами... Тоді допомога буде суттєвішою, і надійде вона звідусіль.