Директорський корпус шкiл деградує

На жаль, досі в Україні зберігається командо-адміністративна модель управління системою середньої освіти, яка стала головним гальмом для розвитку шкільництва. Управління освіти у нинішньому вигляді не тільки не допомагає закладам освіти вирішувати численні проблеми, а й часто само стає головною проблемою. Адже функції консультанта, прогнозиста, захисника, генератора ідей та надавача різнопланових фінансово-господарчих послуг, які б перетворювали міськвно (райвно) на сервісний центр, відходять на задній план. Продовжують домінувати функції, типові для будь-якої бюрократичної установи радянського зразка, яка прагне одного — «щоб було тихо і спокійно».

Директор школи та його заступники є чи не найбільш безправною категорією педагогів. Нами можна понукати як завгодно, знаючи, що привід для звільнення шукати довго не треба: наприклад, якщо хочеш на 1 вересня мати акт готовності школи до нового навчального року, ти неминуче змушений збирати гроші на ремонт з батьків. Коли ж займаєшся «незаконним» збором благодійних батьківських внесків і проводиш ці суми через бухгалтерію, тебе притягають до відповідальності у прокуратурі за порушення «Закону про освіту» (якщо ці «побори» офіційно не облікуються, ти потрапляєш у поле зору контрольно- ревізійних служб та податкової інспекції). І таких замкнутих кіл, у які потрапляє кожен директор і де хоч «круть-верть», хоч «верть-круть» — всюди винен, можна назвати скільки завгодно.

Не дивно, що директорський корпус поступово деградує, з нього просто витискаються молоді, енергійні люди (або вони «не влаштовують» місцеве начальство, або їх не влаштовує виконання принизливої ролі «хлопчика для биття», яку до того ж доводиться виконувати за символічну зарплату), залишаються ті, хто просто допрацьовує до пенсії або поки що не може знайти більш привабливого місця роботи. Є, звичайно, і винятки з цього правила — люди, які працюють заради «ідеї», але не вони роблять «погоду». Тож нам зараз слід просто рятувати ситуацію, бо через рік-два просто не буде кому очолювати школи.

Школи часто оцінюють за тим, що у них є. Відповідно і найкращим директором вважається «господарник». Звичайно, цей аспект діяльності керівника школи має неабияке значення, але у більшості випадків рівень добробуту тієї чи іншої школи залежить від випадкових факторів (наявність заможних батьків, старі «компартійні» чи нові «ринкові» зв’язки, які має директор, «просунутість» регіону і т.д.).

Ми так погано будували школи, що їх щорічний ремонт є обов’язковою умовою підтримки нормального технічного стану. Директор змушений витрачати левову долю зусиль на організацію ремонтних робіт. Тому, перш за все, слід забезпечити перехід від витратної системи неефективних щорічних ремонтів до програм радикального переоснащення матеріально-технічної бази шкіл на основі застосування сучасних технологій та матеріалів, які даватимуть довготривалий економічний ефект та створюватимуть модерний естетичний вигляд. Тільки це вивільнить директора від рутини щорічних, а часто і щоденних «авральних» ремонтних робіт і дасть можливість проявити себе у ролі менеджера освіти. Тоді можна буде в першу чергу оцінювати, як директор враховує у своїй роботі основні тенденції нового освітнього менеджменту, такі як:

1. Відмова від авторитарного стилю управління і перехід до лідерства, партнерства та демократичних процедур узгодження рішень.

2. Більш глибоке і повне делегування повноважень по лінії «зверху» — «вниз» у поєднанні з наділенням відповідальністю (рекомендації директорові школи: ніколи не роби того, що можуть зробити самостійно твої заступники, вчителі та учні).

3. Прийняття науково обґрунтованих рішень на основі аналізу повної і доброякісної інформації, зібраної й обробленої за допомогою сучасних методів.

4. Організація роботи педагогічного колективу за принципом «ми всі робимо одну справу» (принцип співробітництва).

5. Постійне навчання всіх, усюди й увесь час.

Усе це дозволить керівникам школи в умовах динамічних змін в усіх сферах життя забезпечити швидке прийняття ключових рішень та достатню гнучкість під час їх виконання. Звичайно, щоб оцінити глибинні процеси освітнього менеджменту, потрібно мати надзвичайно високий рівень кваліфікації. Ми ж більше звикли до «показушного» підходу в оцінюванні роботи школи, який взагалі не вимагає ніяких зусиль (прийшов, побачив, оцінив).

У нашій країні, на відміну від США та Західної Європи, батьків відлучали від школи давно. Ще Лев Кассіль у книзі «Кондуит и Швамбрания» описав типове ставлення директора гімназії до взаємин з батьківською громадськістю: «Родителей он считал государственными врагами и запрещал учителям заводить близкое знакомство с ними... Всякое их вмешательство в дела гимназии казалось директору поруганием гимназической святыни».

На жаль, за сотню років стереотип мислення так і не змінився, і вже в наші дні чую від директора школи з високої трибуни заклик «вчити дітей, яких нам довірила держава». Чому це держава? А батьки? А самі учні? У свою чергу, і серед батьків утвердився стереотип поведінки: «віддати дитину до школи» й «умити руки».

Саме посилення впливу громадськості є чи не єдиною альтернативою бюрократичної моделі управління школами, яка досі зберігається в недоторканому вигляді.

На мій погляд, серйозна розмова про створення в Україні громадсько-державної системи управління освітою може бути тільки після того, як на найвищому рівні буде прийняте рішення про створення навчальних округів, які й будуть органами місцевого самоврядування у сфері освіти.