Формула громадянського суспільства

Певно, кожна з гілок влади повинна мати можливість діяти — це аксіома. Завдання, способи і можливості цієї діяльності — різноманітні. Це класика нормального демократичного державного устрою. Щоправда, кажуть, що крім класичних трьох гілок влади є ще якась четверта влада — ЗМІ — засоби масової інформації.

Подібне визначення — ЗМІ, як на мене, є неповним, бо означає лише частину того, що вони мають виконувати — інформувати, — тож несе в собі певну неточність, а саме — обмеженість. Вважаю, їх точніше було б називати ЗМІіВ — засоби масової інформації й виховання. Саме від останньої складової цієї формули залежить, наскільки суспільство є громадянським і здатним реагувати на недемократичні прояви влади. Це можна умовно назвати «межею лояльності». Ступінь обмеження діяльності лише інформативністю й визначає, на мою думку, рівень бульварності та жовтизни ЗМІ.

Якщо консерватизм трьох традиційних влад (законодавчої, судової та виконавчої) обумовлений, так би мовити, системою самозахисту і самозбереження, то для ЗМІ подібний консерватизм веде до втрати цікавості громадян, застою в думках, а отже, таке суспільство втрачає головне — здатність розвиватися. Тож рухається воно шляхом примітивного задоволення соціально-егоїстичних інстинктів, виживання.

Нинішня влада вважає, що самого підвищення соціально-матеріального стану людей цілком досить для того, щоб суспільство відмовилося від інтелектуально-етичних надбань, як власних, так і світових. Фронтальний наступ на свободу слова — яскраве тому свідчення. Сьогоднішні виклики влади суспільству є передусім викликами журналістам.

Сьогодні в нашому суспільстві точиться запекла боротьба за вільні ЗМІ, свободу слова. Дехто вважає, що в Україні вона є. Не можу погодитися з цим і поясню, чому. Нещодавно в Англії пройшли вибори, в яких брав участь екс-прем’єр Г. Браун.

Досить було суспільству тільки дізнатися про його справжні думки щодо пересічного громадянина, як на виборах він провалився. А в нас? Хоч скільки часу ЗМІ та студентство своїми демонстраціями доводили, що новий міністр освіти Д. Табачник, як затятий «українолюб», не має морального права займати цю посаду, він і далі залишається на ній.

Усе це свідчить, на жаль, про одне: сьогодні в нашій країні фактично свободи слова в тому розумінні, в якому вона повинна бути в демократичному суспільстві, немає. Цим і пояснюється величезна відстань між викривальними діями, які спричиняють ЗМІ, та реакцією на них. Фактично існує негласний статус-кво: «хай кажуть і пишуть своє, а нам робити своє». Так і живемо між уявою та реальністю.