Голландський козак і наша амазонка
Україну з Голландією таки дещо пов’язує. Ще 1921 року цю країну відвідав Андрей Шептицький. З його ініціативи там було засновано «Апостолят для українців», який 1927-го, суттєво зміцнівши, перетворився на «Апостолят З’єднання». У результаті цього голландські монахи прийняли наш обряд, вивчили українську мову й відправилися в Україну. Наші селяни сердечно приймали посланців-місіонерів, а ті щиро працювали, зміцнюючи українські християнські громади. Потім газети писали про український хор із міста Нівагейна, який носить ім’я Миколи Лисенка. Сорок вісім людей, генетично не пов’язаних із Україною, вчили українську мову, щоб виконувати наші народні пісні й твори українських композиторів. Спочатку хором керував Мирослав Антонович, потім — Пауль Гаккель, а з 2006 року — Ірина Горванко з Івано-Франківська. Королева Голландії нагородила Пауля Гаккеля орденом за пропаганду української пісні. Ця нагорода якнайкраще демонструє голландську систему цінностей — працювати для культур інших народів також почесно! Зрозуміло, що ставлення українців до голландців було і є позитивним. Культурні голландці використали свій шанс і під час проведення Євро-2012. У статті «Голландці виїхали, а Харків залишився. Але вже інший» («День» від 22.06.2012) харків’янка Олена Соколинська пише про гостей із країни тюльпанів дуже тепло: «Голландці затьмарили всіх, вони стали нашою власною Європою. Весь світ облетіли кадри, коли один із голландських уболівальників зіграв на трубі гімн України перед великим натовпом українців і голландців, які сиділи просто на землі неподалік від стадіону «Металіст». Усі хором підспівували, тримаючи руку на серці, і здавалося, настав час загального братерства. Голландія, країна без штор на вікнах, оселилася не лише на наших вулицях, а й у наших серцях...»
Ті милі голландські вболівальники, які сподобалися харків’янам, уже повернулися додому, але є й такі, для кого Україна давно стала другою домівкою. Нещодавно я познайомився з фермером Генрі Біренсом, який мешкає на Рівненщині і вважає себе нащадком українських козаків. До речі, є дві версії щодо часткової «українізації» Голландії. Першу висловив відомий письменник Сергій Плачинда у статті «Звідки ж взялися голландські козаки?» («Літературна Україна» від 25.10.1990). Він описує взяття Дюнкерка 1647 року двома тисячами наших козаків на чолі з отаманом Іваном Сірком. І далі: «Від Гданська до Дюнкерка запорожців транспортували, згідно з домовленістю, французькі фрегати. А от назад везти запорожців хитрий кардинал не поспішав (...) Козаки, що залишилися в Дюнкерку, щоб не вмерти з голоду, розбрелися довколишніми селами, заробляючи на хліб звичайнісінькою селянською працею. Оскільки чоловіче населення Північної Франції було вибите у тривалій франко-іспанській війні, то земля потребувала дужих чоловічих рук. Та ось у травні 1648 року Сірко одержав належну плату від короля і поспішив у Дюнкерк». Виявилося, що біля тисячі козаків вже встигли породичатися з голландцями, бо в натовпі їх проводжали... чимало вагітних молодиць. І тоді кошовий сказав: «Братове! Ми, козаки, завжди були лицарями у ставленні до жінок. Хто вже не вільний — залишайтеся тут навіки...»
Сам же Генрі Біренс має іншу версію свого походження:
— Свого часу я вивчав історію наполеонівської війни. Тоді, 1813 року, із Франції поверталися додому триста українських козаків. Спинилися на відпочинок у Нідерландах, якраз там, де мешкали мої предки. І так сталося, що частина табору вподобала місцину й залишилася там на постійне місце проживання. Із часом, замість табору, утворилося велике поселення. Потім село переросло в містечко. За одним поколінням з’явилося друге, тож із роду в рід передавалися українські гени. Вони є і в нашому сімействі Біренсів...
Генрі ніколи не думав, що доля поєднає його з Україною. Але сталося так, що зустрів милу українку, за якою був готовий податися хоч на край світу. Люба, яка їздила у країну тюльпанів на заробітки і якій дуже сподобався життєрадісний голландець, запропонувала Генрі «кинути якір» в її рідному селі Яловичі, що на Рівненщині. Мовляв, там і земля родюча, і люди щирі. Так і відбулося повернення Генрі на землю своїх прапрадідів. Став фермером, а ще... українським козацьким полковником. Чотири роки тому прийняв православну віру. Звичаї Рівненської січі Війська Запорізького так сподобалися голландцеві з українськими генами, що він вирішив їх активно сповідувати. Тут сталося певне злиття голландського «позитиву» з українським. Рівненчани довели, що козацька ідея досі пломеніє в їхніх серцях, а голландець вирішив додати європейського розмаху й діловитості. Автору цих рядків пощастило на власні очі побачити результат такого поєднання. Уже кілька років поспіль невелике село Яловичі масштабно відзначає День матері, свято Івана Купала, День Незалежності України. Мене вразило те, яким видовищним і патріотичним було цьогорічне святкування Івана Купала. Яловичі перетворилися на козацьку столицю — такий собі маленький Чигирин. Тут і дітям, і дорослим було цікаво. Відбувся чудовий концерт, на якому всі, хто виступав, довели, що можна повністю ігнорувати злочинні плани регіоналів щодо української мови. Видно було, що нашу солов’їну присутні обожнюють — і в натовпі, і на сцені вона панувала красиво, природно й переконливо. Окрасою свята була дружина Генрі, чарівна українська «амазонка» Люба Біренс, яка, до речі, є генерал-осавулом Війська Запорозького. Це козацьке новаторство дало добрі плоди — молода яловичанка прекрасно доповнює чоловіка! Від мешканців села я чув багато теплих слів на її адресу. Бо саме її енергія й організаторський хист зробили свято масштабним, потрібним і перспективним. Додумалися ж Біренси запросити на свято відомого майстра кунг-фу Лі (тезку й учня кіноактора Брюса Лі). Наші «бойові гопаківці» і «спасівці» уважно придивлялися до оригінальної техніки китайця, але відчувалося, що й своїми, козацькими, бойовими мистецтвами вони пишаються — жодних комплексів і схиляння перед іноземщиною я не помітив.
Треба сказати, що Біренси взялися вирощувати картоплю за новітніми технологіями. Дуже непросто було перевезти насіння високопродуктивної голландської картоплі через кордон. Деякий час навіть здавалося, що доведеться відмовитися від свого задуму. І все ж 22 тонни насіннєвої картоплі вдалося переправити. На рівненській землі її врожайність поступово зростає: поки що — близько 50 тонн із гектара, але Біренси мріють про 75 — 80 тонн, як у Голландії. Ось таким оптимістичним і багатообіцяючим стало повернення нащадка запорожців на землю прабатьків.
